Цар і раб
Шрифт:
Всі голови обернулися в його бік, та тільки на хвилю. Вгледівшги людину з Царського акрополя, роби запрацювали швидше, мовби не катування їхнього товариша, а прихід Савмака жахав сих людей більше. Гість квапливо перетнув довгий ерґастерій і вхопив занесену вгору руку наглядача.
Коло брудного, теж у глину вмащеного стовпа стояв ще зовсім молоденький роб і судомився всім своїм голим кощавим тілом. Наглядач був сіпнувся, та враз упізнав Савмака й понуро відійшов під стіну, де купою лежали мокрі форми.
— За що ти його катуєш?
— Він розбив одразу вісімнадцять
Савмак подивився на помордованого, мов захляле цуценя, хлопця, й той схилив очі.
— Відпусти його, — наказав Савмак.
Наглядач почав розв'язувати сиричний ремінь, яким було прип'ято невільника, та вузол од шарпання затягся. Пошукавши, куди б покласти бич, він не знайшов для нього належного місця, тоді взяв у зуби й далі розв'язував ремінь обіруч. Звільнений хлоп чкурнув на своє місце, та в широкому проході сили облишили його й він упав.
— Забрати! — крикнув наглядач, і кілька робів, що місили ногами глину, запацьорені до колін, підкоряючись наказові, неквапом однесли молодого роба й поклали на купу щойно подрібненої й перетертої сухої глини. Такі випадки траплялися щодня й по кілька на день і нікого не хвилювали.
Савмак пристояв, і коли хлопець підвівся й сів, угрузши сухим задком у пухку глину, подався до виходу. По праву й ліву руку одні роби дрібнили й сіяли глину, інші пересівали її вдруге, треті місили, а четверті топтали замісеною глиною форми й виносили поперед себе надвір, під довгі кількаярусні повітки для сушіння. Десь там походжав суворий керамоном і клав на ще сирі плити черепиць тавро: «Басиліке», тобто «Царське». Черепицю з таким тавром можна було побачити не тільки на кожному другому будинку Пантікапея, а й в інших містах царства й навіть далеко за його межами: Перісад П'ятий був не тільки найбагатшим купцем Боспора, а й власником найбільших у стольному городі черепичень.
Вийшовши з ерґастерія, Савмак почув лунке цюкання по плитах обійстя. До нього кульгав на дерев'яній нозі старий, худий і чорношкірий чоловічок, головний керамевт Хірісоф, спомагаючи собі довгим ціпком із булавицею.
— Живи сто літ! — привітався він до Савмака, спинився й запитально глянув: — Ти до мене, кіріє?
Савмак кивнув, одчуваючи якесь роздратування до сього давнього старця. Крики й вигляд катованого роба геть зіпсували йому настрій, і він спитав сам себе, що йому треба в сім ерґастерії й чого сюди прийшов.
— Я теж не люблю, коли б'ють невільників, — співчутливо мовив дід Хірісоф і двічі переставив лунку ногу. — Коли наглядачі когось прив'язують, я йду геть, бо й мій син колись так само… Воно, скажу тобі, хто того горя не зазнав, той іншому не співчуватиме.
У сих словах Савмакові вчувся натяк, і він з неприязню глянув на старого. Хірісоф знову неспокійно цюкнув дерев'янкою й почав припрошувати:
— Не погордуй, кіріє… Такі люди, як ти, не часто заглядають до брудних ерґастеріїв… Ходімо вип'єш кілік вина з мого виноградника.
Сердячись на себе за власну помисливість, Савмак пішов услід за безногим дідом до комірчини керамевта, що тулилася позаду сушарень. Комірчина видавалася Савмакові цілком пристойним приміщенням, та, знаючи, для чого завітав сюди, юнак не зміг передужити себе й довго грів кілік пальцями, аж поки Хірісоф перестав припрошувати. Поставивши й свій так само не торкнутий келих, старий урешті поцікавився:
— То що ж привело такого достойного кірія в ерґастерій? Чи ти просто йшов і заглянув, як ми тут мучимося?
— Привіт переказував тобі жрець Асклепій, — грубо перебив його Савмак і глянув у бляклі вічі старого. Дід заметушився й зарипів дерев'янкою, дивуючись, чого се раптом жрець Олімпійського Зцілителя згадав про нього. Та що довше він дивувався, то дужче переконував Савмака: ся звістка не збентежила Хірісофа. Отже ж, подумав отрок, вони всі заодно, всі троє, давно вже про щось межи собою домовилися й граються мною, мов череп'яною подобою з Великих Вакханалій.
Те чуття висоти й падіння вдруге за сей день охопило його, й він, аби перебороти в собі страх невідомости, крикнув старому в обличчя:
— Годі прикидатися! Кажи все, що знаєш!
І доки дід плутав і вивідував, чого Савмак хоче й що вже сам знає, отрокові спало на думку те, що непокоїло досі. Маленьке темне обличчя з довгим червоним носом і чорна хламида, що звисала йому на один бік, відкриваючи полу білого хітона, робили Хірісофа схожим на лелеку, підбитого лелеку, що стоїть на одній нозі, волочачи, крило по підлозі.
Це мовби заспокоїло Савмака, тривожне сподівання чогось недоброго й негарного, від чого досі млоїлося серце, раптом утихло, й він розповів Хірісофові все, що надумався чинити, маючи нагальну потребу в двох талантах золотом. Старий аж тепер сів і випнув дерев'яну ногу. Лелеки враз не стало, натомість перед Савмаком сидів хитрий дід із жорстокими жадібними очима й твердим, захованим під ганчір'ям панібратських лестощів, голосом. Він почав пригадувати, як ховають скіфи царів та що кладуть у могилу, та як потім, засипавши все височенним розлогим курганом, убивають усіх робів, що будували могилу.
Врешті звелося на ніщо. Савмак стомлено підвівся й зібравсь виходити, й лише тоді старий Хірісоф натякнув, що знав колись одного скіфського роба-челядина, якому в останню ніч похорону пощастило втекти.
— А де нині той роб? — спитав Савмак навпрошки й затамував подих.
— Де?.. Хто ж його знає… Світ великий… Знайди сльозу в морі…
Савмак був уже майже певний, що дід знає й роба, й де його шукати, лише тягне жили. Він так люто глянув на старого, що той не витримав сього погляду й сказав:
— Іди, ефебе, якось та буде…
— Кажи, де його шукати!
Старий звівся й знову став схожий на підбитого лелеку, але голос виказував його:
— Йди, він тебе сам знайде.
Коли Хірісоф проводжав Савмака до хвіртки, дерев'яна нога, підкута бронзовим перснем, гриміла дужче від звичного, й отрок мимохідь відзначив, що в усьому ерґастерії запала мертва тиша. Робам дали короткий перепочинок на обід.
А за хвірткою на нього чекав гарний, але вкрай виснажений чоловік. Його правильне обличчя здалося Савмакові знайомим, і він спитав: