Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— ХВИЛИНОЧКУ. ЗБІЛЬШУ ГУЧНІСТЬ, ЩОБ ВИ МОГЛИ ОТРИМАТИ ЦІЛКОВИТУ НАСОЛОДУ.
Щось коротко гикнуло, наче прочищали механічне горло, а потім на них звідусіль звалився страшенний гуркіт… вода (мільярди галонів за хвилину, наскільки знав Джейк), що перевалювала через край прірви і падала зі швидкістю дві тисячі футів у глибоку кам’яну водойму. Повз тупі напівморди псів невпинно текли струмки туману — як пара з вентиляційних отворів пекла. Гучність наростала. У Джейка від шуму почала розколюватися голова. Він затулив вуха долонями й побачив, що Роланд, Едді й Сюзанна роблять те саме. Юк гавкав, але Джейк його не чув. Сюзанна знову ворушила губами, і знову він зміг прочитати слова — Годі, Блейне, припини це! — але не чув їх так само, як і гавкоту Юка. Хоча був певний, що Сюзанна кричить щосили.
Але Блейн усе збільшував гучність, поки Джейк не почав відчувати, що очі готові випасти з очниць, а вуха, наче перенавантажені стереодинаміки, погрожували коротким замиканням.
А потім тортури скінчилися так само раптово, як і почалися. Вони досі висіли над прірвою, наповненою місячним туманом, райдуги досі повільно й сонно оберталися перед завісою суцільного потоку води, мокрі й брутальні камінні морди псів-охоронців досі стирчали з води, але апокаліптичний гуркіт припинився.
На якусь мить Джейк подумав, що сталося те, чого він боявся, — він оглух. Але потім збагнув, що чує, як гавкає Юк і плаче Сюзанна. Спершу ці звуки долинали наче здаля і здавалися невиразними, наче хтось напхав йому у вуха крихт від крекерів, але потім стали чіткіші.
Едді обійняв Сюзанну за плечі й подивився на карту маршруту.
— Хороший ти хлопець, Блейне, добрий.
— Я ПРОСТО ПОДУМАВ, ЩО ВАМ СПОДОБАЄТЬСЯ ЧУТИ ЗВУК ВОДОСПАДУ НА ПОВНІЙ ГУЧНОСТІ. — В голосі, що доносився звідусіль, вчувалися нотки сміху й водночас образи. — Я ДУМАВ, ЦЕ ДОПОМОЖЕ ВАМ ЗАБУТИ МОЮ ПРИКРУ ПОМИЛКУ СТОСОВНО ЕДІТ БАНКЕР.
«Це я винен, — подумав Джейк. — Блейн, може, й машина, хай навіть з намірами вкоротити собі віку, але йому не подобається, коли з нього кепкують».
Він сів коло Сюзанни й собі обійняв її. Водоспад Гончих Псів досі гуркотів, але вже ніби десь віддалік.
— Що тут відбувається? — спитав Роланд. — Як ти заряджаєш свої акумулятори?
— СКОРО ПОБАЧИШ, СТРІЛЬЦЮ. ТИМ ЧАСОМ ЗАГАДАЙ МЕНІ ЗАГАДКУ.
— Гаразд, Блейне. Цю загадку Корт придумав сам і свого часу переміг завдяки їй багатьох супротивників.
— ЧЕКАЮ НЕ ДОЧЕКАЮСЯ ЇЇ ПОЧУТИ.
Роланд не квапився, мабуть, збираючись з думками. Він підвів погляд угору, туди, де раніше була стеля вагона, а тепер лишився зоряний розсип на чорному небі (стрілець вирізнив Ейтона та Лідію — Стару Зорю й Стару Матінку; сяючи одне навпроти одного, на своїх звичних місцях, вони давали йому відчуття якогось дивного спокою). І знову подивився на освітлений прямокутник, що правив їм за Блейнове обличчя.
— Ми дрібненькі істоти, в нас багато роботи. Одна з нас у банці, а друга — у сонці. Іншу бачиш ти у небі, а четверта — у амебі. Якщо п’яту ти знайдеш, то й у тебе буде теж. Що ми таке?
