Бувальщина прикордонника Гриви
Шрифт:
І заходиться лякати то нечистим, якого ніби сама бачила, то відьмою, що частувала її козячим молоком, то чародієм, то мертвими душами, що вилітають з домовин…
Молода хлопчикова уява, наче губка воду, вбирала всю оцю «чортівщину», гальмувала в ньому сміливість, відвагу, мужність.
Як реп’ях у кожусі, трималися всі оті розповіді в його пам’яті.
Якось Гриві припало вартувати біля радіостанції, що містилася поблизу старого цвинтаря.
Звечора небо гралося зірками, а опівночі захмарилось, почав накрапати дощик. Грива, мерзлякувато щулячись, стояв під навісом. Раптом до його напруженого слуху долинуло якесь цокання. Немовби на цвинтарі якийсь каменяр карбує напис на могилі: цок-цок-цок… Що за диво? «Візьму каменюку, — не дуже хоробро подумав Грива, — кину туди. Може, перестане». Намацав чоботом камінчик. Жбурнув. Прислухався. Наче замовк невидимий каменяр. Але за хвилину знову чути: цок-цок-цок. І, здається, ще ближче, ніж спочатку.
Страх невблаганно охоплює вартового. Забувши про сигнальну кнопку, якою можна викликати начальника караулу, Гордій тремтячими руками звів гвинтівку та й бабахнув на кладовище.
Невдовзі прибіг начальник караулу з двома курсантами.
— В кого стріляли? — питає схвильовано.
— По цвинтарю.
— З якої потреби?
— Там хтось гроби розбиває. Певно, золото грабує в багатих небіжчиків. О, чуєте, цокає?
Прислухались. Дійсно, «каменяр» робив свою справу: цок-цок-цок. Грива без дозволу лупнув другий постріл. Ще примчало кілька курсантів. Начальник наказав прочесати цвинтар. Вподовж і впоперек перейшли, а «каменяра» не виявили.
— Ото ж воно і є,— похитав головою Грива, — на політзаняттях твердять, що у світі не існує ніяких примар. А це що? Чуєте?
Цок-цок-цок…
Довелось підсилити варту біля радіостанції.
А ранком усім складом караульної команди вийшли на цвинтар. Кожному хотілося побачити бодай який-небудь слід нічної роботи «каменяра». І побачили: один продірявлений кулею хрест, другий зовсім повалений. І ще — бляшаний дашок, що звисав на дротикові з залізного хреста. Вітер похитував дашок, і він цокав об залізо.
Грива очам своїм не повірив…
Десь через місяць після цього випадку Гордій вартував на давньому згарищі. Про це згарище люди оповідали страшну легенду, а може й бувальщину. Казали, що давним-давно турки брали з Поділля селян у неволю. Заганяли вони невільників до кам’яного караван-сарая, який нібито стояв на місці згарища. Одного разу невільники збунтувались. Розлючені турки підпалили караван-сарай. Відтоді минуло багато років, але згарище не заростає травою, а на камінні ранками блищать краплі. Сиві діди кажуть, що то сльози невільників, які прилітають щоночі з того світу і тут плачуть.
А в льоху під згарищем стоять залізні бочки з бензином, їх і охороняв курсант Грива.
Ночі в листопаді довгі, похмурі, вітряні, з моросливим дощиком. Довкола грибка, під яким принишк Грива, застигла зморена осінньою негодою тиша. Тільки пугач раз у раз сполохував її сумовитим криком. Грива одчайдушно відганяв моторошні видіння, переконував себе, що всі оті розповіді про замордовані душі, що ночами злітаються на згарище, — вигадка… А страх цупкими пальцями стискав його серце…
Непроглядна пітьма виштовхувала на згарище то кілок, то телефонний стовп, то вапняковий камінь. І все те бовваніло дивовижними, потворними примарами.
Гордій стискав у руках гвинтівку, до болю в очах вдивлявся у мерехтливу темряву.
А пугач ще надокучливіше тягне своє пугу-пугу. Потім зірвався з дерева, із свистом пролетів над грибком. Грива підвів очі в небо і… жах! Він побачив щось біле…
— Летить, — ледь вимовив. — Душ-ш-ша…
Біла «душа» зробила коло над грибком і з шелестом лягла неподалік на землю. У Гриви затремтіли коліна, пересохло в роті, одерев’янів язик. Під сорочкою поповзли холодні краплини поту. Ноги самі підігнулись…
Може, отак Гордій Грива просидів би до кінця зміни, коли б, сповзаючи, не натиснув спиною на сигнальну кнопку.
В такому стані й застав його начальник караулу і командир відділення. Командир відділення гаряче дихнув у Гордієве обличчя і, гамуючи лють, тихо поспитав:
— Ви спите, Гриво?
— Ні-н-і,— видзеленькав зубами Гордій.
— Захворіли?
— Ні-н-і…
— То кажіть, що з вами?! — не стримався, крикнув командир.
— Д-д-д-уша. Он…
— Що за нісенітниця, курсанте Грива?!
Гордій хапнув ротом повітря, поволі звівся на неслухняні ноги й плутано розповів, що він бачив. Командир сміливо пішов у темряву, пошарив руками на землі й повернувся до грибка з чимось білим.
— Яка це душа, курсанте Грива?! — докірливо мовив він і розгорнув перед Гордієм ледь-ледь покраплений дощиком номер московської «Правди».
Де вона лежала досі? Який вітер підхопив її й приніс на згарище?
Розлючений начальник караулу плюнув собі під ноги й стишено, як перед бійкою або з суфлерської будки, прошипів до вартового:
— Вам до рук летить «Правда», курсанте Грива, а ви душі якісь вигадуєте… Стійте! Через півгодини зміна. І не спробуйте ще раз перед чортзна-чим здрейфити. Бо…
Він не скінчив своєї думки. Та Гордій і сам розумів, чим це пахне, коли він ще раз на посту «здрейфить»…
Однієї зоряної травневої ночі курсантів підняли по тривозі. Швидким маршем пройшли вони до глибоченької притоки Збруча. Начальник школи обрав місце для переправи.
— Нам необхідно розвідати водяну перепону, — владно сказав він, — хто готовий? Жду три хвилини!
— Дозвольте мені, товаришу начальник! — перший озвався курсант Грива.
Не знімаючи з себе похідного спорядження, він надів протигаз, правою рукою підняв над водою гвинтівку, лівою — ребристу трубку протигаза й поволі став занурюватись у річку. Вода уже Гордію попід руки, он лише голова манячить. А невдовзі над поверхнею ріки виднілись тільки його руки…
Коли вийшов на протилежний берег, радісно гукнув:
— Дротяних перепон, корчів, упадин не виявив. Дно кам’янисте. Можуть пройти танки. Течія — три метри за хвилину.