Царська охота
Шрифт:
Якщо не рахувати подібних ексцесів, що ні-ні, та й виникали біля пам’ятника Невідомому письменнику, все було о’кей! Тридесяте царство вже й пишатися почало, що тільки воно має такий унікальний, єдиний у світі скульптурний витвір бійцеві ідеологічного фронту. І раптом — скандал!
Гільдія пишучих (у Тридесятому царстві не Спілка письменників, як у нас, а — Гільдія пишучих) зненацька виступила із гострою заявою, у якій затаврувала пам’ятник невідомому їхньому колезі, як «грубий наклеп на наших талановитих членів», що то взагалі «провокація» і т.д., і т.ін.
— У нас немає невідомих письменників, — заявила вона і подала протест до Верховного суду царства. Заодно Гільдія провела анонімне опитування серед своїх членів, і кожен із опитуваних у графі «Ви — відомий чи невідомий письменник (потрібне підкреслити)?» підкреслив, що так, звичайно ж, він відомий. Себто невідомого у Тридесятому царстві не виявилося жодного!
Одночасно спеціальна тимчасова комісія експертів дослідила некрологи та різні ювілейні матеріали про письменників і встановила де-факто: всі вони без винятку і там, і там називалися тільки відомими. На цій підставі Верховний суд Тридесятого царства ухвалив: пам’ятник Невідомому письменнику, як такий, що не відповідає дійсності, зняти. Адже він порочить честь і гідність письменників Тридесятого царства, серед яких невідомих немає.
Довелося зняти те мармурове творіння, що вже вважалося історичним. Але ж не пропадати добру, і ось його творці — скульптор та архітектор — почали звертатися в різні країни світу з пропозицією купити у них (дешево) пам’ятник Невідомому письменнику і встановити його у себе вдома. Зверталися ті спритні й до нас, в Україну, але, як і слід було чекати, отримали достойну відповідь: «За авторитетними свідченнями самих письменників, всі вони відомі, а невідомих серед них немає». Невідомих, мовляв, шукайте деінде, хоча б і серед африканських племен, яких за всіма показниками на два пункти випереджає Україна… Але творці тієї халтури (звиняйте, пам’ятника) не падають духом і все одно рипаються в різні країни, намагаючись таки накинути наївним свій непотріб. Так що, громадяни письменники, друзі, колеги, брати й побратими, будьмо пильними!
ЕЙ, ПРИЯТЕЛЬ, ПІДСКІФ ЩЕ… ЩОБ «КРАЩЕ В СВІТІ ЖИЛОСЯ»
У давніх греків, великих поціновувачів вина, в ходу була поговірка:
— П’є, як скіф…
І це зовсім не означало (як дехто може подумати), що скіфи більше за греків пили чи що вони взагалі були гіркими пиятиками. Скіфи не вирощували виноград (чи не єдиним трунком у них був інтернаціональний тюркський напій бузат, або — кумис, що його виготовляли з кобилячого (рідше верблюдячого і коров’ячого) молока). Греки культивували до 150 сортів лози і виноробство у них було найприбутковішою галуззю сільського господарства (землеробство, наприклад, займало лише шосте місце за рентабельністю), тоді ж як скіфи пили привізне, що його, як відомо, на всіх, навіть багатих, не напасешся. Знову ж таки, у греків виноробство і відповідно споживання вина (вони пили його вранці, в обід і увечері, а часто й усю ніч), а з ним і масові пиятики були на недосяжному для причорноморських степовиків рівні.
У Греції, як відомо, все є.
А щодо вина, то його в античному світі було так багато, що вистачало всім (навіть рабам), а надлишок ще й вивозили за кордон на продаж. Особливо славилися вина з островів Родос, Лесбос, Самос, Сос, Хіос: вина були темні, червоні, білі, золотисті. Розрізняли легкі, тонкі, міцні та солодкі. Цінувалися вина старі, багатолітньої витримки, їх споживали здебільшого люди заможнію. Для бідняків та рабів (раб отримував 600 мілілітрів щоденно легкого сільського вина) годилися вина «вдруге вичавлені», себто виготовлені з виноградної вичавки. Загалом же греки (як і римляни) віддавали перевагу темному червоному вину. Щоб вино стало найкращим, воно мусило бродити 5—10 років і таке вино (у греків це здебільшого хіоське) споживали тільки багаті і то у свята. Пили тільки розбавленим. Кип’яченою водою. Такий у них був звичай.
