Царська охота
Шрифт:
— Здорові будьмо!
— Вип’ємо за нас, щоб ми завжди були!
— За тих, хто в дорозі!
— За тих, хто в небі!
— Поїхали!
— Прощай, розуме, завтра побачимось!
— Щоб хотілось і моглось!..
— І-і-і… Гей!..
І ніяких тобі симпозіумів. А суть була та ж сама, що й греків.
Скіфи й навчили греків пити вино нерозбавленим. Власне, один скіф, мудрець їхній Анахарсіс, котрий мандруючи Грецією, зустрічався з її мудрецями і сам вражав їх мудрістю.
Так ось, Анахарсіс, бувало, казав грекам:
— Ми, скіфи, дивуємось, що ви, греки, розбавляєте вино водою. Вино — це молодий прудконогий кінь, а розбавивши його водою, ви ніби впрягаєте до нього вола. Що то за їзда, чи то пак випивка?
І греки звідтоді почали пити вино нерозбавленим — принаймні, частина їх, що все більшала й більшала. Казала в застіллі виночерпію:
— Ей, приятель, підскіф ще…
Себто налий ще нерозбавленого.
А пити вони любили і пили добряче — з вечора й до ранку. Часом зранку й до вечора лунало:
— Ей, приятель, підскіф ще!..
І про таких своїх співвітчизників греки осудливо казали:
— П’є, як скіф!..
Так і хочеться отут ввернути щось на кшталт того, що й ми п’ємо яко скіфи, мовляв. А втім, куди тим степовикам до нас та нашої оковитої, сиріч горілки міцністю 40–45 %, виготовленої з ректифікованого спирту з додаванням зм’якшеної води, яку скіфи й відати не відали й чути про неї не чули.
І давнім грекам до нас ой-ой як далеко!
Від слов’янських часів (тоді, правда, більше споживали мед-медок, хоча й горілка була відома на Русі з X–XІ століття) і до наших днів ніхто так не вміє посидіти, як ми, ніхто так не шанує горілочку, як ми і ніхто не стоврюбє таких пісень про ті хмільні застілля, як ми. А які симпозіуми ми влаштовуємо — гай-гай! Куди до них давнім грекам з традиційно-безневинним темами їхніх гульок на зразок вже згадуваних тут: «Що з’явилося раніше — курка чи яйце?», «Чому вночі звуки більше чути, як удень?» тощо.
Де ще, у якій країні народ хвастає — у своїх піснях, скажемо, небезталанних, — про те, що
Як засядем, браття, коло чари, Як засядем, браття, при меду, То най ідуть турки-яничари, А я навіть ухом не веду…І знаєте, правда — попри деякий наліт молодецької самохвальби. Правда, що не вели й вухом. Бо як утратили свою незалежність вісімсот чи й більше років тому, то ледь її повернули у 1991 році. Та й то… Або:
Наливайте, браття, Кришталеві чари(дались вони нам, ті чари!) Щоб кулі минали, Щоб шаблі не брали Голівоньки наші!Красиво, правда? А про те, що в роки Другої світової найбільше гинуло наших вояк саме після прийняття «наркомівських ста грамів», що їх видавали перед атакою і згадувати не хочеться. Бо хміль навпаки, гнав вояків на убій під кулі, що в першу чергу й не минали голівоньки хмільні…
А чому наливаємо-п’ємо? Та буцімто ж із національно-патріотичних почуттів, буцімто вболіваючи за неньку Україну:
Щоби Україна наша не зів’яла, Щоби наша слава Козацька слава Повік не пропала…А вона якраз і пропала. Як і саме козацтво. І однією з причин того були вище наведені рядки про те, що «Як засядем, браття, коло чари… То най ідуть турки-яничари, А я навіть ухом не веду…»
Та й чому не пити? З одного боку це як оберігання козацької слави й України, «щоб вона не зів’яла», а з другого:
Хіба в шинкарки мало горілки, Пива і меду не стало?До речі, про шинкарку. Поет Степан Пушик написав (а поет і бандурист Микола Литвин на музику поклав) пісню-зойк, пісню-застереження «Козак гуляє», у якій «шинкарка носить», а козак знай собі гуляє та й гуляє…
«Не пий, козаче, Козачка просить, — Не пий, козаче, Коня проп’єш…»Козак коня благополучно пропив («Козак сміється, Шинкарка носить, Шинкар говорить: «Замало п’єш»).
«Не пийте, хлопці! — Вкраїна просить. — Не пийте, хлопці, Проп’єте Січ.» …«Не пийте, хлопці, Я в вас одна…»Пили і п’ють. Такі вже ми. А чого п’ємо? Та того, що (це вже з народної, зело «мудрої» пісні):
Щоб наша доля нас не цуралась, Щоб краще в світі жилося!Тепер втямили, чому п’ємо? Та щоб у світі краще жилося. І нам, і іншим. Інтернаціоналізм своєрідний. Пий побільше, щоб іншим краще жилося. Іншим, правда, живеться краще, нам — щось не дуже, хоча й п’ємо добряче. А втім сумнівно, що від того (як проп’ємо коня, козачку, Січ, Вкраїну) нам буде краще жити. Хіба що до пори, до часу, поки хміль не вивітриться, діє оте магічне: «Гей, наливайте повнії чари!» Тим паче й сама пісня про це мовби застерігає:
Пиймо, панове, пиймо, молодці, Пиймо, покіль іще п’ється. Поки недоля нас не спіткала, Поки ще лихо сміється…Воно сміється. Ще. Покищо. Бо потім ми будемо сміятися. На кутні. І сміємося. Теж на кутні, де вже й зуби повипадали.
Але все одно раз по раз перехиляємо: «Щоб наша доля нас не цуралась. Щоб краще в світі жилося!» Ми ще віримо, що бездонна чарка, якщо її частіше спорожняти принесе нам краще життя. Святі ми чи що? Чи вже надто увірували в магічну суть чарки? І такі гульки-фуршети влаштовуємо, що куди тим давнім грекам! Сказано ж бо колись було: «На Русі пиття — веселість. Не можемо без того бути». А раптом і справді після того, як ми засядемо коло чари (та ми, власне, од неї і не вставаємо!) життя наше кращим стане, га?