Цар і раб
Шрифт:
— Що ти хочеш?
Чоловік у заглиненому переднику проказав:
— Я молитиму Афіну Робітницю, щоб дала тобі щастя й довголіття.
Савмак іще раз придивився до гончара, та се таки була людина зовсім незнайома.
— Хто то? — спитав він не знати чому притишеним голосом.
І Хірісоф так само тихо відповів:
— Се отець того малого невільника, що ти його врятував сьогодні. Він спершу продав Перісадові свого сина, тоді й сам продався.
— Чому?
— За борги… — Хірісоф зітхнув, певно, згадавши свої давні поневіряння, та Савмак більше ні про що не розпитував.
У вухах і досі бриніли слова ерґастерійного роба, й він намагався їх розтлумачити. Афіна Робітниця
Решту дня, дослухаючись до тихих кроків Лії, Савмак не міг дати ради своїм думкам. Його переймало таке відчуття, ніби потрапив у черстве болото, яке з кожним рухом засмоктує його дедалі глибше й глибше. Перед очима мигтіли обличчя євнуха, роба-гончара, Перісада, його доньки, одноногого керамевта, схожого на лелеку з перебитим крилом, Архелая, Асклепіда й ще багатьох людей, вони крутилися вихором, таємничі й мовчазні, як дикі вакханки на містеріях Діоніса, й Савмак марно силкувався втишити їх і розіставити в низку. Між усіма ними був, мав бути якийсь лад і зв'язок, а отрок не міг його впіймати.
Савмак підвівся, й коли кроки невидимої Лії затихли в дальній анфіладі, налив собі з кратера в кутку вина й випив. Тричі розведена рідина вгамувала спрагу, та ясности думці не додала. Він накинув на плечі легкий гіматій, а в дверях зіткнувся з Лією.
— Вероніка… — проказала вона.
— Що «Вероніка»?
— Кличе, щоб ти вийшов до Перісада Олімпійського… Було вже темно, тільки на двох колонах біля царевого входу горіли синюватим полум'ям два сірійські смолоскипи, осяваючи сходи та клаптики площі під ними. В кущах священної бузини навколо Царського акрополя гуляв теплий вітер, і на тлі чорного беззоряного неба ледь вимальовувались обриси бронзового царя-кумира, осяяного далекими відблисками факелів.
— Ефебе… — почулося з пітьми.
Савмак побачив дрібненьку постать, що відокремилась од вівтаря. Вероніка була в чорному гіматії, тільки обличчя її ледь світилось. Вона підійшла й узялася за згинки Савмакового плаща:
— Тобі казали, що маєш іти на бенкет?
— Який бенкет? — Савмак лише стенув плечима. Басиліса не відповіла. Бенкети на честь високого римського посла влаштовували щовечора.
— То ще скажуть, — озвалась вона аж тепер. — Басилевс… — Вероніка так і назвала свого батька, — …сердиться, що ти весь час уникаєш…
Савмак не зносив отих урочистих вилежувань на царських учтах десь у задньому ряді ліжок, але раптова цікавість узяла гору, й він згодився:
— Добре, піду.
Дівчина зрозуміла його по-своєму й не без надії в голосі мовила:
— Басилевс нічого не каже про сватання!
Вона мала на оці того сенаторового сина, якого Савмак так досі й не бачив, і та радість, що забриніла в голосі Вероніки, розчулила його. Він узяв дівчину за тендітні плечі, й Вероніка довірливо потяглася до нього вустами, та Савмак поцілував її братнім поцілунком у щоку. Він ще жодного разу не робив такого, але навіть сей поцілунок запалив дівчину, вона випручалася й щасливим голосом прошепотіла:
— Бійся кумира!
Й зникла в напрямку чорних, бузинових кущів понад краєм Царського акрополя, де вишикувалися дугою подоби всіх боспорських басилевсів їхньої династії. Савмак повагався, чи йти слідом за нею, хоч Вероніка шаснула туди не просто так собі, проте закинув сповзлий край гіматія на ліве плече й подався до царського клімакса. Зараз почнуть збігатися, подумав він про гостей, а йому зовсім не хотілось, щоб його бачили з донькою Перісада.
