Бувальщина прикордонника Гриви
Шрифт:
— Таже я тутешня. Ось моя оселя, город…
— Ідзь до мене! — кивнув пальцем.
Дівчина, опустивши поділ сорочки, вийшла на берег. Капрал схопив її за руку.
— Пус-т-ї-і-іть! По-можі-ть! — не своїм голосом крикнула дівчина.
Тоді капрал став затуляти їй рота. Дівчина, мабуть, вкусила його за руку, бо він заревів, як бугай. Розлючений, він підняв дівчину на руки, гойднув її, наче немовля, і кинув у річку.
— Пся крев, бидло! — вилаявся капрал і рушив до кукурудзи, щоб зникнути в її заростях.
Не встиг. Почувши зойк, від ліска метнулись жовніри.
Троє — з гвинтівками. Четвертий — з сокирою. Не знявши ні чобіт, ані обмундирування, вони кинулись у воду. Допомагають дівчині звестися, а вона не встає. З її рота виливається червоний струмочок. Капрал кинув дівчину на гострий кілок, до якого вона припинала горстки льону. Кілок пробив їй спину. Дівчина вже не могла й слова вимовити. Тільки млявим помахом руки показала на капрала, що побілілий і розгублений стояв на межі.
— Ка-а-тюго… ти?! — метнувся на нього жовнір з сокирою в руці.
Гостро блиснуло широке лезо…
— То є моя відплата за смерть дівчини, — сказав на заставі Юрко. — Знаю, за це їхніх батьків, — кивнув на своїх друзів, які разом з ним перейшли кордон, — і мою родину на Гуцульщині чекає лихо. Але ми не могли інакше…
Жовніри жадібно курили. В кутку стояли три іноземні грубезні карабіни. На столі розсипом лежали набої з тупоносими кулями і недочитана в ліску газета «Сельроб».
Визволяти братів
Гордіїв кінь звався Карасем.
Добрячий, жвавий коник. Він любив, як і всі коні на заставі, овес. Інколи Грива почастує його рум’яною шкуринкою хліба чи грудочкою цукру. І за це Карась вітерцем проносить свого їздця між натиканими лозинами, які вершник спритно стинає шаблею. Одну мав ваду Карась — несподівано кусав, коли хто гав ловив.
Шанували своїх коней й інші прикордонники. Бо то були їхні бойові друзі, залишені їм коли не самим Будьонним, то будьоннівцями. Адже перші роз’їзди на західному кордоні складалися з колишніх будьоннівців, котовців, щорсівців. Пізніше ці роз’їзди стали називати заставами.
На одну з застав, де начальником був одчайдух-будьоннівець, і потрапив Гордій Грива. Прудконогий, як циган, з гострим і хитрющим поглядом чорних очей, з чорними, наче вугіллям натертими, бровами, начальник застави кохав такий розкішний чуб, що на ньому чудом трималася каракулева кубанка з червоним дном. Не розлучався він з нею ні літом, ні взимку. Жовті скрипучі портупеї спадали до паска з безліччю блискучих кілець, застібок, кнопок. Праворуч погойдувалася горіхова кобура з маузером. Ліворуч місяцем-молодиком миготіли цяцьковані піхви шаблі. Наваксовані чоботи вигнутими дзеркалами полискували на ньому. А остроги! Казали на заставі старослужники, що начальник власноручно викував їх з труб полкового оркестру панського війська, захопленого під Львовом. Вони не дзвеніли у нього на обчасах, а вигравали.
Начальник не міг терпіти «глевтяків».
Так він називав млявих, неповоротких прикордонників.
— Ру-у-у-бай, р-р-раз! Ру-у-у-бай, два! Тр-р-и! — командував начальник на кінній підготовці. А коли хто з прикордонників не умів спритно повернути коня на рисі, побоявся стрибнути на землю і на ходу знову виплигнути в сідло, він сердився, змушував повторити вправу, приказуючи: — Ану, глевтяк, роби р-р-аз, роби д-д-ва, роби тр-р-ри!
І домагався свого.
Здавалося, начальник не спав ні вдень, ні вночі.
А на кордоні, ой, який дорогий сон: солодкий і тривожний. Ось і цього ранку, коли на заставу зійшлися з нічних «секретів» та дозорів, всім хотілося якнайшвидше пірнути між простирадла й уві сні золоті верби садити.
Але начальник вилаштував прикордонників, наказав негайно почистити зброю, нагодувати коней, поснідати. І ще додав дуже серйозно:
— Всім одержати в старшини похідний пайок на дві доби. Зберігати, як НЗ! [1] Санітарні пакети в усіх є? — стишено-турботливо запитав він у прикордонників.
1
Н3 — недоторканний запас.
— Є, товаришу начальник! — насторожено відгукнулись воїни.
— У кого немає — одержати в старшини!
Через відхилене віконце вартовий гукнув знадвору:
— До стражниці під’їхало дві чорні автомашини. Неспроста…
— Нічого. Продовжуйте спостереження.
Вартовий став на своє місце під грибок.
Мовчки, чітко й напружено трудились прикордонники. А коли всі вказівки начальника були виконані, старшина розпорядився:
— Всім спати! За три хвилини щоб я жодного не бачив на ногах!
Надворі стояв теплий, ясний, з дзвоном оміднілого. листя вересневий день. Але в солдатській спальні, вікна якої щільно завішені ковдрами, царювала глибока ніч.
Десь на заході Польщі вирувала війна. Фашистська Німеччина шматувала тіло країни, наближаючись до наших кордонів.
Коли по команді «побудка» Гордій скинув з себе простирадло, то побачив крізь настіж відчинені вікна, що сонце своїм червоним боком торкнулося ліска за Збручем.
Та тривоги ще не оголошували. Тільки начальник застави сказав старшині:
— Дайте мені ракетницю й набір сигнальних вогнів.
Аж в глибоку північ стала в пригоді ракетниця.
Тихо, обережно вів начальник свою заставу до Збруча.
Наблизились до річки. Прислухались.
Хвилі легенько хлюпочуть, гойдають зорі.
Протилежний берег лежить у чорній, густій темряві.
Тільки в стражниці та в покоях пана Злочека блимають вогники.
— За мною! — різким шепотом скомандував начальник. — Нам наказано взяти під захист братів-українців.