Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Кожен забрав з асфальту свою пару червоного взуття (черевики для Юка взяв Джейк), і вони знову рушили на схід — до мерехтливого скляного замку.
«Оз», — подумки повторив Роланд. Попорпавшись у пам’яті, він не знайшов нічого бодай віддалено схожого на це ім’я чи якесь слово Високої Мови, що могло би в ньому чаїтись (як «чар» у імені Чарлі). Втім, здавалося, що звучання цього слова було природнішим у світі стрільця, ніж у тому, звідки прийшли Джейк, Сюзанна й Едді та де було написано казку.
Джейк усе сподівався, що, коли вони наблизяться, Зелений Палац стане реальним, як атракціони в Діснейленді: не обов’язково звичайним, але реальним, натуральним (як виглядають натуральними речі, що є невід’ємною часткою світу, скажімо, автобусна зупинка на розі, паркова лавка, все те, що можна помацати, на чому можна написати «ДО СРАКИ ПАЙПЕР», якщо заманеться).
Але цього не сталося. І статися не могло, збагнув Джейк. Зелений Палац наближався, і хлопчик зрозумів ще одну річ: це найпрекрасніша, найосяйніша споруда з усіх, що він бачив у житті. Її підозрілість (а Джейк вважав її саме підозрілою) жодним чином не применшувала краси. Вона нагадувала малюнок, що наче зійшов зі сторінок книжки казок. Споруда теж бурмотіла, як і тонкохід… але її голос був значно тихіший і досить приємний.
Світло-зелені стіни вінчали зубці й вежки, що стриміли до хмар, які велично пливли на канзаськими рівнинами. На верхівках веж стирчали шпилі темнішого, смарагдового кольору. Саме на них і майоріли черюні прапори. А на кожному був символ розплющеного ока
нанесений жовтою фарбою.
«Це знак Багряного Короля, [54] — подумав Джейк. — Насправді це його сіґул, а не Фарсонів». Звідки йому це відомо, він і гадки не мав (та й не дивно, бо ж єдина назва, в якій фігурувало слово «Крімсон», — «Алабамас Крімсон Тайд» [55] ), але він це знав.
54
Багряний Король — англ. Crimson King (Крімсон Кінг). Також обернена назва рок-гурту King Crimson, заснованого 1969 року.
55
«Алабамас Крімсон Тайд» (Alabama's Crimson Tide) — збірна назва спортивних команд університету Алабами.
— Яка краса, — пробурмотіла Сюзанна. Джейк помітив, що в її очах бринять сльози. — Але нічого доброго. Щось у цьому палаці насторожує. Можливо, він не лихий, як тонкохід, але…
— Але й не добрий, — закінчив Едді. — Так. Мабуть, червоне світло ще для нас не загорілося, але попереджувальне жовте вже горить. — Не усвідомлюючи, він потер щоку достоту так, як це робив Роланд. — Той палац якийсь неправдоподібний на вигляд. Ніби жарт.
— Дуже в цьому сумніваюся, — відказав Роланд. — Ви гадаєте, це точна копія того палацу, де Дороті та її ка-тет зустріли безсилого мага?
Троє колишніх мешканців Нью-Йорка знову обмінялися поглядами: радилися. Тепер відповідати за всіх настала черга Едді.
— Так. Мабуть, так. У фільмі він був інакший, проте якщо ця штука — породження нашої свідомості, то вона й має бути інакшою. Бо ми уявляємо собі цей палац ще й таким, яким він був у книжці Лімана Френка Баума. Бачимо його і таким, як на ілюстраціях…
— І таким, як малює нам уява, — договорив Джейк.
— Добре, ходімо, — сказала Сюзанна. — Час познайомитися з Чарівником.
— Авжеж, — погодився Едді. — Тому що, тому що, тому що…
— Тому що він творить дива! — в унісон закінчили Джейк і Сюзанна та задоволено розсміялися. А Роланд спохмурнів, бо знову відчув себе зайвим.
— Але знаєте що, — сказав Едді, — ще одне диво — і я опинюся на темному боці психомісяця. І, мабуть, назавжди.
Наближаючись, вони бачили, що автострада 70 веде в зелені глибини палацу з опуклою зовнішньою стіною. Скидалося на те, що зелена споруда, як оптична ілюзія, повисла в повітрі над дорогою. Ще ближче — і до вух мандрівників долинуло тріпотіння прапорів на вітрі, а невдовзі вони побачили власні відображення, що вібрували у склі, як потопельники, які ходять на дні своїх водяних могил, спричиняючи брижі на поверхні.
Всередині був редут із темно-синього скла (цей колір уява Джейка асоціювала зі слоїками чорнила для чорнильних ручок). Редут і зовнішню стіну єднала доріжка кольору іржі, що нагадав Сюзанні колір пляшок шипучки «Хайерс», яку випускали в її дитинстві.
Прохід перекривала ґратчаста брама, що здавалася водночас масивною і невагомою: неначе коване залізо перетворили на скло. Кожен хитромудрий прут різнився кольором від попереднього, проте складалося враження, що кольори випромінювалися зсередини, неначе штаби ґрат було наповнено якимось яскравим газом чи рідиною.
Мандрівники зупинилися перед брамою. Поза нею вже не було жодних слідів автостради, замість асфальту подвір’я вкривало суцільне посріблене скло — велетенське дзеркало. У його надрах спокійно й урочисто пливли хмари, час від часу пролітало відображення якоїсь пташки. Зеленими стінами палацу стрибали сонячні зайчики. На віддаленому боці мерехтливим зеленим бескидом здіймалася стіна внутрішнього дворика палацу, чию рівномірність подекуди порушували вузькі вікна-бійниці з шибками чорного, як ніч, скла. У цій стіні також був арковий прохід, що нагадав Джейкові кафедральний собор святого Патрика.
Ліворуч від парадного входу була будка вартового — з суцільного скла, кремового кольору з тьмяними помаранчевими прожилками. Двері, пофарбовані в червоні смуги, були прочинені. Приміщення завбільшки з телефонну будку було порожнє, проте на підлозі лежала якась річ, яку здаля Джейк прийняв за газету.
Над входом, обрамляючи темряву, скоцюрбилося дві злобні горгулії з темно-фіолетового скла. Гострі кінчики їхніх язиків випиналися вперед, неначе ґулі на лобі.
Стяги над вежками майоріли, як прапори на шкільному подвір’ї.
Над порожніми кукурудзяними полями каркали ворони. Минав третій тиждень після Жнив.
Віддалік скавулів і дзижчав тонкохід.
— Погляньте на ґрати цієї брами, — благоговійно сказала Сюзанна. — Придивіться уважно.
Джейк нахилився до жовтого прута, майже притулившись до нього носом, і світла жовта смуга лягла йому на обличчя. Спершу він не побачив нічого, а потім аж зойкнув від подиву. Те, що на перший погляд здалося якимись комахами, насправді було істотами — живими ув’язненими в ґратах істотами, що плавали крихітними косячками. Вони скидалися на акваріумних рибок, проте вигляд у них був навдивовижу людиноподібний («Це через їхні голови, — сказав собі Джейк. — Думаю, це тому, що в них людські голови»). Джейк неначе зазирав у вертикальне золотисте море, цілий океан у скляному пруті, й дивився, як у ньому плавають живі міфічні створіння, не більші за піщинки. Ось до скла підпливла крихітна жінка з риб’ячим хвостом і довгим білявим волоссям, що струмилося за нею в потоці води. Вона зиркнула на хлопчика-велетня круглими, переляканими й прекрасними очима та хутенько попливла геть.