Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Та сідай уже, хамлярю, — сміючись, сказав Джейк.
— Рю, — погодився Юк. Притулившись мордочкою до хлопчикової щиколотки, він з величезною цікавістю споглядав сендвіч у його руках.
Едді вже зібрався було сісти, коли його увагу знову привернув листок-альбінос. «А то не листок», — подумав він і підійшов до дерева дізнатися, що то таке. Ні, не листок, а шмат паперу. Перевернувши його, Едді побачив дві колонки зі словами «бла-бла», «як-як» і «усе однакове». Зазвичай не існувало газет без шпальт зі зворотного боку, проте Едді не здивувався, що ця таки чиста. Зрештою, такої газети, як «Дзеркало Країни Оз», не існувало.
Проте на зворотному боці був текст. Написаний від руки охайним почерком і друкованими літерами: [60]
А під запискою — малюночок:
Едді повернувся з запискою до друзів, які обідали. Всі прочитали її по черзі. Роланд отримав папірець у свої руки останнім. Він задумливо провів по ньому великим пальцем, щоб відчути фактуру паперу, потім віддав його Едді.
— Р. Ф., — мовив Едді. — Це той чувак, що керував Цок-Цоком. Записка ж від нього, так?
60
Наступного разу я не піду.
Відступися від Вежі. Попереджаю востаннє.
І прекрасного вам усім дня! — Р. Ф.
— Так. Напевно, він забрав Цок-Цока з Лада.
— Авжеж, — похмуро підтвердив Джейк. — У того Флегга вигляд людини, яка добре тямить у першокласних хамлярах. Але як вони опинилися тут раніше за нас? Чи є в світі щось швидше за Блейна Моно?
— Двері, — відповів Едді. — Вони могли пройти крізь якісь із тих особливих дверей.
— Бінґо, — сказала Сюзанна, виставила долоню, й Едді ляснув по ній.
— У будь-якому разі його порада непогана, — здивував їх усіх Роланд. — Прошу вас, поміркуйте над нею серйозно. Як схочете повернутися до свого світу, я вас не триматиму.
— Роланде, вухам своїм не вірю! — вигукнув Едді. — Це після того, що ти силоміць витяг нас зі Сьюз сюди, а ми верещали й відбивалися? Знаєш, як сказав би про тебе мій покійний брат? Що ти непослідовний, як свиня на ковзанах.
— Коли я вас видобував, ви ще не були моїми друзями, — відповів Роланд. — Тоді я ще не встиг полюбити вас так, як любив Алана й Катберта. І до того, як мене змусили… освіжити дещо в пам’яті. А коли я це зробив… — він замовк, втупившись у своє взуття (на ньому знову були старі чоботи) і напружено міркуючи. Зрештою знову підвів погляд. — Якась частка мого «я» німувала довгі роки. Я вже думав, що вона померла. Проте виявилося, що це не так. Я знову навчився любити. І я усвідомлюю, що це, напевно, мій останній шанс для любові. Я не надто тямущий — Ваннай і Корт добре це знали, і мій батько також, — проте й не дурний.
— Тоді не поводься як йолоп, — сказав Едді. — І нас такими не вважай.
— Сіль історії, як ти, Едді, це називаєш, проста: всі мої друзі завжди гинуть. Я не хочу, щоб це сталося знову, навіть ризикувати не хочу. Особливо Джейком… Я… хоча ні, байдуже. Я не знаю, як описати це словами. Вперше відтоді, як я озирнувся в темній кімнаті й застрелив свою матір, я знайшов щось важливіше за Вежу. Це все, що я можу сказати.
— Гаразд, я розумію твої аргументи.
— Я також, — сказала Сюзанна, — та Едді правий щодо ка. — Вона взяла записку й замислено провела по ній пальцем. — Роланде, не можна весь час говорити про це, тобто про ка, а тоді взяти й ось так просто забрати свої слова назад, бо тобі трохи забракло снаги й вірності.
— Снага і вірність — це хороші слова, — відзначив Роланд. — Проте є одне кепське, і означає воно практично те саме. Одержимість.
Вона роздратовано знизала плечима, не приймаючи заперечень.
— Дорогенький, одне з двох: або вся ця катавасія заварилася з волі ка, або це все нонсенс. І яким би не було страшним це ка — ця доля з орлиними очима й носом собаки-дойди, — думка про те, що ка немає, мене особисто лякає ще більше. — Вона викинула записку від Р. Ф. на пожухлу траву.
— Як його не називай, той, хто опиняється під колесами ка, гине, — сказав Роланд. — Раймер… Торін… Джонас… моя мати… Катберт… Сюзен. У них спитай. У будь-кого з них. Але тобі це не вдасться.
— А найголовнішого ти якраз і не помітив, — втрутився Едді. — Ти не можеш відправити нас додому. Невже ти цього не розумієш, здорованю? Навіть якби такі двері й існували, ми б усе одно не змогли крізь них пройти. Чи я помиляюся?
Він поглянув на Джейка та Сюзанну, і вони похитали головою. Навіть Юк — і той похитав головою. Ні, Едді не помилявся.
— До того ж ми змінилися, — вів далі Едді. — Ми… — Тепер уже йому забракло слів, щоб висловити свої думки. Висловити свою потребу побачити Вежу… і ще одну свою потребу, не менш нагальну: носити револьвер з великими накладками сандалового дерева. «Велика пушка» — так Едді його тепер називав подумки. Як у тій старій пісні Марті Робінза про чоловіка з великою пушкою на поясі. — Це ка, — тільки й сказав Едді. Нічого більш всеосяжного не спало на думку.
— Кака, — промовив Роланд після хвилинних роздумів. Троє його друзів вирячилися на нього, від здивування порозтулявши роти.
Роланд з Ґілеаду пожартував.
— Лише одного я не розумію в побаченому, — нерішуче зізналася Сюзанна. — Чому твоя мати причаїлася за драпіровкою, коли ти зайшов? Невже вона… — Спершу жінка закусила губу, але потім вирішила все-таки договорити. — Невже вона хотіла тебе вбити?
— Якби вона збиралася мене вбити, то не обрала б собі за зброю пояс. Те, що вона хотіла зробити мені подарунок — адже той пояс призначався для мене, на ньому були мої ініціали, — свідчить про те, що вона хотіла попросити в мене пробачення. Що вона змінилася.
«Ти це точно знаєш чи просто хотів би вірити?» — подумав Едді, проте спитати про це вголос не наважився б ніколи. Роланд і так достатньо пережив, здобув для них право повернутися на Шлях Променя, показавши їм свій останній жахливий візит до покоїв матері. Цілком досить.
— Гадаю, вона сховалася, бо їй було соромно, — мовив стрілець, — чи їй потрібен був час, щоб придумати, що вона мені скаже. Як пояснюватиме.
— А куля? — лагідно спитала Сюзанна. — Вона справді була на столику, там, де ми її побачили? Твоя мати вкрала її у батька?
— Так, — відповів Роланд на обидва запитання. — Хоча… чи вона її вкрала? — Це питання він поставив радше самому собі. — Мій батько знав дуже багато, але часом це приховував.
— Наприклад, що твоя мати й Мартен потай зустрічаються, — сказала Сюзанна.
— Так.
— Але, Роланде… ти ж не думаєш, що твій батько зумисне дозволив тобі… щоб ти…
Роланд глянув на неї широко розплющеними очима, в глибині яких причаївся страх. Сліз уже не було, проте коли він спробував у відповідь на її питання всміхнутися, усмішка вийшла кривою.