Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Ще один аспект дев’ятнадцятиліття, якщо вас це потішить: як на мене, то це вік, у якому багато хто з нас застрягає (розумом та почуттями, якщо не фізично). Роки спливають, і одного дня ти дивишся у дзеркало зі справжнісіньким збентеженням. «Чому це в мене на обличчі такі зморшки? — дивуєшся ти. — Звідки це ідіотське пузце? Чорт, мені ж усього дев’ятнадцять!» Не надто оригінальна думка, але збентеження не стає від цього меншим.
Час сріблить твою бороду, час віднімає у тебе кидок у стрибку, і все це відбувається, поки ти вважаєш, дурнику, що він досі на твоєму боці. Логічній частині твого єства це добре відомо, але серце відмовляється у це вірити. Якщо тобі пощастить, той
Десь через три роки після того нещасного випадку я підписував книжки на презентації роману «Майже як бьюїк» у крамниці «Бордерс» у Дерборні, штат Мічиган. Коли підійшла черга одного хлопця, він сказав, що дуже-дуже радіє, що я залишився живий. (Мене це дуже зворушує і відбиває охоту думати «Чого ти в біса не здох тоді?»)
«Я був зі своїм близьким другом, і раптом ми почули, що вас збили. Ми просто затрясли головами і почали наперебій говорити: „Аякже Вежа, вона хилиться, падає, ооох, блін, він уже ніколи її не закінчить!“»
Щось подібне спадало на думку й мені. Тривожна думка про те, що, збудувавши Темну Вежу в колективній уяві мільйонів читачів, я, можливо, несу відповідальність за її безпеку доти, доки читачам хочеться про неї читати. Це може тривати лише п’ять років, а може й п’ятсот — звідки мені знати? Схоже, що в романів фентезі, як поганих, так і хороших (навіть зараз хтось десь, імовірно, почитує «Вампіра Варні» чи «Монаха»), довге життя. Роландів захист Вежі полягає у тому, щоб спробувати відвернути загрозу од Променів, які її тримають. А мені (я збагнув це після аварії) доведеться зробити це, закінчивши історію про стрільця.
Під час тривалих пауз між написанням і публікацією перших чотирьох романів серії «Темна Вежа» я отримував сотні листів типу «як вам не соромно, це ви в усьому винні». У тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмому (інакше кажучи, коли я працював, помилково вважаючи, буцімто мені досі дев’ятнадцять) прийшов лист від вісімдесятидворічної бабці: «Не хочу діймати вас своїми турботами, АЛЕ!!! зараз дуже слаба». Бабуся повідала мені, що їй, мабуть, залишилося жити усього рік («од сили 14 місяців, у мене рак — пішли метастази»). Оскільки вона не сподівалася, що я спеціально для неї закінчу історію Роланда, то просто питала, коли моя ласка (ласка!), чи не розповім я їй, чим усе закінчиться. Від одного рядка у мене просто стислося серце (хоч і не досить сильно для того, щоб знову сісти за писання) — це була її обіцянка «не казати ні одній живій душі». За рік по тому, можливо, після нещасного випадку, внаслідок якого я опинився у лікарні, одна моя помічниця, Марша Діфіліппо, отримала листа від чоловіка, засудженого до страти в Техасі чи Флориді, котрий хотів знати те саме: чим усе закінчиться? (Він обіцяв забрати таємницю з собою в могилу, від чого моє тіло взялося сиротами.)
