Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Кінг Стівен

А тоді куля, яка зі свистом промчала над містечком, зникла, як і не було, і Кендлтон знову поволі занурився у свій сонний стан, який з успіхом правив йому за життя впродовж останніх двох із половиною століть… поки не вибухнув звуковий удар. Уперше за сім років він прогримів над містечком, і сила вібрації була такою потужною, що розвалилася крамниця навпроти дальнього кінця фонтану. Робот-охоронець спробував видати останнє попередження: «Підвищений рів…» і замовк назавжди, втупившись у куток, наче якась неслухняна дитина.

За дві чи три сотні коліс від Кедлтона, якщо йти вздовж Шляху Променя, рівні радіації й концентрації діетилполікарбонату-3 в грунті стрімко зменшувалися. У цій місцині монорейка різко спускалася й проходила

менш ніж за десять футів від землі. З хвойного лісу тут зграбно вийшла самиця оленя, майже нормальна на вигляд, і нахилилася напитися до струмка, в якому вода на три чверті вже була очищеною.

Олениця не була нормальною. З її черева знизу, наче сосок, стирчала недорозвинена нога без кісток, безсило мотляючись з боку в бік, коли тварина йшла. На лівому боці морди сліпо зорило молочно-біле третє око. Втім, давати потомство вона могла, і ДНК в неї була в більш-менш нормальному стані як для мутанта в дванадцятому поколінні. За шість років життя вона встигла народити трьох жвавих оленят, і двоє з них були не лише життєздатні, але й нормальні — породиста худоба, як назвала б їх Тітонька Таліта з Річкового Перехрестя. Третього, крикливого й потворного, що народився без шкіри, невдовзі після народження затоптав батько-олень.

Світ — принаймні ця його частина — вже почав зцілюватися.

Олениця опустила язик у воду, заходилася пити, потім підвела погляд широко розплющених очей. З морди стікала вода. Десь віддалік вона почула тихе гудіння. За мить показався і промінець світла, тонкий, неначе вія. В її нервових клітинах стрепенулася тривога, але хай навіть її реакція була швидкою, а світло першого променя перебувало на віддалі багатьох коліс, вона все одно не встигла б порятуватися. На це не було жодного шансу. Перш ніж вона встигла навіть ворухнути м’язами, далека іскра збільшилася в розмірі до вогняного ока голодного вовка, що залило струмок і галявину своїм сліпучим полум’ям. Разом зі світлом весь простір заповнило осатаніле двигтіння слоутрансових двигунів Блейна, запущених на повну потужність. Над бетонним узвишшям, на якому трималася рейка, промайнула розмита рожева пляма, слідом за нею летів хвіст куряви, каміння, маленьких замордованих тварин і круговерть листя. Олениця загинула миттєво, від потужного струсу, який пройшовся околицями, щойно проїхав Блейн. Надто велика, щоб її могло засмоктати до почту монопоїзда, вона, з мордою й копитами, з яких крапала вода, все одно потрапила у вир, що близько сімдесяти ярдів тягнув її вперед. Шкура, зірвана з більшої частини тіла (й нога, що не мала кісток), полетіла слідом за Блейном, наче скинутий одяг.

На частку секунди настала тиша, тонка, ніби шкіра новонародженого чи кірка криги на ставку наприкінці року. А потім примчала хвиля звукового удару, ніби якесь галасливе створіння, що запізнилося на весільну гулянку, розірвавши навпіл тишу, вбивши пташку-мутанта (ймовірно, ворону). Пташка каменем упала в струмок, здійнявши бризки.

Вдалині зменшувалося червоне око: хвостовий ліхтар Блейна.

А вгорі, з-за полотна хмар, вийшов повний місяць, забарвивши галявину й ручай у кричущі відтінки дешевої біжутерії. На місяці вирізьблювалося обличчя, але не з тих, на які радо задивляються закохані. Скупими обрисами воно нагадувало череп, схожий на ті, що лежали в кендлтонському готелі; обличчя, що з цікавістю божевільного дивилося на ті декілька вцілілих істот, які борсалися внизу. В Ґілеаді, до того як світ зрушив з місця, повний місяць Кінця Року називали Демоном. Дивитися на нього прямо вважалося поганою прикметою.

Втім, тепер такі речі не мали значення. Бо тепер демони були скрізь.

2

Сюзанна глянула на карту, де зелена крапка, що позначала поточне місце їхнього перебування, вже пройшла півдороги від Кендлтона до Райлі, наступної зупинки Блейна. «Та тільки хто ж зупинятиметься?» — подумала вона.