Зійшовши клімаксом повз ґрифонів, Савмак повернув праворуч, на Дев'яту терасу, де стояли найголовніші святилища. Біля вівтаря кожного хорому з нагоди врочистого бенкету горіли смолоскипи, але тільки під колонадою Аполлона Лікаря, де головним жерцем уважався Перісад П'ятий, сидів простий жрець. Привітавшись до нього, Савмак пішов порожньою терасою далі й ішов, аж поки вп'явсь очима в чорний мур Акрополя. Тоді повернув назад, і тепер ліворуч здіймався крутий, ледь нахилений підмурок Царського акрополя, а праворуч тяглись ошатні хороми найголовніших покровителів-олімпійців.
Постать під колонадою Аполлона Лікаря заворушилася, й Савмак почув знайомий голос:
— Ворон кряче над синім муром, і жодна сила не вбереже городу, бо Всесильний наслав того ворона.
Се був відомий у всьому Пантікапеї провидець з Аполлонового оракула — Ератосфен.
— Не втямлю твоїх речінь, — спинився Савмак біля хорому. — Переклади людськими словами, ти ж не піфія Брісеіда!
Старець відповів так само загадково:
— Мої вуха й мої вічі обернені в прийдешнє, й слова мої мовлять не вухам, а серцям, ефебе.
Він підвівся, струсив нагар з кіптявого смоляного факела й знову всівся на верхній сходинці між колонами, мовчазний і неприступний. Подумки вилаявши причинного діда, Савмак пішов геть, але якась сила змушувала його кілька разів озиратись. Жрець сидів на тій самій сходинці й дивився вслід Савмакові, аж поки той зник за виступом округлого підмурку.
Савмак підійшов до царського клімаксу, коли сходами вгору вже потяглись перші гості, запрошені на учту до царя. Попереду, гордовито спираючись на довгий жезл, ступав колісничий Дамон зі своїми близнюками Теодосієм і Досітеєм. Юнаки трималися на крок позаду вітця, вбрані в однакові сині гіматії, й навіть їхні посохи були рівної довжини й із гранчастими срібними булавицями на версі. Досітей і Теодосій у голову не дуже росли, зате атлети з них удалися добрі. Савмак навчався з обома на палестрі й у ґімнасії, а під час сьогорічних гермей Дамоніди могли стати йому неабиякими суперниками, перейнявши майстерність від уславленого замолоду батька-колісничого.
Озирнувшись на Дамона, близнюки підійшли до Савмака й по-атлетичному мовчки привіталися за руку. Савмак повагавсь — іти до царських екусів разом з ними чи відстати, проте слідом уже котив своє барильце клімаксом угору лоґофет із білявим недокрівним нащадком. Певно, Перісад наказав поприводити синів, не без посміху подумав Савмак і пішов між близнюками колісничого: сі бодай не турчатимуть у вуха придвірних пліток, та й на близнюків таки можна покластися.
Так вони й увійшли до хорому вчотирьох: поважний Дамон і троє ефебів почту. Колісничий мав своє ложе в святковім екусі — крайнє в першому ряді ліворуч — й одразу ж попростував туди. Савмак теж рушив за Дамоном, щоб пробратися до свого звичного ложа під вікном. Але лоґофет, який сам щойно вкотився до світлиці, осяяної багатьма лампадіонами, гукнув його на ім'я й поманив рукою до себе:
— Ляжеш отут.
— Чого се раптом? — здивувався Савмак, бо розпорядник царських обрядів кивав йому на друге від Перісадового ложе праворуч.
— Сам басилевс повелів!
Потішений несподіваною ласкою, Савмак стенув плечем і сів на м'яке ложе з копривними подушечками та золоченими ніжками. Гості швидко сходились, убрані в найкоштовніші гіматії, з обручами на головах і дорогими ціпками в правицях. Незабаром усі ложа були зайняті, лишалося тільки троє вільних: цареве на двох приступках та ще два обабіч нього. Будуть торги, майнуло Савмакові, якщо басилевс і мене всадовив поряд. Він приблизно здогадувався, для чого цар учинив так і для чого скликав своїх найголовніших евпатридів разом із синами, та гра ся, що більше він про неї думав, то здавалася йому складнішою, й сам він дрібнів і дрібнів, аж доки розчинився в гамірливому хаосі врочисто прибраного величезного покою.