Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Давай, Ендрю! Убий їх! Поріши цих тварюк!
— Моє життя — твоє! —заверещав чоловік у ніші, і Джейк уперше помітив, що в кутку стоїть автомат-скоростріл. Подолавши простір одним стрибком, Цок-Цок ухопив його руками. — Моє життя — твоє!
Він повернувся, проте не встиг нічого зробити, бо на нього знову накинувся Юк. Шалапут стрибнув уперед і міцно вп’явся зубами в ліве стегно Цок-Цока попід самим пахом.
Едді й Сюзанна в унісон витягли зброю: в кожного було по одному великому револьверу, отриманому від Роланда. Вистрелили теж одночасно, анітрохи не відстаючи в швидкості. Одна куля знесла Цок-Цокові верх голови, втрапивши в апаратуру. Відлуння від цього пострілу було гучним, проте, на щастя, коротким. Друга куля поцілила в горло.
Цок-Цок заточився вперед: один крок, ще один. Юк зістрибнув на долівку й, гарчачи, позадкував. З третім кроком Цок-Цок опинився у тронній залі. Він потягнувся руками до Джейка, і в його єдиному оці хлопчик побачив ненависть і неначе прочитав останню думку старого Цокі: «Ах ти ж малий засранець…»
Потім Цок-Цок повалився обличчям уперед, достоту так само, як тоді, у Колисці Сивих… лише цього разу він більше не підніметься.
— Так загинув Лорд Перт, і земля здригнулася, коли він упав, — мовив чоловік на троні.
«Тільки це не чоловік, — подумав Джейк. — Не людина. Ми нарешті знайшли чаклуна. І, здається, я здогадуюсь, що в нього в торбі».
— Це Мартен, — констатував Роланд, простягаючи ліву неушкоджену руку. — Мартен Бродклоук. Після всіх цих років. Всіх цих століть.
— Треба, Роланде?
Едді вклав Роландові в руку револьвер, яким застрелив Цок-Цока і з якого цосі курився синій димок. Роланд подивився на свій древній револьвер таким поглядом, наче вперше його бачив, а потім повільно націлив його на істоту з рожевими щоками, що, схрестивши ноги, сиділа на троні Зеленого Палацу й посміхалася.
— Нарешті, — видихнув Роланд, зводячи курок. — Нарешті я взяв тебе на мушку.
— Гадаю, ти й сам добре розумієш, що зброя тобі не допоможе, — зауважив чоловік на троні. — Вона безсила проти мене. Револьвер не вистрелить, друже Роланде. До речі, як там твої родичі? Я вже багато років з ними не спілкувався. Ніколи не любив писати листи. Хтось би мав відшмагати мене за це, еге ж!
Закинувши голову, він розреготався. Роланд натиснув на спуск, проте револьвер дав осічку: пролунало лише сухе клацання.
— Я ж тобі казав. Мабуть, у барабан випадково втрапив один із намоклих набоїв, ти так не думаєш? Такими добре затуляти вуха від тонкоходу, але старим чаклунам вони шкоди не заподіють, га? Погано. Ой, твоя рука, Роланде, що з твоєю рукою? Бачу, на ній поменшало пальців. Добряче ж тебе життя побило, ге? Але ти можеш його собі полегшити. Ви з друзями можете прожити чудове життя — ось у чому правда, як сказав би Джейк. Життя без жодних омаромонстрів, без скажених потягів, без сумнівних (щоб не сказати — небезпечних) мандрівок іншими світами. Все, що для цього треба, — припинити свої ідіотські й марні пошуки Вежі.
— Ні, — відповів Едді.
— Ні, — сказала Сюзанна.
— Ні, — мовив Джейк.
— Ні! — сказав Юк і для переконливості гавкнув.
Чоловік на зеленому троні, не перестаючи посміхатися, залишався незворушним.
— А ти, Роланде? — звертаючись до стрільця, спитав він. — Що скажеш ти? — Він повільно підніс догори мішок на шворці, запилюжений і древній на вигляд. Він звисав у чаклуновій руці, нагадуючи сльозу. Помалу та річ, що лежала всередині, запульсувала рожевим світлом. — Відступися, і їм не доведеться побачити те, що тут, усередині. Не доведеться побачити останню сцену цієї сумної довгої п’єси. Відступися. Одвернися від Вежі та йди собі з миром.
