Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Джейк похитав головою. Він впустив «Загадки й головоломки» на підлогу й кволо всміхнувся з того, як Юк спритно підхопив книжку зубами й витягнув довгу шию, пропонуючи йому загадки. — Я вже всі прочитав. Все.
— ЧОРТ, МАЛИЙ, ОЦЕ ТАК ПРИКРІСТЬ, — тягуче наслідування Джона Вейна за тих обставин, у яких вони зараз опинилися, здалося Джейкові майже нестерпним. — СКИДАЄТЬСЯ НА ТЕ, ЩО Я ВИГРАВ ГУСАКА. БІЛЬШЕ НІХТО НЕ ХОЧЕ СКАЗАТИ ЗАГАДКУ? А ТИ, ШАЛАПУТЕ ЮК З СЕРЕДИННОГО СВІТУ? ТИ ЗНАЄШ ЯКІСЬ ЗАГАДКИ, МІЙ ПУХНАСТИЙ ДРУЖЕ?
— Юк! — глухо відповів пухнастик-шалапут крізь зуби, тримаючи книжку. Не перестаючи всміхатися, Джейк забрав її в нього і сів поряд із Роландом, а той обійняв його за плечі.
— СЮЗАННО З НЬЮ-ЙОРКА?
Не підводячи очей, вона похитала головою. Перевернула Роландову руку долонею догори й обережно водила по зашкарублих обрубках там, де були колись два його пальці.
— РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА? ТИ НЕ ЗГАДАВ ЩЕ ЯКИХОСЬ ЗАГАДОК З ЯРМАРКОВИХ СВЯТ У ҐІЛЕАДІ?
Роланд теж похитав головою… і раптом Джейк побачив, як Едді Дін підводить голову. На обличчі Едді грала особлива усмішка, в очах з’явився особливий блиск. І Джейк зрозумів, що не все ще втрачено. Зненацька в його душі розквітло сподівання, червоногаряче й напрочуд живе. Таке, як… як троянда. Троянда в розпал літа.
— Блейне? — тихо покликав Едді. Його голос здався Джейкові якимось придушеним.
— ТАК, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА. — Презирство в голосі не сплутаєш ні з чим.
— Я маю кілька загадок. Щоб час до Топіки швидше промайнув.
Ні, збагнув Джейк, — Едді не задихався, коли говорив. Він стримував сміх.
— КАЖИ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА.
Сидячи й слухаючи, як Джейк дочитує останні загадки, Едді міркував над історією про ярмаркового гусака, що її розповів Роланд. Чари асоціативного мислення проклали йому місток від пункту А до пункту Б — від гусака до Генрі. Або, образно висловлюючись мовою дзен, через Транспташині авіалінії: від гусака до індички. Якось вони з Генрі вгрузли в дискусію про те, як можна зіскочити з героїну. Генрі стверджував, що різка відмова й пов’язаний з нею вбивчий відхідняк (їхньою мовою це називалося «стати холодною індичкою») — не єдина можливість. Була ще така штука, сказав він, як стати прохолодною індичкою. Едді спитав Генрі, як назвати того, хто сидить на голці і щойно вколов собі передоз. І Генрі, навіть оком не змигнувши, відповів: «Це спечена індичка». Ото вони реготали… але тепер, через увесь цей довгий і дивний час, здавалося, що жартував тоді Генрі Дін з молодшого брата, не кажучи вже про нових друзів молодшого. Скидалося на те, що всі вони стануть спеченими індичками завчасу.
Якщо ти не перестанеш втикати.
Так.
То зроби це, Едді.Знову голос Генрі, цього старого постійного мешканця його голови, але тепер тверезий і розважливий. Генрі говорив як його друг, а не ворог, наче старі конфлікти нарешті залагоджено, а старі сокири закопано. Зроби це — змусь чорта стрибнути в пекельний вогонь. Мабуть, буде трохи боляче, але ти ще й не так забивався. Чорт, та я сам тебе дуже кривдив, і ти вижив. Нормально так вижив. І ти знаєш, куди дивитися.
Авжеж. Поки точилася розмова біля вогнища, Джейк врешті-решт зміг запалити хмиз. Роланд загадав малому загадку, щоб той розпружився, Джейк викресав іскру в хмиз, а потім вони разом посідали довкруж багаття й балакали. Балакали й гралися в загадки.
Едді згадав ще дещо. Поки вони мчали на південний схід уздовж шляху променя, Блейн відповів на сотні загадок, і всі вважали, буцімто кожну з них він розгадував без крихти вагання. Едді теж гадав так само… але тепер, прокручуючи в голові все змагання, він збагнув одну цікаву річ: Блейн-таки сумнівався.