Відвернувшись

від карти, вона подивилася на Едді. Той втупився у стелю баронського вагона та й досі так сидів. Простеживши за його поглядом, Сюзанна побачила квадрат, який міг бути лише люком (хоча у випадку з таким лайном з майбутнього, як цей балакучий потяг, мабуть, цю штуку слід урочисто величати шлюзом чи навіть якось ще модніше). На нього було нанесено простий малюнок червоною фарбою, який зображав людину, що ступає в отвір. Сюзанна спробувала уявити собі, як хтось, дотримуючись інструкції, вигулькує з люка назовні, поки поїзд мчить зі швидкістю понад вісім тисяч миль за годину. І побачила чітку, хоч і нетривку картину: голова жінки відривається від шиї, наче квітка від стебла, і летить уздовж усього баронського вагона, один раз навіть стукається об його дах, а потім зникає у темряві — очі вибалушені, волосся розвіює вітер.

Сюзанна притьмом відігнала від себе цей моторошний образ. Все одно той шлюз зачинено на замок, майже сто відсотків. Блейн Моно не мав жодного наміру випускати їх назовні. Можливо, їм і пощастить здобути собі право на вихід, але Сюзанна сумнівалася в задовільному завершенні цієї оборудки, навіть якщо вони спроможуться втерти Блейнові носа загадкою.

«На жаль, сонце, всі твої слова для мене — це одна велика лажова обіцянка білого мудака, — прозвучав у неї в голові механічний голос, трохи подібний до голосу Детти Волкер. — Не довіряю я твоїй механічній мармизі. Схоже, переможений, ти будеш ще небезпечніший, ніж коли вдаєш із себе люб’язного, причепивши до своїх блоків пам’яті блакитного бантика».

Джейк простягував стрільцеві свою пошарпану книжечку загадок, так, наче хотів зняти з себе відповідальність за її зберігання. Сюзанна здогадувалася, що малому зараз непереливки. Можливо, десь на цих замусолених сторінках криється порятунок для їхніх життів. Вона чудово розуміла Джейка, бо якби книжка була в неї в руках, то їй самій не хотілося б за неї відповідати.

— Роланде! — прошепотів Джейк. — Хочеш взяти?

— Ати! — сказав Юк, нагородивши стрільця непривітним поглядом. — Олан-еш-яти! — Шалапут узяв книжку зубами, забрав її в Джейка і витягнув свою непропорційно довгу шию до Роланда, пропонуючи йому «Загадки й головоломки на будь-чий смак!»

Роланд виглядав відсторонено і стурбовано. Затримавши погляд на книзі, він похитав головою.

— Ще не час. — І знову подивився на карту маршруту. У Блейна не було обличчя, тож єдиним місцем, на яке можна було дивитися під час розмови, залишалася карта. Зелена крапка вже блимала ближче до Райлі. Сюзанна на мить замислилася над тим, як виглядає місцевість, яку вони зараз перетинають, але потім вирішила, що краще їй цього не знати. Особливо після того, що вони побачили, виїхавши з Лада.

— Блейне! — покликав Роланд.

— ТАК.

— Ти можеш залишити нас самих? Нам треба порадитись.

«Та ти геть здурів, якщо сподіваєшся, що він на таке погодиться», — подумала Сюзанна. Але Блейн не забарився із відповіддю.

— ТАК, СТРІЛЬЦЮ. Я ВИМКНУ ВСІ СВОЇ ДАТЧИКИ В БАРОНСЬКОМУ ВАГОНІ. КОЛИ ВИ ЗАКІНЧИТЕ СВОЮ РАДУ Й БУДЕТЕ ГОТОВІ ГРАТИ В ЗАГАДКИ, Я ПОВЕРНУСЯ.

— Ага, разом з генералом Макартуром, — пробурчав собі під носа Едді.

— ЩО ТИ СКАЗАВ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА?

— Та нічого. Тихо сам з собою побалакав.

— ЩОБ ВИКЛИКАТИ МЕНЕ, ПРОСТО ТОРКНІТЬСЯ КАРТИ. ПОКИ КАРТА ЧЕРВОНА, МОЇ ДАТЧИКИ ВИМКНЕНО. ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ. БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ. — Пауза. А потім: — ОЛИВКОВА ОЛІЯ, АЛЕ НЕ КАСТОРКА.

Прямокутник карти спереду вагона зненацька запалахкотів червоним, та так яскраво, що Сюзанна мимоволі примружилася.

— Оливкова олія, але не касторка? — повторив Джейк. — Що це в біса таке?

— Це не має значення, — відповів йому Роланд. — У нас мало часу. Все одно моно швидко їде до кінцевої зупинки, байдуже, присутній з нами Блейн чи ні.