Якби на те моя воля, я б дав обом цим людям те, що вони в мене просили, — стислу версію подальших пригод Роланда, але, на жаль, у мене не було такої можливості. Я просто не знав, як усе обернеться для стрільця та його друзів. Для того щоб знати це, я мусив писати. Колись я тримав у голові короткий начерк, але потім згубив. (Та байдуже — мабуть, він усе одно не вартий був ані шеляга.) Все, що в мене залишилося, — кілька записів («Чусіт, чисіт, чосик, щось-щось-кошик» — так написано на одному із цих аркушів, який лежить у мене на столі, поки я пишу ці рядки). З часом, починаючи з липня дві тисячі першого, я знову почав писати. На ту мить я вже твердо знав, що мені не дев’ятнадцять і мені не оминути жодного з тілесних ушкоджень, які можуть спіткати людину. Я розумів, що мені буде шістдесят, а може, навіть сімдесят. І хотів закінчити свою історію, поки гидкий Патрульний не прийде по
2
«Кентерберійські оповідання» — незакінчена збірка прозових і віршованих оповідок, написаних Джефрі Чосером у XIV столітті. — Тут і далі прим. пер.
3
«Таємниці Едвіна Друда» — детективний роман Чарльза Діккенса, який письменник не встиг закінчити, бо його спіткала смерть.
Результат — на краще це чи на гірше — лежить перед тобою, Постійний Читачу, незалежно від того, чи ти приступаєш до першого тому, чи готуєшся почати том п’ятий. Подобається це тобі чи ні, історія Роланда вже закінчена. Сподіваюся, ти отримаєш від неї насолоду.
Що ж до мене, то я відірвався на повну котушку.
Стівен Кінг
25 січня 2003р.
Коротко про зміст
попередніх романів
«Чаклун та сфера» — четвертий том довжелезного циклу, джерелом натхнення для якого стала епічна поема Роберта Браунінга «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов».
У першому томі, що має назву «Шукач», розповідається про те, як Роланд із Ґілеаду переслідує й нарешті наздоганяє Волтера — чоловіка в чорному, який вдає з себе друга Роландового батька, але насправді прислуговується могутньому чаклунові Мартену. Втім, упіймати це напівлюдське створіння — не остаточна мета Роланда, це радше засіб досягти мети: стрілець хоче добутися Темної Вежі, де сподівається зупинити прискорене руйнування Серединного світу, можливо, навіть повернути його в зворотний бік.
Роланд — лицар, останній зі своєї когорти, лицар, одержимий Вежею, яка стала для нього єдиною метою існування. Саме таким він постає перед нами вперше. Ми дізнаємося, що він був змушений рано пройти випробування на дорослість — його спонукав до цього Мартен, який звабив Роландову матір, зробивши її своєю коханкою. Мартен щиро сподівається, що Роланд не витримає випробування і його відішлють «на захід», а батькові револьвери назавжди зостануться тільки в мріях хлопця. Проте Роланд ущент руйнує Мартенові плани, бо гідно витримує випробування… здебільшого тому, що мудро обрав собі зброю.
Ми також знаємо, що у якийсь дивний і страшний спосіб світ Роланда у своїй основі пов’язаний із нашим. Спершу цей зв’язок виринає на поверхню, коли на придорожній станції в пустелі Роланд зустрічає Джейка, хлопчика з Нью-Йорка 1977 року. З нашого світу відкриваються проходи в світ Роланда, і, як виявляється, одним із таких проходів є смерть. Саме через неї Джейк потрапляє до Серединного світу — його штовхають на проїжджу частину Сорок третьої вулиці, де хлопчика розчавлює колесами автомобіль. Його вбивцею став чоловік на ім’я Джек Морт… та тільки тієї миті його свідомістю керував інший — старий Роландів ворог, Волтер.
Та не встигають Джейк із Роландом дістатися до Волтера, як хлопчик знову помирає. Цього разу через Роланда: поставши перед вибором між своїм символічним сином і Темною Вежею, стрілець обирає Вежу. Перед тим, як впасти у прірву, Джейк каже: «Вперед. Цей світ не єдиний, існують інші».
Фінальне протистояння між Роландом і Волтером відбувається неподалік Західного моря. У довгу ніч розмови чоловік у чорному пророкує Роландове майбутнє за допомогою дивної колоди карт таро. Особливу увагу Роланд мусить звернути на три карти — В’язня, Даму тіней і Смерть («але не для тебе, стрільцю»).