Бувальщина прикордонника Гриви
Шрифт:
— По-думаю.
Затримані значуще перезирнулись. Громико відійшов, погасив ліхтарик. Десь мигнув далекий спалах блискавки. Прикордонник побачив — вихід з печери до половини засипаний камінням. Він простяг надвір руку, наповнив долоню дощовою водою, обмив очі, обличчя. Потім намацав рюкзак. Пальці відчули, що за прогумованою тканиною лежать якісь плитки, схожі на пачки галет. Прикордонникові нестерпно захотілося їсти. І він не втримався від спокуси, розв’язав рюкзак, вийняв одну пачку. Пачка виявилась надто твердою. Громико понюхав її, лизнув язиком і сплюнув.
— От гади, — вилаявся пошепки. — Тол! Куди ж вони його несли? До мосту чи в залізничний тунель?..
Громико ще раз послав руку в рюкзак і ледве не ахнув. Пальці торкнулись новісіньких хрустких папірців. «Гроші!..» Хотів присвітити, але батарейка в ліхтарикові вичерпалась.
З печери ревіли «плотогони»:
— Згода чи ні?! Не хочемо до ранку!
Громико приліг за виступом валуна і проготувався до бою. У глибині печери хижо поблискували вогники. «Плотогони» більше не вимагали згоди. Вони діяли. Запалили сухе листя; ядучий дим з запахом гнилизни поповз на Громика. У нього засльозилися очі.
— Що ви там палите? — суворо спитав прикордонник.
— Та… тут в одного штани тліють, — єхидно відказав з глибини Левко. — Ми вже гасимо…
Насправді ж «плотогони» все ближче й ближче підгортали до нього тліюче листя. «От гади. Вирішили викурити мене…» Громико зняв картуза, затулив ним рота і поповз до виходу. Тільки він примостився біля отвору, на нього полетіло кілька камінців. Потім зашльопали постоли затриманих.
— Назад! — скомандував Громико і двічі вистрілив з пістолета по стелі.— Хто ступить ще один крок, уб’ю!
В печері завагались.
— Товаришу, ми задихаємось! — почувся жалібний голос.
— Гасіть вогонь!
— Гасимо. Але ж ви надумались чи ні?
— Згоден.
— Тоді пустіть нас. Ще не пізно.
— Хай посвітліє. Придивлюсь, що то у вас за гроші, тоді… Може, там долари? Що я з ними буду робити?
Затримані пригасили вогонь, але вглиб печери не повертались. Вони жадібно дихали свіжим повітрям.
Легенький вітерець струшував краплини з дерев, розганяв хмари. Засиніло небо. Забуяла довкола густа зелень. Защебетали ранні пташки. Несподівано почулися приглушені голоси.
Гомоніли, гупали, шаруділи десь недалеко.
Ні придивитись, ні бодай озирнутись Громико не міг. На відстані двох метрів у печері лежали «плотогони». Вони кожної миті могли схопитися на ноги, дико кинутись на нього, зім’яти і розбігтись…
А голоси все дужчали, наближались.
Їх чули затримані й поволі підповзали до виходу. Ще крок, ще два, і вони… В пістолеті чотири набої. Чи не промахнеться він? Громико звів пістолет… Але що це? Рішучі обличчя «плотогонів» ураз посіріли, злі вовчі очі погасли… Левко зіщулився, втягнув голову в плечі… В цю мить за плечима Громика з гуркотом покотився камінь, і до проходу в підземелля один за одним стрибнули Варивода, Роданов. Тільки тоді Громико оглянувся, побачив начальника застави, звівся і доповів:
— Група затриманих в кількості чотири чоловіки, рюкзак з вибухівкою, грішми, пістолет — все в цілості. Дозвольте зійти з поста?
— Дозволяю, товаришу Громико.
«Плотогонів» привели на заставу. По дорозі прикордонники знайшли мертвого «ворона». Стрімка течія викинула його на берег.
Іллюха — тямуха
Невеликий хлопчик — з вихрястим чубчиком, що стирчав з-під старенького капелюшка, в поношеному кептарику з дерев’яними застібками замість гудзиків, у червоних штанцях в «дудочку» та саморобних легеньких постільцях — несміло підійшов до застави. Гордієві Гриві якось одразу припав до душі цей гуцулик.
До застави щодня прибігало багато хлопчаків, але то були здебільшого галасуни, непосиди. Ілько ж міг годинами стояти неподалік від зеленого грибка вартового й, стуливши пухкі губи та нахмуривши пшеничні бровенята, милуватися його гвинтівкою чи автоматом, срібними острогами вершників, їхніми баскими кіньми. Він переступав з ноги на ногу, поправляв капелюшок на неслухняному чубикові, і тоді на його цяцькованому пасочкові погойдувався мідний ланцюжок від ножика. Пасок, як і ножик з ланцюжком, — дарунки неня.
Неньо Ілька разом з прикордонниками зводить коло застави високу спостережну вишку. Задивиться Ілько на вишку й уявляє себе на ній дозорцем великої держави. Ілько знає, що з тої вишки можна побачити аж чотири країни — Чехословаччину, Угорщину, Румунію і наймиліший край — Україну. А коли поглянути крізь маршальський бінокль?! Що тоді Ілько побачив би? Гай-гай!
Можливо, сьогодні Ілько й побував би на вишці, де подих перехоплює од висоти. Он бач, як співчутливо дивиться на нього Гордій Грива… Коли б з застави не вийшов начальник лісоділянки, друг Ількового батька. Довговусий і вайлуватий, як ведмідь, він зупинився перед хлопчиком, війнув густими, наче травостій, бровами й спитав:
— А де батько?
— Та о-о-он же, вишку майструє.
— Гм. То він за ділом. А ти що тут робиш?
— Дивлюсь собі… — ніяковіючи, відповів Ілько.
— Гм, дивлюсь собі,— примружився лісоруб, — значить, байдики б’єш, Іллюхо-тямухо. А у нас возій спіткнувся та й вивихнув ногу і тепер у лікарні. А ти вже такий, що міг би й возія замінити, га?
— То чому ні? От спитаю неня…
— Я сам його спитаю. — І, подобрішавши, додав: — Так ти, Іллюхо, завтра зранку аби був у мене. Маєш довгі канікули?
— А на все літо, вуйку…
— То добре… Будемо різати ліс на прикордонні.
Батько не перечив Ількові стати возієм. Навіть радів, що синові трапилась посильна праця на лісоділянці. Підвезти лісорубам інструмент чи харчі, насипати коням вівса в жолоби та повести до потічка напоїти — не така вже й важка робота. І лісосіка недалеко. Катайся собі туди й назад у супроводі як не лісорубів, то майстра або прикордонників…
Ранок застав Ілька коло стайні лісоділянки. Вихор і Зірка задумливо похрупували буряки з вівсом. Ілько чистив їх скреблом та щіткою. Розумні тварини стояли сумирно, покірливо наставляли голови, коли їздовий накладав на них шлеї. Ілько завбачливо повисмикував гриви з-під шлей, щоб не натерти коням шиї, рівняв посторонки, щоб орчики не стукали їх по ногах. Лісоруби дивилися на Ілька, попихкували люльками і говорили між собою: