Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Ти ж не думаєш, що він справді нас залишив? — спитав Едді. — Отой слизький тип? Та годі тобі, спустися на землю. Він підглядає, повір.
— Дуже в цьому сумніваюся, — відказав Роланд, і Сюзанна відчула, що ладна погодитися з ним. Принаймні, поки що. — Ти ж чув, як він зрадів, що після стількох років нарешті випала можливість погратися в загадки. І…
— І до того ж він впевнений у собі, — докинула Сюзанна. — Знає, що з такими, як ми, впорається легко.
— А він справді впорається? — спитав у стрільця Джейк. — Чи ми йому насиплемо на хвіст
— Не знаю, — сказав Роланд. — У мене нема туза в рукаві, якщо ти про це питаєш. Це чесна гра… Та принаймні цю гру я знаю, грав у неї раніше. До певної міри ми всі в неї грали. От такі справи. — Він кивнув у бік книжки, яку Джейк забрав у Юка. — Тут діють певні сили, могутні сили, але не всі вони хочуть, аби ми трималися подалі від Вежі.
Сюзанна слухала його, але думала в цей час про Блейна — Блейна, котрий забрався геть і залишив їх самих. Наче дитина, якій випало шукати у грі в піжмурки, він слухняно заплющив очі, поки його товариші розбіглися хто куди й ховаються. А хіба вони не стали зараз товаришами Блейна? Товаришами у грі. Ця думка чомусь здалася їй ще нестерпнішою, ніж картина того, як вона намагається втекти через шлюз у стелі і їй відриває голову.
— То що ж нам робити? — спитав Едді. — Мені здається, ти щось замислив, інакше не відіслав би його геть.
— Можливо, він сам про це не здогадується, але зараз його могутній інтелект, подвоєний за роки довгої самотності й вимушеної бездіяльності, більше подібний до людського. Принаймні, я на це сподіваюся. Спочатку нам треба зробити розвідку. Маємо з’ясувати його сильні і слабкі сторони, у чому він впевнений, а в чому не дуже. Вправність відгадника залежить не лише від його розуму, навіть не думайте. Багато ще залежить від прогалин у його знаннях.
— А в нього вони є, ці прогалини? — з сумнівом спитав Едді.
— Якщо нема, — спокійно відповів Роланд, — ми помремо у цьому поїзді.
— А ти вмієш заспокоїти, — насилу видушивши з себе посмішку, сказав Едді. — Мені це подобається, це твоя фішка.
— Для початку ми загадаємо йому чотири загадки, — вів далі Роланд. — Просту, складнішу, складну і дуже складну. Він відповість на всі чотири, я в цьому не сумніваюсь, але ми дослухатимемося до того, яквін відповідатиме.
Едді закивав, і Сюзанна відчула, як глибоко в душі заворушився маленький, майже неохочий проблиск надії. Здавалося, підхід був правильний.
— Потім ми відішлемо його геть й знову радитимемося, — провадив стрілець. — Може, тим часом якісь ідеї з’являться. Ці загадки можна брати скільки завгодно, проте… — він серйозно кивнув у бік книжки, — судячи з того, що Джейк розповідав про книжкову крамницю, відповідь, якої ми потребуємо, має бути десь там, а не в моїх спогадах про ярмаркові загадки. Вона муситьбути там.
— Запитання, — озвалася Сюзанна.
Роланд зиркнув на неї, звівши брови над збляклими небезпечними очима.
— Ми шукаємо питання, а не відповідь, — пояснила вона. — Цього разу саме відповіді, ймовірніше
Стрілець кивнув. У нього був спантеличений, навіть засмучений вигляд. Сюзанні зовсім не подобалося бачити такий вираз на його обличчі. Втім, цього разу, коли Джейк простягнув книжку, Роланд її взяв. Якусь мить потримав її (вицвіла, проте досі весела червона обкладинка виглядала якоюсь чужою, неприродною в його великих засмаглих руках… особливо у правій, суттєво вкороченій на два пальці), а потім передав Едді.
— Ти — проста, — сказав Роланд, повертаючись до Сюзанни.
— Можливо, — злегка всміхаючись, відповіла вона, — та все одно не дуже ввічливо з твого боку казати таке дамі, Роланде.
Він повернувся лицем до Джейка.
— Ти підеш другим, загадаєш трохи складнішу загадку. Я — третім. А ти, Едді, підеш останнім. Вибери якусь із книжки, тільки складну…
— Найскладніші загадки — в кінці книжки, — підказав Джейк.
— …але, будь ласка, без дурниць. Це питання життя й смерті. Час дурощів минув.
Едді змірив його поглядом — старого довготелесого паскудника, який у своєму житті вже вчинив бозна-скільки паскудств в ім’я своєї Вежі, — і подумав, а чи, бува, Роланд здогадується, якого болю завдає йому такими словами. Самим лише попередженням про те, що йому, Едді, не слід поводитися як малій дитині: не либитися і не жартувати, бо ставка в грі — їхні життя.
Він розтулив рота, щоб дати гідну відповідь — щось у дусі Едді Діна, щось смішне й саркастичне водночас, підпустити колючку, які зазвичай змушували його брата Генрі нетямитися від люті, але так і закрив, нічого не сказавши. Можливо, довготелесий паскудник був правий, можливо, настав час забути про дотепи й жарти про мертве немовля. Можливо, нарешті настав час подорослішати.
Минуло три хвилини, впродовж яких усі приглушено бурмотіли, радячись, а Едді з Сюзанною нашвидкуруч погортали «Загадки і головоломки» (Джейк уже знав, яку загадку загадає Блейнові першою, так він сказав), Роланд вийшов уперед і поклав руку на прямокутник, що несамовито палахкотів на стіні баронського вагона. Карта з’явилася одразу. Всередині закритого вагона не відчувалося жодного руху, одначе зелена цятка вже майже впритул наблизилася до Райді.
— ОТЖЕ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА! — прогримів Блейн. Цей голос здався Едді не просто бадьорим — Блейн мало не повискував від радості. — ТВІЙ КА-ТЕТ ГОТОВИЙ РОЗПОЧАТИ ГРУ?
— Так. Перший раунд почне Сюзанна з Нью-Йорка. — Роланд повернувся до Сюзанни, стишив голос (хоча вона сумнівалася, що це допоможе, якщо Блейн захоче підслухати) і сказав: — Тобі не доведеться виходити на крок уперед, як нам усім, оскільки в тебе немає ніг. Але говори чітко і щоразу звертайся до нього на ім’я. Якщо… тобто коли він правильно відповість на твою загадку, скажи: «Дякую-сей, Блейне, ти відгадав». Потім уперед виступить Джейк і виголосить свою загадку. Гаразд?
— А якщо він неправильно зрозуміє або взагалі не відгадає?