Іноді його так розбавляли, що то вже було не стільки вино, розбавлене водою, як швидше вода, у яку для дезинфекції добавляли вино. Вода у колодязях Греції була нездоровою, низької якості — каламутна, несмачна і навіть дещо солонувата, як наче морська. Розбавлена вином, така вода вже мала інший, приємніший смак. І хоч подібна суміш не п’янила, але добре захищала від нездорових мікробів. З часом греки й звикли розбавляти вино водою (чи навпаки, воду вином), згодом це в них стало національною традицією — між іншим, дуже доброю, хоч дещо й незвичною для слов’янської душі, адже на Русі з давніх давен пиття — це веселість, — казав ще Володимир Великий і додавав: «Не можемо без того бути».
Греки теж не могли. І рівних їм у питті-веселості в античному світі не було.
Якщо відкриємо тлумачний словник (хоча б 11-томний) української мови, то прочитаємо, що симпозіум (хто в наш час не чув цього слова?) це — «нарада з певних наукових питань (звичайно за участю фахівців різних країн)». А яка нарада, бодай і наукова не закінчувалася… ну не пиятикою, то бодай пристойним бенкетом, га?
Але це друге значення слова симпозіум, теперішнє. А перше, первісне, було — увага! — таке: «бенкет з музикою, розвагами й бесідами». Простіше — пиятика. Застільні посиденьки, як би ми сказали, з добрячим узливанням.
Хоча — і тут треба віддати належна давнім грекам, — це не просто якась там пиятика, а — культурна. Але все одно гульня. Та власне, симпосій (від грецького слова, що означає гулянка, бесіда, вечірка) для того й збирався. Для все тієї ж гулянки, вечірки з бесідою. Зібравшись (в того чи того добродія — по черзі), учасники симпосія прикрашали себе квітами і вибирали верховного розпорядника гульок — сімпосіарха (як по нашому — тамада). За традицією симпосій починався жертовним узливанням богам, потім пили за присутніх, за третім разом — за відсутніх, співали сколіони — застільні пісні. Сімпосіарх, верховодячи на гульках, скеровував їх у потрібне русло — як випивку, так і бесіду, — слідкував за умовами змагань дотепників, визначав нагороди переможцям, нагадував, що пора вже й знову наливати. Він також у певний момент (як гості доходили до кондиції) розпочинав інтелектуальні ігри, розгадування загадок (в цей час шановне товариство розважали гетери, танцівниці, флейтисти, акробати, міми) і лише потім — розігріті вином та гарними жінками, гетерами й танцівницями чи флейтистками — переходили до бесід на філософські, літературні та інші теми, намагаючись сяйнути дотепом, каламбуром, інтелектуальністю взагалі.
У своїй книзі «Застільні бесіди» Плутарх згадує теми, що частіше всього ставали предметом для обговорення на таких симпозіумах: «Що з’явилося раніше — курка чи яйце?», «Чому жінки п’яніють мало, а діди — надто?», «Чому вночі звуки більше чути, як удень?», «Парне чи непарне число зірок у небі?» — ну і так далі і тому подібне. Головне, аби було що наливати, а побесідувати можна на будь-яку тему.
І все ж не скіфи сказали: «П’є, як грек», па навпаки, греки: «П’є, як скіф». А річ у тім, що варвари (так тоді називали ті народи й племена, які не належали до греко-римської цивілізації, стояли на нижчому рівні культурного розвитку і не говорили їхніми мовами) пили вино нерозбавленим — як-от і всі ми нині.
А втім, скіфам не було потреби розводити воду вином — вода у Скіфії завжди була здорова, холодна й смачна, її ще звали солодкою — на відміну від деяких джерел на Приазов’ї, де вода була солонувата. Тож пили вино нерозбавленим. Ну і звісно, п’яніли більше за греків, котрі за це степовиків не шанували. Звідси у греків і поговірка пішла:
— П’є, як скіф…
Це означало: вживає вино нерозбавленим.
Скіфи ніяких симпозіумів не збирали, пили без наукових диспутів чи дискусій. Збиралися в шатрі чи й просто неба, здіймали чаші з рідним бузатом чи привізним вином: