Царська охота
Шрифт:
Отож і виходить, що з усіх почуттів людини найстійкішим і найвірнішим є почуття страху, що не залишає людину від дитинства й до старості. І людство в цілому — від первісних /чи яких там?/ часів і до наших днів, до епохи підкорення космосу, а втім, космонавти теж бояться. Одне слово, страх — вічний і незрадливий супутник, друг хомо сапієнса на всіх етапах його життя — особистого й суспільного, — за всіх формацій, що були, є і ще будуть. Тут вже хоч феодалізм, хоч соціалізм в купі з так і не збудованим в окремо взятій країні комунізмом, хоч демократія, а люди боялися, бояться і будуть боятися. Навіть за світлого майбутнього, якщо воно коли-небудь настане. Це радість-щастя можуть бути, а можуть і не бути, а ляк-переляк відчувають усі, тільки не кожен може зізнатися в тому. Безстрашних — хоч і є таке слово, — героїв немає. Принаймні, серед нормальних людей, а не серед фанатиків чи мумій. /А втім. героєм легко бути, а ти спробуй все життя бути простим трудівником, наприклад. хліборобом!/ І дарма пишуть, що «страх являє собою певні фізіологічні симптоми, які в людей з дужою нервовою системою або зовсім не з» являються /тільки де ж ти унас час їх здибаєш — з дужою нервовою системою? — В.Ч./, приглушуються або ж швидко зникають». І все ж не бояться за даними соціологічних опитувань ледь-ледь 6 відсотків. Але з одним суттєвим уточненням: на даний момент. Себто тоді, коли їм ніщо не загрожує.
В слов'янській міфології Страх — фантастична істота, що з’являється з вітром суховієм в центрі вихора — своєрідне язичеське божество, радше демон. А загалом — страхіття, страховище, страховидло, страхота, страховисько, страховіття, страховина, страхополох, страшило, страшило… Це все він — демон страху, фантастична істота, страхопудна й жахна! А ще — ляк-переляк. І тривога, і неспокій, і… Оніміння /побіління, пополотніння, заціпеніння,/ це все від нього, від страху. Превелике в нашій мові синонімічне гніздо на означення понять страху, бо люди постійно і стійко бояться. Наші пра-пра… слов’яни завжди були великими дітьми, тож страхалися всього: відьом, зміїв-гориничів, солов’їв-розбійників, песиголовців, різних дідьків, чудиськ, домовиків, лісовиків, польовиків, водяників. русалок, дідьків, чортів та бісів, упирів, перевертні в, демонів, мерців, вовкулаків, карачунів, чарівників… І, зрештою, недолі. А ще ж неврожаїв, засухи, злиднів, хворої грому-блискавки, каліцтва, смерті, баби з косою і взагалі, чи не всього того, чого й ми сьогодні у наш прагматичний вік боїмося.
Людині властиво боятися.
Страх — її вічний супутник, хоче вона того чи не хоче. За даними соціологічних опитувань, проведених серед різних верств населення — за віком, професіями та соціальними станами, — бояться сьогодні від малого до великого: маля впасти /як починає ходити/, залишитися без мами, боїться темряви чи виття вітру вночі, сусідського собаки, пізні ще — поганої оцінки, мами — тата, старшого брата, героїв мультиків чи казок, батькового паска…
А вже після десяти і далі; діти починають замислюватися над суттю життя і смерті, бояться приниження, втрати близьких, невідомості, контрольних робіт, іспитів, служби в армії…
Від сорока років і далі бояться смерті рідних і близьких. особливо дітей, безвиході, злодіїв, аварій, непотрібності: каліцтва, хвороб, дорожнечі, інфляцій, сніду, гніву начальства, втратити засоби до існування. Люди літнього віку, ті, що вже йдуть з ярмарку найбільше бояться /а розважити їх вже неможливо/ хвороб, каліцтва інвалідності, непотрібності, несправедливості, пожеж і звичайно ж, смерті, що в них уже не за горами…
У такому віці всяк час страх у вічі лізе і в душу лізе, хоч його ніхто й ніколи не бачив — як уже згадуваного грому чи блискавки. не чув, але незалежно від того, бачимо його чи ні, а він існує-гримить… І мова йде не про якихось там полохливих, не про фобії /нав’язливі страхи, що виникають всупереч волі хворого чи й здорового, наприклад, страх висоти/, що їм несть числа. От я, наприклад, теж боюся. Виходу на пенсію, що її ледве вистачить — я ж не депутат і не держчиновник, — оплатити квартиру, хвороби /а втім, якщо хвороба й помилує, то ліки залишать без їжі й засобів до існування/. За що ж тоді жити? І бодай хоч раз на день їсти — є такий пережиток в людей — їм ще й їсти треба бо дай раз на день і у щось зодягатися.
