Бурлачка

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Молоді бурлаки не давали Василині спокою ні вдень ні вночі. Через її молоде гарне лице, чорні брови до неї горнулись всі бурлаки. Навіть білоруси задивлялись на неї та зачіпали її.

– Вот гарна маладіца!
– говорив один білорус до Васи­лини.- Каби за мене пошла, то я б ажанівся.

– Як же ти аженишся, калі в цєбє дома є свая жонка,- говорив другий білорус.

– Калі яго Вувдя «наваріла яму бураков - насипала черв’яков, наваріла каші - насипала сажі»,- сміялися біло­руси.

Бурлаки

жартували, а Василині було не до жартів. Харч була така погана, що вона зовсім захляла й мусила купувати собі їжу на базарі. Вона мусила спродувать деяку свою одежу і купувати собі на базарі добрішу харч.

В суботу молодиць та дівчат пускають з фабрики рані­ше, ніж в другі дні. Однієї суботи Василина побігла до Марії.

– Чи не знаєш ти, Маріє, кого-небудь, щоб купив у мене спідницю або юбку. Оце так захарчували мене жи­ди, що вже ледве соваю ногами.

– Не знаю, серденько,- сказала Марія.- А яку ж оце спідницю ти думаєш продати?

– Та будлі-яку: чи червону, чи синю, за всі голови, бо я вже зовсім захляла. Як не попоїм луччої страви, то й з ніг звалюся.

– А покажи мені, Василинко, ту спідницю, може, й я куплю,- сказала Марія.

Василина викидала з мішка свою одежу, взяла одну спідницю й розгорнула.

– Ой, гарна ж спідниця!
– аж плеснула у долоні Марія.- Червона, аж очі в себе бере, а по червоному полі неначе хто розсипав зелені дрібні бублички. Ану, це яка? А роз­горни, Василинко.

Василина розгорнула другу спідницю.

– Ой господи! Де ти набрала такої гарної одежі? Ди­вись, моя ти матінко! Синя-синя, а по синьому полі нена­че котики побігали білими та червоними лапками. А роз­горни, Василино, оцю юбку.

Василина розгорнула юбку. По зеленому полі крути­лись крючкуваті червоні здорові квітки.

– Ця матерія вже не така гарна: квітки дуже здорові, неначе собаки позадирали вгору кудлаті хвости,- промовила Марія.

– А яка оце в тебе хустка?
– сказала перегодя Марія і розп’яла здорову хустку просто вікна. Червона хустка засвітилась і заблищала.

– І де ти набрала такого добра? Ой ненько моя, червона, як жар, всю тобі хустку неначе жовтогарячі ла­стівки обсіли. А які дивовижні торочки!

Марія не втерпіла, поставила на столі дзеркало й за­в’язала собі голову хусткою. Червоні та зелені торочки спустились з голови до самих пліч. Марія покрутила голо­вою, торочки кругом голови заворушились.

– А приміряю я оту червону спідницю! Може, при­йдеться на мене,- сказала Марія.

Вона накинула на себе спідницю, глянула на спідницю й плеснула у долоні.

– Ой, гарно ж! Кругом тебе неначе зелені бублички ни­зками висять до самого долу. Продай мені, сестрице, оцю спідницю.

– Добре. Бери, коли хочеш,- сказала Василина.

– Або потривай... А накинь на себе оту синю, нехай я подивлюсь, як лежить на тобі.

Василина накинула на себе синю спідницю з білими та червоними котячими лапками. Марія одійшла до дверей, потім вернулась і обійшла кругом Василини.

– Ой серденько моє! Обидві спідниці гарні, та не знаю, котру собі взять. А на, Василинко, надінь оцю червону, а я вберусь у синю.

Вони помінялись спідницями. Марія обтягувала на собі спідницю, поправляла рясні фалди, заглядала в дзе­ркало, а потім перейшла тихо через хату, притуливши лі­ву руку до грудей і одставивши од себе праву, як ходять всі фабрицькі дівчата. Марія, наче пава, походжала по ха­ті, виставивши вперед груди і піднявши вгору лице.

– Чи гарно лежить на мені? Чи рясно на боках лежать хвалди?
– питала Марія, повертаючи голову назад то вправо, то вліво.

– Господи, як гарно!
– говорила Василина, важко зіт­хнувши і підперши рукою голову.

– А може, я куплю оцю синю... Як тобі здається, Васи­линко?

– Як тобі подобається синя, то бери синю,- сказала Василина.

– А котра мені краще пристає до лиця?

– Обидві пристають, але синя неначе лучче,- сказала Василина.

– Куплю синю,- сказала Марія.- Про мене, хоч зараз запиймо могорич. Та не скидай, серце Василинко, тієї червоної спідниці, нехай я хоч надивлюся на неї. А це яка в тебе друга хустка? Ой, гарна ж! Картата, неначе хто насіяв грядочками усяких квіток. А зав’яжись, Василинко серденько, нехай я подивлюся, зав’яжись!

Василина стала перед дзеркалом і зав’язалась. Картата хустка й справді заблищала в неї на голові, неначе хто натикав у хустку всяких квіток.

В Марії розгорілись маленькі темні очі. Вона бігала кругом Василини і не могла надивитись на ту хустку.

– А що ж ото зосталось в тебе в мішку? Хвартух, чи що?
– спитала Марія і вхопила складений, перегнутий пополовині хвартух.

Марія розв’язала, розпустила хвартух і підняла його вище од своєї голови.

– Ой світе мій! Який чудовий хвартух! Їй-богу, наче пи­санка. На ясно-зеленому полі маківки. А на, Василино, держи за один кінець, а я за другий.

Молодиці розіп’яли хвартух.

– І де ти набрала такої гарної одежі? Їй-богу, неначе хто насипав повний хвартух маківок. Признайся, Васили­но, хто це тобі накупив такого маку?

– Ат… заробляла потроху та й насправляла,- сказала Василина.

– В такому хвартусі хоч зараз ставай в танець,- сказала Марія й задріботіла маленькими ногами.- Продай мені, Василино, і хвартух.

– Про мене, купи і хвартух,- сказала Василина й важко зітхнула. Вона сама любила гарну одежу. Для неї шкода було хвартуха.