— Ні, — усміхнувся Роланд. Його усмішка все ширшала, а вишкір чаклуна все в’янув. — Можеш скільки завгодно зачакловувати мої револьвери. Ті, що походять з цього світу.
— Роланде, не знаю, що ти собі думаєш, хлопче, але попереджаю тебе…
— Про що? Не ставати на шляху Великого Оза? Грізного Оза? Але я все-таки не послухаюся тебе, Мартене… чи Мерліне… чи як тебе там зараз…
— Флеґґ, — відрекомендувався чоловік на троні. — Ми зустрічалися раніше. — Він знову посміхнувся, проте замість розплистися, риси його обличчя зіщулилися у злобну гримасу. — На руїнах Ґілеаду. З тобою і твоїми друзяками. З тим хихотливим віслюком Катбертом Олґудом і Декуррі, хлопцем із родимою плямою. Ви рушали на захід, шукати Вежу. Чи, як кажуть у світі Джейка, пішли шукати Чарівника. Я знаю, що ти бачив мене, хоча сумніваюся, чи тобі було відомо, що я теж вас спостеріг.
— І спостережеш ще не раз, — сказав Роланд. — Звісно, якщо я тебе зараз не вколошкаю і не покладу край твоїм нахабним втручанням.
Досі тримаючи револьвер у лівій, він сягнув правою до пояса джинсів, за який було запхнуто Джейків «рюгер», зброю з іншого світу, що, можливо, була непідвладна чарам мага. Його рухи були, як завжди, блискавичними, швидкість засліплювала.
Чоловік на троні скрикнув і відсахнувся. Мішок упав з колін, і з нього вислизнула куля, що колись побувала в руках Реї, Джонаса, потім самого Роланда. З отворів у бильцях трону знову повалив дим, але цього разу зелений, а не червоний. Дим потроху оповивав трон, роблячи його невидимим. І все ж Роланд міг застрелити чоловіка, що зник у диму, якби витяг пістолет без затримки. Проте «рюгер» вислизнув з його скаліченої руки, приціл застряг у застібці ременя. Щоб витягти цівку, йому знадобилася лише чверть секунди, але саме її й забракло. Роланд тричі вистрелив у пелену диму, а потім, не зважаючи на застережні крики своїх друзів, побіг уперед.
Він розвіяв дим руками і побачив, що кулі розтрощили спинку велетенського трону і вона розпалася на зелені брили скла, проте істота в людській подобі, що називала себе Флеґґом, зникла. І Роланд засумнівався, що він (чи воно) взагалі був на троні.
Проте кристал залишився. Цілий і неушкоджений, він світився тим принадним світлом, яке стрілець пам’ятав з давніх давен — з Меджису, коли він був такий молодий і закоханий. Вцілілий кристал із Мерлінової веселки опинився майже на краю сидіння трону. Якби він прокотився ще два дюйми, то впав би на долівку й розлетівся на друзки. Втім, цього не сталося. Чаклунське знаряддя, яке Сюзен Дельґадо помітила крізь вікно в хатині Реї у світлі Місяця-Цілунку, не розбилося.
Роланд підняв кулю (вона лягла на долоню, мов рідна, мов усі ці роки там і лежала) і зазирнув у її серпанкові тривожні глибини.
— Ти справді прожила зачакловане життя, — прошепотів до кулі Роланд. Згадалася Рея — така, якою він бачив її в цій кулі, з насмішкуватим поглядом старечих очей. Згадались язики великого жнив’яного багаття, що здіймалися довкола Сюзен, а в мареві спеки мерехтіла її краса. Мерехтіла, як міраж у пустелі.
«Клята цяцька! — подумав він. — Якби я жбурнув тебе на підлогу, то ми всі втопилися б у морі сліз, яке б ринуло з твого розколотого черева… морі сліз тих людей, яким ти провістила лиху долю».