Так і живемо, постійно чогось боячись. От, наприклад, моя сусідка боїться зморщок, що так і сіються в неї на личку, наче там хто щоночі плугом оре, її кицька боїться сусідського псяюри, який у свою чергу боїться ветерана з нижнього поверху, бо той має звичку ходити з ґерлиґою і пускає її в хід, адже терпить собачого гавкоту, її чоловік — втратити потенцію, бо тоді рідна жіночка іншого знайде, а ще більше — роботу, тож перед начальством рота не розкриває і, ходять чутки, що його будуть скорочувати — за безініціативність…
А ви чого боїтеся, громадяни?
А НАС УСЕ ЩЕ ПОСИЛАЮТЬ ДО «ЧИЄЇСЬ МАТЕРІ»
Ну, що б, здавалося, мат?
Ні, ні, не мат у значенні половин /мата/, і не той мат, що настає в партії в шаховій грі, при якому король під ударом фігури супротивника не може захиститись, і партія вважається програною. Мовляв, пардон, вам — мат! Це, як кажуть, культурний мат, хоч декому щось там і нагадує.
І не той мат /матовість/ маємо на увазі,про який писав ще Я. Щоголів: «Темні коси, сині очі, Мат любастрових плечей». А той мат, найуживаніша частина якого складається із сакраментальних трьох літер, на широко відому в народі адресу яких частіше всього й посилають. Чи як за словниками: матюкатися — лаяти когось матюками. А матюк /за все тими ж делікатними словниками/ — вульгарна лайка /звичайно, з образливо вжитим словом мати/.
Пригадуєте, у М.Коцюбинського: «Скажу тільки, що лаялись страшенно… тут кляли й матіркували у все, в що хочете: в хрест, віру, богородицю, душу. ворота і навіть свічку…»
Ось такий, значить, МАТріархат виникає при тому матіркуванні. Оскільки ж матріархат це є форма первісного родового суспільства, то й матіркування справді первісне /майже печерне/. Але — живуче! Тисячоліттями з наших ротів горобцями випурхує.
Якось мати питає сина:
— Що батько сказав, як упав з драбини?
— Лайку пропустити? — питає син.
— Звичайно.
— Тоді нічого не сказав.
І таких однобоких «мовознавців» у нас — ой-ой-ой! Але тут хоч привід наяву /для вживання ненормативної лексики/ — гепнувся чоловік з драбини! І хай через власну необачність, але під гарячу руку чого тільки не на вигукуєш не відомо на чию адресу, поминаючи «матір» — хіба що драбини?
Як і в тому випадку, коли чоловік, забиваючи цвяха, садонув молотком по власному пальцю — ну, як тут не вдатися до все тієї ж ненормативної народної лексики?
Чи коли із сусідом /сусідкою/ за межу посваришся, чи як у міському транспорті хтось тебе ненароком штовхнув, чи на улюблену мозолю гаспид, наступить — ненормативна лексика для таких випадків за переконанням більшості просто життєво необхідна. Не для всіх, звісно, але для переважної більшості. Хоча до тієї ненормативної лексики часом вдаються і просто так. Особливо начальство перед підлеглими. Мабуть, для того, аби показати, що й воно з простого народу і не цурається його часом вражаючих мовних багатств. /Любив таким способом підкреслювати свій зв'язок з трудящим людом-пролетаріатом М.С.Хрущов, коли керував однією шостої земної кулі!/ Пребагацько таких скарбів має «вєлікій і могучій» — усім вистачить, був би тільки рот поширший та горлові зв’язки поміцніші!
Для іноземців, наприклад, такі «багатства» руського язика просто незбагненні. Ось типовий приклад. Двоє іноземців випадково стали свідками явно гарячої і архітемпераментної розмови двох руських. Послухавши, один з чужоземців і питає другого:
— Ти вчив російську: про що туземці так емоційно розмовляють?
— Вони спілкуються якось незбагненною мені мовою, яку я чомусь не вчив, відповів той. — Часто згадують чиюсь мать — через слово-друге. і до тієї… е-е… матінки один одного для чогось посилають.