— А, О, Е, І, У, — відповів Блейн. — ГОЛОСНІ ВИСОКОЇ МОВИ. — Вагань жодних, ані на хвилю. Тільки той голос, знущальний, за два кроки від сміху, — голос жорстокого малого розбишаки, що дивиться, як по гарячій плиті ошаліло бігають випущені ним жучки. — ХОЧА ЦЯ ЗАГАДКА НЕ ВІД ТВОГО ВЧИТЕЛЯ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. Я ЗНАЮ її ВІД ДЖОНАТАНА СВІФТА З ЛОНДОНА — МІСТА СВІТУ, ЗВІДКИ РОДОМ ТВОЇ ДРУЗІ.
— Дякую-сей, — сказав Роланд, і це «сей» прозвучало як зітхання. — Твоя відповідь правильна, Блейне, і я не маю сумнівів, що не помиляєшся ти також щодо походження загадки. Я давно підозрював, що Корт знав про інші світи. Мені здається, він навіть не раз балакав з манні, які жили тоді за межею міста.
— ДО БІСА МАННІ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. СЕКТА ІДІОТІВ, ОСЬ ЧИМ ВОНИ ЗАВЖДИ БУЛИ. ДАВАЙ ЩЕ ЗАГАДКУ.
— Гаразд. Що…
— ЧЕКАЙ, ЧЕКАЙ. ЗАРАЗ САМЕ НАГРОМАДЖУЄТЬСЯ СИЛА ПРОМЕНЯ. НЕ ДИВІТЬСЯ НА ПСІВ ПРЯМО, МОЇ ЦІКАВІ НОВІ ДРУЗІ! ЗАТУЛІТЬ ОЧІ!
Джейк відвів погляд від кам’яних колосів, що стирчали з водоспаду, але не встиг завчасно підняти руку. І бічним зором побачив, що у позбавлених рис морд зненацька з’явилися очі — розпечені від люті сині очі. З них вирвалися зубчасті шпичаки блискавки і помчали в бік монопоїзда. А потім Джейк опинився на вкритій килимом підлозі баронського вагона, затуляючи очі долонями, чуючи вухом, у якому трохи дзвеніло, як виє Юк. Також він чув тріскотняву електричного струму, що бушував довкруж монопоїзда.
Коли Джейк знову розплющив очі, Водоспаду Гончих Псів уже не було видно.
Блейн зробив стіни вагона непрозорими. Але звук ще й досі долинав до вух Джейка — водоспад електрики, сила, що її якимось чином було видобуто з Променя й пропущено крізь очі кам’яних голів. Невідь-як, але Блейн заряджався саме цією силою. «Коли ми рушимо, — подумав Джейк, — він поїде на акумуляторах. І Лад уже напевно залишиться позаду. Назавжди».
— Блейне, — покликав Роланд. — Яким чином сила Променя зберігається в тому місці? Що змушує її вириватися з очей тих кам’яних храмових псів? Як ти її використовуєш?
Блейн мовчав.
— І хто їх вирізьбив? — докинув Едді питання від себе. — Великі Древні, га? Ні, не вони, правда ж? До них були інші люди. Чи… а взагалі то були люди?
Блейн не відповідав. І, можливо, це було добре. Джейк сумнівався, що йому хочеться дізнатися більше про Водоспад Гончих Псів і про те, що там відбувається за ними. Він уже побував у пітьмі Роландового світу й бачив там досить для того, щоб переконатися: здебільшого там не трапляється нічого доброго і безпечного.
— Краще не питайте його, — долинув голос Маленького Блейна з-понад їхніх голів. — Так буде безпечніше.
— Дурних питань не треба, із нами він не грається, — процитував Едді. Його обличчя знову набуло того далекого замріяного вигляду, і коли Сюзанна покликала його на ім’я, він наче не почув.
Роланд сів навпроти Джейка і повільно провів правою рукою по щетині на правій щоці. Скидалося на те, що цей несвідомий жест він робив лише тоді, коли був стомлений чи його обсідали сумніви.
— Мій запас загадок майже вичерпано.
Джейк вражено поглянув на нього. Стрілець загадав комп’ютеру п’ятдесят із чимось загадок. Це справді багато для людини, яка виступає без підготовки, не порпаючись у закапелках пам’яті, думав хлопчик. Але якщо згадати, що у світі, де виріс Роланд, загадки мають таку велику вагу…