Бувальщина прикордонника Гриви
Шрифт:
Переодягання Гордія відбувалось під троїстим наглядом. Оранін стояв над ним, як кібець над курчам. І коли б не старшина, сибіряк витрусив би Гриву з свого обмундирування, як кота з мішка. А тут ще днювальний допікає:
— Ех, Грива, Грива… спати б тобі у мами під цицькою і горя не сьорбати…
Мовчки, не дивлячись ні на кого, Гордій переодягається. І в такі хвилини йому мимоволі навертається спогад про дитинство. Він з жалем дивиться на осиротіле ліжко, на таку чистеньку та охайну постіль. Тільки вчора після лазні він змінив простирадла. Вони шерхотять присохлим листом, немов шепочуть: «Приляж, приляж, що там тривога!» І вабить постіль затишком, теплом, наче рідна домівка.
Набігавшись за день по толоці за телятами, ввечері, бувало, й не повечерявши, Гордійко падав кулем, засинав таким міцним сном, що його хоч на вилах винось — не почує. Ранком мати будила синочка обережно, ласкаво, щоб не налякати:
— Гордійку, Гордійку, вставай. Уже сусіди телятка повиганяли. А вставай же…
Гордій через силу бореться зі сном, неохоче встає.
А як добре, коли він переборе сон і схопиться раненько! Вмиється біля кринички крижаною джерельною водою, наїсться молока з накришеним хлібом і бадьоро виганяє телят на толоку, хльоскаючи батіжком — цьвох, цьвох, цьвох… А в небі жайворонок співає, наче промовляє до пастушка:
— Дивись, дивись, як я тремчу… Я тебе співам пташиним навчу.
У прикордонному загоні інакше.
Тут не рідна матуся ніжним голоском будить свого сина, не жайворонок кличе у поле трепетною піснею, а горлата сурма:
— Трум-ту-тутум… ту-у-у-ту!
Вставай. Вставай. Тривога!
Мідний голос сурми нагло відганяє солодкий сон. Гордій схоплюється, як опарений, зачумлено крутить головою: «Де я? На сіні? На печі?» Ой, ні! І цупить до себе найближче обмундирування, гаразд не розплющивши очей, сяк-так натягає його на себе. Отож і гасає Оранін по казармі, потрясаючи пудовими кулаками. Доки вони переодягаються, то запізнюються в похід.
Грива з Ораніним щодуху біжать до одинокого Бердана, вистрибують на сидіння кухні, галопом доганяють колону. Дивлячись збоку, можна подумати, що то не кухня гуркотить, а дивовижна гармата. Даремно Бердана ганять за вайлуватість. Даремно підсміюються над ним. Коли треба, він мчить не згірш за скакуна. То нічого, що позаду частенько лишається слід: як не розгублені дрівцята, то розхлюпана вода або розсипана картопля…
Бойові тривоги на полі мінялись на навчальні. І тоді на душу Гриви спадало невимовне полегшення. Хіба тільки Хмара суворо нагадає:
— Ну, а коли б справжня бойова тривога? Коли б кордон перейшла озброєна банда, га? Як би ти, товаришу Грива, діяв у чужому обмундируванні, га? Ти був би убитий та й край. Отак-то…
Слухаючи нотації Юхима Нестеровича, Гордій зовсім не вірив, що він був би убитий тільки тому, що помилково одяг шинелю, гімнастьорку чи штани Ораніна. Навіть в шинелі сибіряка чи й цілком у його обмундируванні, але завжди з своєю гвинтівкою і протигазом, Гордій Грива не спасував би перед озброєною бандою. Адже він недаремно носить за плечима свою нерозлучну подругу — карабінку. І на стрільбищі незгірш за Ораніна влучає в «яблучко». І не відкочується од товчка приклада, як ото лякав його колись вартовий командир.
Але що робити Гордію Гриві в полі під час учбової тривоги?
Майбутні молодші командири з учбового підрозділу зайцями гасають між корчами, по крутоярах, окопуються, влаштовують засідки та «секрети». А он і вдаваний «порушник» одбивається від собаки. Товстий брезентовий одяг злить вівчарку, бо вона не може добратись до тіла «шпигуна».
Гордій до того захоплюється спостереженням, що геть забуває про кухню. Якби не Юхим Нестерович, то майбутні молодші командири не їли б вчасно ані каші на сніданок, ані борщу на обід, ані чаю не пили б на вечерю: вариво википіло б або згоріло…
— Не буде з тебе, Гриво, кмітливого кухаря, ой, не буде. Даремно навчаю, — бідкався Хмара і примовляв: — Фігово, фігово…
А чого «фігово», то Грива не розумів.
І все ж кухар Хмара був для Гордія Гриви хоч і буркотливим, але добрим командиром і вихователем.
Ото як кінчаються денні пошуки «шпигунів», як курсанти пообідають та ляжуть спочити, тоді Юхим Нестерович відкриває молодій уяві свого вихованця велетенське бородинське чи полтавське побоїще. Кухар був начитаною людиною. Знав про давніх полководців — Суворова, Кутузова, Петра Першого. І про Будьонного міг чимало розповісти, а особливо про Миколу Щорса. Все слухав би та слухав його Грива…
Але час братись і до вечері.
Сутінки кладуть на зелені аркуші полів свої сірі печатки… Курсанти вже лаштуються до виходу в «секрети». На учбовому полі, ніби на справжньому кордоні, залягає непорушна тиша. Сиза вечірня тиша. Хіба коник у траві застрекоче, пугач соло заведе та сонна ворона, впавши з гілки, залопотить перелякано крилами.
А у небі зорі, як діти, граються в хованки: то одна визирне, то кілька зникне, то якась замиготить ясно-ясно, то інша розсиплеться срібними крем’яхами й згасне.
В таку пору Гордій Грива з кухарем при світлі замаскованого ліхтаря чистять картоплю. На сніданок курсанти їстимуть гречаний суп з картоплею. Бляшаною трубою, наче стара циганка люлькою, покурює кухня. Дрівцята потріскують, гріючи воду. Поблизу на срібній дудочці виграє струмок. І тут Юхим Нестерович починає навчати Гордія прикордонної мудрості. Ото задивиться на небо й питає:
— Ану, Гриво, кажи, куди віз дишлом повернувся?
Дивиться Гордій на небо і не бачить ніякого воза, а вже про дишло нічого й говорити. Хмара показує блискучим ножем на зірки Малої Ведмедиці, немов торкається вістрям кожної, і, стукаючи по срібних миготливих колесах «воза», пояснює:
— Он-он чотири зірки розміщені чотирикутником, як у возі колеса. Бачиш?
— Ага, бачу. Справді, як колеса у возі!
— Оце і є віз.
— А де ж дишло, товаришу командир?
— Спереду. Он три зірки вряд, повернуті донизу.
— Бачу, бачу! А чого це воно схилене донизу?
— Ото наближається північ.
Кухар виймає з кишені іменну «цибулю», як він величає свій годинник, підносить до ліхтаря, кінчиком ножа, як ото в зірки, тицяє у циферблат і гордо мовить:
— Що я казав? Двадцять чотири години!