Цар і раб
Шрифт:
— А де ж він? — І розглянувся довкола.
— Хто? — Євнух аж зайшов поперед нього, щоб заглянути в обличчя й остаточно пересвідчитися.
— Хором Асклепія, — так само незворушно докинув юнак.
Євнух затоптався перекопаним міжряддям, звалив тичку з одного куща, спробував уставити її назад, але в пухких руках забракло сили. Він благально глянув на Савмака й попросив:
— На, встроми ти!
Савмакові стало й смішно, й шкода вчителя, який раптом так розгубився. Юнак узяв тичку й укрутив її в затвердлу землю.
— Чого се ти раптом про того згадав?.. — Прикидатися
Те саме євнух Полікрат спостерігав і сьогодні. Тільки се вже не ластів'я, а мудрий ворон, подумав лоґоґраф і спробував опанувати себе, бо Савмакові слова й розчулили його, й налякали.
— Не думав, що ти з доброго дива віз мене саме сьогодні на сю винницю, — сказав Савмак, роздягшись до поясної пов'язки й витрушуючи синюватий порох з чистого хітона.
Засоромившись чоловічого тіла, євнух відвернувсь, але збентеження своє він устиг подолати ще до того, як обізвався юнак.
— Добре, — сказав він, коли той одягся. — Лише вислухай, до кого думаєш іти.
Й розповів Савмакові частину того, що сам знав про таємниче святилище та нечупарного жерця. Ефеб слухав досить невважливо, й лоґоґраф удруге за сей день подумав, як він мало знає сю ще по суті геть молоду, двадцятип'ятирічну людину.
— Ти чув про нього раніше від когось іншого? — спитав він.
Але юнак тільки скривився:
— Мене сі таємниці не обходять.
Євнух зітхнув. Савмак нині примушував його замислитися над кожним своїм словом. То було й так, і не зовсім, бо коли сам усвідомив, куди піде зараз і куди поведе за собою отрока, переконався, що двадцять п'ять років — дуже й дуже мало для смертного, щоб осягти бодай частину, невеличку часточку примудрощів життя. Й тут-таки сам себе поправив: щоб вигострити в собі чуття небезпеки.
— Хором — за тим пагорбочком, — сказав євнух.
— Ото, де гай?
— То — священний гай Олімпійського Лікувальника. Ото там.
І поки йшли навпрошки до стежини, яка поза горбом виводила під священний гай, євнух Полікрат був певен, що захищатиме сьогодні свого учня від усіх бід хоч би які впали на ще не покриту молоду голову.
Савмак мов шкірою відчув зміну, що сталася з лоґоґрафом, і ступив широко й незастережно, взявши срібнокований ціпок на плече.
Асклепід зустрів їх коло священного гаю, на зарослій пирієм стежині, мов наперед знав про їхні відвідини. Євнух Полікрат, звеселівши, почав із першого ж слова незлобно картати Асклепіда за нечупарність. Той так само жартома відбивавсь, а Савмак бачив, як хижі вогники то спалахують під його кудлатими бровами, то гаснуть, затулені повіками. Ведмідь грається пазурами, подумав Савмак, жодним рухом не виказавши свого спостереження. Коли він помітив, що й лоґоґраф усе бачить, вирішив бути насторожі.
Жрець повів їх стежкою поміж священні зарості клена. Кроків за тридцять відкрилася галявина, з лівого боку якої стояв простий храм на чотири колони з причілка, до яких вели такі самі вапнякові сходини й теж чотири. Фронтон був оздоблений невправним різьбленням по литому гіпсі, що зображувало події з життя Олімпійського батька всіх еллінських цілителів: Асклепій бореться з драконами, Асклепій лікує Европу й нарешті Асклепія благословляє сам Аполлон Лікар.
Біля сходинок хорому стояв давній вівтар із перебитою верхньою плитою, одна стежка поза ним вела, плутаючись між кленами, ліворуч. Асклепід пояснив Савмакові, що там, позаду хорому, той славнозвісний священний колодязь, із якого часом чути глухі таємничі голоси, які провіщають будучину. Юнак спитав, чи не можна послухати, Асклепід подумав і відповів:
— То так не чиниться…
Більше нічого не додавши, жрець повів гостей іншою стежкою, праворуч од хорому, й незабаром, проминувши вогкі зарості, вони побачили досить великий будинок, явно зведений за зразком іонійських дамосів. Рожевий тиньк із нього місцями пообпадав, стіни світили дранкою, плінфами та колоддям, у вікнах першого поверху не було жодної рами, зате широкі сходи попід однією стіною вели на гору, де було три світлиці, ще придатні для мешкання.
— Колись тут жили вельми пишно, — трохи приглушеним голосом проказав євнух, Асклепід же тільки невиразно відмугикнувся.
Він посадовив гостей на брудному ложу під стіною, навпроти двох віконечок, і присунув ослін, завалений усіляким шматтям та череп'ям. Асклепід згорнув усе те полою брудного гіматія й поставив перед гістьми два ритони у вигляді баранячих голів на триніжничках, собі взяв довговухий кілік і з амфори, що стояла підперта в кутку, поналивав червоного. Сісти більше не було на чому, ведмедкуватий господар підкотив собі порожню сіру амфору на дві міри й умостився верхи. Він припрошував пити нерозведене вино, та в світлиці висла якась напруга й ніхто ні на кого не дивився, тримаючи келихи. Здавленим голосом засміявшись, євнух раптом простяг свого ритона Савмакові:
— Давай поміняємося… Я стільки не подужаю «по-скіфському».
Й різко, мов намагаючись упіймати Асклепіда на гарячому, глянув на жерця. Жрець байдуже стенув плечима й заходився пити, голосно кломкаючи борлаком. Євнух полегшено зітхнув і цокнувся зі своїм учнем. Перемагаючи огиду, Савмак надпив з брудного, не відомо коли митого ритона, встав і підійшов до вікна. Крізь віття рясних кленів було видно садки й виноградники мірмекіян, а майже на самім обрії бовванів змитий дощами верх пагорка.