Царська охота
Шрифт:
— Даруйте, чи далеко звідси пиріжкова?
А він (все ще плямкаючи та пальці з прицмаком облизуючи):
— Яка там пиріжкова! У другій залі на виході пиріжечниця стоїть із своїм переносним лотком. Така гарна молодиця — чистюха, акуратна, в білому переднику й начіпку з мереживами. Як кибалка в неї на голові. А пиріжки — умм!.. Божественні! Доїм та, мабуть, ще гайну. Як кажуть, скільки того життя, то чого ж собі в маленьких задоволеннях. відмовляти? Таких пиріжків хіба й наїсишся! Такі пиріжечки бувають хіба в рідної мамки та ще в бабусі. Та й то — в дитинств. Пригадуєте?
Я зиркнув на годинника — маю
— Чи не змогли б ви приглянути за моїм чемоданом? Збігаю та й собі куплю — за день ще мачини в роті не мав.
— О, будь ласка, будь ласка, — охоче одказує.— Ви мій чамайдан посторожували, тепер я вам тим же віддячу. Тільки не баріться.
Гайнув я в другу залу прудко. І справді, тамі стоїть пиріжечниця в білону переднику, в начіпку з мереживами, чистюха, охайна. Приємно з такою мати справу. Пиріжки в неї ось-ось закінчаться — вчасно прибіг. Теж купив у неї три — один з печінкою, один з сиром, а на закусон — із яблуками.
Повертаюсь і дорогою — невтерпіж — починаю наминати з печінкою. Як й гадав — смакота! Справді, як у рідної мами чи бабусі. Приходжу на місце, а рудька, випадкового мого попутника чомусь немає. Але «чамайдан» його, слава Богу, стоїть на місці. Я відразу ж і заспокоївся. Судись на хвилину — може, в туалет гайнув. Повернеться, чемодан його стоїть де стояв. Впоравсь я із з пиріжком, що з сиром, тільки взявся за той, що з яблуками, як тут чи не вперше глянув на свій чемодан, а його, мого чемодана, виявляється, катма. Як кажуть, кружало, де лежало… А чемодан того рудька стоїть… І тут мене наче струмом пронизало /в першу мить я ледь було не вдавився солодким пиріжком з яблуками/: та того й стоїть його «чамайдан», що він своє добро просто… покинув. А з моїм накивав п'ятами. І йому повірив-довірив? І тут же інша думка: чеканне панікуй, не може того статися… він же мені перед цим свій довіряв Тільки тепер я загледів, що його чемодан задрипаний /чи не на звалищі підібраний/, з виламаним замочком, для надійності паском перетягнутий — теж старим та потрісканим. Гріш ціна такому барахлу!
І як я раніше недопетрав? Його тому й покинув той рудько з голубими, такими дитинними очима, що він нічого не вартий, а пильність цим мою він приспав. І певно тип той, який і спровокував мене, голодного, пиріжками /як їв, як глитав-жер, як плямкав смачно, як пальці облизував по-народному!/ давно певно, й вокзал залишив і покурів з моїм чемоданом, як кажуть, у невідомому напрямку!
Боже, як я купився — легко і просто — справжній провінціал у столиці! Називається, заморив черв’ячка!
Недоїдений пиріжок з яблуками зозла пошпурив у корзинку для сміття — хоча при чім він, пиріжок? Кинувся сюди-туди… Шукай вітра в полі! Вокзал гуде як гігантський вулик, народу! Метушня! Нікому до тебе немає діла. Ніхто тебе не слухає, ніхто нічого не бачив.
Аж тут міліціонер іде. Я до нього в розпачі /остання надія на порятунок/: так і так… Ловіть злодюгу, чемодан украв. А свій залишив..
— Спіймаємо, — нехотя сержант, жуючи гумку. — Тільки ж він уже напевне далеко від вокзалу. А там — не моя зона. Тож беріть його чемодан, як речовий доказ, та й ходімо до кімнати…
Рушив попереду, а я за ним. З чужим, задрипаним чемоданом — бридко його й нести. Та ще ж і важенний…Цікаво, що в ньому?
— «Кукла» —
Коли зайшли до кімнати привокзальної міліції й відкрили той чемодан, у ньому й справді виявилася «кукла»: стара, в мазуті кухвайка без рукавів /на сміттярці, мабуть, підібрана/, у яку було замотоно для ваги три цеглини…
— Ясно, — підсумавав оглядини цеглин, замотаних, в стару кухвайку сержант.» А що було у вашому чемодані?
— Комп’ютер. Останнього покоління, дорогий…
— Фю-уть, — присвинув сержант, — а я механічно за ним: фю-уть!..
— Дорогий?
— І не питайте! Я цілий рік відкладав…
— Окупилися на пиріжки, як і він смачно перед вами їв? Артист… Та не ви, а — він… А ви, значить, тепер і назавжди, потерпілий. Плакав ваш комп'ютер. хоча…. постараюсь, — позіхнув, — знайти. Сідайте, будемо складати протокола…
Тільки з протоколом упоралися (а в тім, кому він потрібний?), як по гучномовцю застерегли, що мій поїзд ось-ось вирушить… Побіг я до відповідної платформи — не пропадати ж ще й білету.
Всю ніч не спав у купе, кректав, зітхав, себе безбожно кляв, пєревертався. Серед ночі вийшов у тамбур покурити. Пахкав гірким димом, а в мені все звучала й звучала відома пісня в неперевершеному виконанні Дмитра Гнатюка:
Козак гірко заплакав: «Ви тяжкі вороги! Візьміть собі дівчину — віддайте пироги!»
Що не кажуть, а Русь здавна славиться пирогами!
ПРО САЛО, СВИНЕЙ ТА СВИНСТВО
— Що таке український снікерс?
— Сало в шоколаді!
Ні сіло, ні впало — дай, мамо, сала!
Сало /відокремлений від м’яса підшкірний свинячий жир, що зберігається солоним і вживається сирим, смаженим і вареним — факт!/ вважається /принаймні, в слов’янському світі/ національним продуктом українців /хоча його споживають і інші народи, крім мусульман/. Так узвичаїлось. У них /себто в нас/ навіть свої салон-вагони є. (Буцімто вагон для перевезення сала, пардон, не вельми вдатний анекдот/.
І все ж це у нас, українців, є чи не єдиний у світі пам’ятник хрюшці, годувальний і нашій. І свиня, повірте, заслужила того постамента, бо хто ж, як не вона, годувала наш народ починаючи з трипільських — чи ще й ранішніх — часів? /Татаро-монголи, окупувавши давню Русь, все забирали в населення, а свиней, — як і свинину — обминали — з релігійних мотивів, тож наші прапра й трималися на салі віками й віками, і взагалі, у якого українця в минулому /та й нині теж/ не висіло в сінях велике сало — пудів зо два, чи не стояла бочка з салом? Недарма ж кажуть: перше м’ясо — свинина, перша риба — линина.