Одного разу.
Він теж облажався. Як Роланд.
Хоч Едді дратував його доволі часто, але справжній гнів стрілець виявив лише раз: невдовзі по всій тій справі з вирізьблюванням ключа, коли Едді мало не задихнувся. Роланд спробував приховати всю міру свого гніву, замаскувавши його під звичайнісіньке роздратування, та Едді знав, що під ним криється. Він надто довго прожив з Генрі Діном і досі негативні емоції відчував шкірою. Тоді йому теж було боляче — не через Роландів гнів, а через презирство, яке вихлюпувалося зі стрільця замість гніву. Зневага завжди була мало не найулюбленішою зброєю Генрі.
«Чому мертве немовля перейшло дорогу? — спитав тоді Едді. — Бо його прикріпили до курки!»
Пізніше, коли Едді намагався захистити свою загадку, твердячи, що це несмак, але ж не безглуздий, Роланд відповів (і відповідь на диво звучала так, наче його вустами промовляв Блейн): «Мені байдуже до смаку. Ця загадка безглузда, і її не розгадаєш. Тому вона дурна. Хороша загадка такою не буває».
Але коли Джейк уже закінчував читати загадки, Едді збагнув одну чудову річ, яка сповнила його відчуттям свободи: слово «хороший» надто замилює очі. Так завжди було і так буде. Навіть якщо чоловік, який ним послуговується, старий, як пень, і стріляє, як Бафоло Білл, це слово надто замилює йому очі. Роланд сам колись зізнався, що ніколи не був надто вправний у розгадуванні загадок. Його вчитель стверджував, буцімто Роланд надто глибоко замислюється. А батько, навпаки, вважав, що це через відсутність уяви. Хай там якою була причина, Роланд з Ґілеаду ніколи не вигравав ярмаркових змагань. Він пережив усіх своїх сучасників, і це, поза сумнівом, теж свого роду виграш, але призового гусака додому так жодного разу й не приніс. Я завжди вмів діставати револьвер швидше за своїх товаришів, але з небуденним мисленням не товаришував ніколи.
Едді згадав, як він намагався втовкмачити стрільцеві, що жарти — це теж загадки, тільки їхнє призначення — допомогти розвинути в собі талант, який часто залишається непоміченим, але Роланд на нього не зважав. Людина, котра не розрізняє кольорів, либонь, не слухатиме, як хтось описує веселку, подумав Едді.
А ще він подумав, що у Блейна теж проблеми з мисленням в обхід.
Він розчув, як Блейн питає в усіх (навіть у Юка), чи знають вони ще загадки. Чув знущальні нотки в Блейновому голосі, дуже добре їх вирізняв. Авжеж, чув. Бо він повертався. Виходив зі своєї прострації, зі свого знаменитого «втикання». Повертався, щоб перевірити, чи зможе він переконати чорта стрибнути в пекельне полум’я. Цього разу револьвер їм не помічник, але, зрештою, може, це й непогано. Непогано, бо…
Бо я стріляю розумом. Розумом. Боже, поможи мені пристрелити цей набундючений калькулятор своїм розумом. Поможи мені застрелити його з-за рогу.
— Блейне, — покликав він, а коли комп’ютер відгукнувся, заявив: — Я маю кілька загадок. — І, промовляючи це, збагнув прекрасну річ: він бореться зі сміхом, що рветься назовні.
— КАЖИ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА.
Не було часу попереджати інших, щоб пильнували, оскільки може трапитися будь-що. Але, судячи з виразів їхніх облич, такої потреби не було. Тож Едді забув про них і повністю зосередився на Блейні.
— Що це таке — на чотирьох колесах і смердить?
— МІСЬКА СМІТТЄЗБИРАЛЬНА МАШИНА, Я ВЖЕ ЦЕ КАЗАВ. — Несхвалення… і неприязнь? Ага, мабуть — мало не сочаться з цього голосу. — ТИ ДУРНИЙ ЧИ НЕУВАЖНИЙ, ТОМУ НЕ ПАМ’ЯТАЄШ? ЦЕ БУЛА ПЕРША ЗАГАДКА, ЯКУ ВИ МЕНІ ЗАГАДАЛИ.
«Так, — подумав Едді. — Але тут ми щось прогавили, бо застрягли на тому, як би вивести тебе з ладу якоюсь карколомною загадкою з Роландового минулого чи книжки Джейка. Прогавили момент, коли могли тут-таки й закінчити змагання».