Цар і раб
Шрифт:
Савмак лише скреготнув зубами й не ворухнувся, коли та жива жердина, що цибала позаду, накинула йому на вічі цупку чорну хламиду. Дебелий узяв його за руку вище п'ястука й повів, і Савмак незабаром пересвідчився в страшній силі маленьких, мов наллятих салом, рученят. Пальці в юнака набрякли й, певно ж, посиніли, пекучий біль почав шпигати в пучки стома голками, й він урешті, несилий витримати, сіпнувся:
— Пусти, кажу!
Гладунець реготнув і пустив його руку:
— Тримайся за мене сам, бо в мене глухі
Десь-то зумисне хотів показати мені свою силу, подумав Савмак, ідучи наосліп, судомо тримаючись пальцями за хламиду товстуна. Савмак утратив чуття відстани й часу, напружені від сліпоти ноги почало судомити під коліньми. Досі йшли прямо, принаймні, йому так здавалося, й він міркував, де се можна знайти в голому степу серед ночі людину. Тоді його завернули вбік і знову повели, далі крутнули ще раз, і ще, й ще, за сотню-другу кроків крутіння повторилось, і Савмак уже ні за що в світі не зміг би сказати, в який бік його ведуть: на полудень, захід, схід а чи полуніч.
Ішли так довго, що вже здавалося, ніби й ніч доходить краю, йшли вгору й униз, ріллею, й дорогами, й знову ріллею, двічі під сандаліями хлюпала рідка багнюка, далі знову почались пшениці, й коли невтомний гладунчик урешті спинився, Савмак поволі, але безвладно опустивсь на землю. Під ним була прохолодна нічна трава, що мовби висотувала з нього втому та біль у жилах і лагідно кликала на своє м'яке ложе. Страшенно хотілося пити, та всю воду випили ще перед заходом сонця, й Савмак заходився відпльовуватись, аби викликати приплив слини. Але все в роті висохло й перешерхло, Савмак ліг навзнак і відкидав руки, хоч хотілося бодай почухати налоскотані пов'язкою вилиці й ніс. Пузанчик щось тихо сказав цибатому, й той зник, його нерівні розгойдані кроки поступово танули в нічному безголоссі.
— Полеж, уже скоро, — почув Савмак і провів руками по м'якій свіжій траві.
Рука наткнулася на щось важке й кругле. Він байдуже мацнув пальцями й мало не зірвав пов'язки з очей, тоді таки зібрався на силі й облапав річ тремкими пальцями, як облапують сліпці. То була чимала мармурова голова, трохи більша від людської, частина розбитої й не знати ким понівеченої звичної статуї Геракла: ніс відбитий, ліве вухо теж, але не повністю, лише знизу. Савмак обережно й зумисне недбало прийняв руку, тоді спитав:
— Ще довго? Пити хочеться!
— Постривай, зараз, — відповів гладун рипучим, видно теж од спраги, голосом.
Тепер ясно, подумав Савмак. — Гасали степами й крутились на всі боки, аби лише затуркати мене. Й коли невдовзі почувся мірний плескіт весел, се вже ні трохи не здивувало його.
— Вставай, — сказав дебелий. Савмак потягся рукою до пов'язки, та він перехопив за лікоть. — Стільки сліпав, а се вже терпець урвався? — Й гукнув кудись, певно, до води: — Ось ми!
Весла збилися з ладу, й під човном скреготнув пісок. Савмак подибав, давши себе вести, помацки сів у човен і скоцюрбився в тісному носі. Тоді човен стукнувсь об щось дерев'яне, й Савмак здогадався, що то діера або великий баркас. Чиїсь дужі руки вхопили йо за поперек і підсадили, інші ж четверо рук витягли на судно.
— Тепер сюди, — почув він голос товстенького херсоніта, який не відомо коли й устигав завжди бути попереду. Савмак тернувсь об чиїсь коліна, тоді ще раз, а по тому всі звернули праворуч, і се вже не дивувало, бо великі судна мали однакову будову. Зараз дві-три сходини під палубу — й у короб. Думка працювала чітко й аж якось весело. Коли в ніздрі вдарило теплим застояним повітрям, гладунчик нарешті сказав: — Скидай уже ганчірку й не сердься.
Отак дешево купитися, подумав Савмак, розтираючи повіки кулаками. Мов останній осел. Але се вже не дратувало, й він спокійно розгледівся. Маленький носовий короб мав обриси правильної трапеції. Біля протилежної, коротшої стіни видніло розкидане брудне ложе, по боках навскоси — дві лави, прибиті до розхилених стін. На одній лаві сидів темношкірий і широкобородий, схожий на персіянина чоловік років за сорок.
— Осе він? — спитав персіянин.
— Він, Апсірте.
— Чого так довго?
— Не виходило раніше… — Савмак аж обернувся, до того незвичним здавсь йому влесливий і м'який, мов пух лебединий, голос гладунця.
— То що нам з тобою робити? — сказав Апсірт уже до Савмака.
Савмак відповів твердо:
— Скільки хочете викупу — кажіть, може, Перісад і згодиться дати.
Апсірт поблажливо засміявся, тоді враз накинувсь на гладкого херсоніта:
— Кого ти мені привів?
— Його, старший…
— Кого «його»?
— Савмака…
— Чому ж він прикидається дурнем? — вилаявсь Апсірт, підступивши до гостя. — Ти ж сам викликався пограбувати Царський курган? Чи сей кабанчик вигадав? — Апсірт глянув на гладунця: — Хочеш, щоб Одноокий причепив тобі жорна до макітри?
— Не сердься, старший, — так само влесливо й тоненько проказав гладун. — Я своє діло знаю.
— Ти полізеш у Царський курган, ефебе? — запитав у Савмака другий чоловік, що досі мовчки сидів на протилежнім ослоні. Лампіон висів у нього над головою, й розгледіти обличчя не можна було.
— Де той нікчемний роб? — крикнув Савмак замість відповіді.
— То ти полізеш, чи ні?
— Полізу!
— Ось той, про кого ти питаєш, — сказав чоловік із невидимим обличчям і кивнув, рукою в бік ложа: — Фраате, підійди!
Ложе заворушилося, й те, що Савмак спершу взяв був за купу брудного шмаття, підвелось і виступило на середину приміщення.
— Фраат знає, як збудована могила, — знову сказав той, що в тіні під лампіоном. — Розкажи йому, Фраате!