Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— ЩО ТИ ЙОМУ ТАМ КАЖЕШ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА? ОДИН ЗІ СВОЇХ ТУПИХ ЖАРТИКІВ ПЕРЕПОВІДАЄШ? ОДНУ ЗІ СВОЇХ НЕЧЕСНИХ ЗАГАДОК?
— Ага, — відповів Едді. — Загадка звучить так: «Скільки треба двополярних комп’ютерів, щоб вкрутити лампочку?» Чуваче, ти хто? Я чудово знаю, що ти не Блейн Моно. Хто ж ти насправді?
— Я… ВЕЛИКИЙ… 03! — прогримів голос. Скляні колони замигтіли, в унісон їм, заблимали труби за троном. — ВЕЛИКИЙ 03! МОГУТНІЙ 03! А ВИ ХТО ТАКІ?
Сюзанна покотила вперед й зупинилася лише біля підніжжя темно-зелених сходів, що вели до трону, поряд з яким навіть Лорд Перт виглядав би куцим карликом.
— А я Сюзанна Дін, маленька і скалічена, — сказала вона. — Батьки навчили мене бути ввічливою, але нетерпимою до тих, хто верзе нісенітниці. Ми тут, бо ми маємо тут бути. Інакше навіщо нам залишили черевики?
— ЩО ТОБІ ПОТРІБНО ВІД МЕНЕ, СЮЗАННО? ЧОГО ТИ БАЖАЄШ, КОВБОЙСЬКА ДІВЧИНКО?
— Ти знаєш, — мовила вона. — Ми прагнемо того, що хочуть усі, наскільки мені відомо. Ми бажаємо повернутися додому, бо в гостях добре, а вдома краще. Ми…
— Ти не можеш повернутися додому, — перелякано залопотів Джейк. — Не можна знову повернутися додому, сказав Томас Вулф, [59] ось у чому правда.
59
Томас Вулф (1900–1938) — американський письменник.
— Це брехня, любий, — відповіла Сюзанна. — Нахабна брехня. Додому повернутися можна. Все, що для цього потрібно, — знайти веселку і пройти під нею. Ми її знайшли, решта — справа наших, так би мовити, ніг.
— ТИ ХОЧЕШ ПОВЕРНУТИСЯ ДО НЬЮ-ЙОРКА, СЮЗАННО ДІН? І ТИ, ЕДДІ ДІН? І ТИ, ДЖЕЙКУ ЧЕМБЕРЗЕ? ЦЕ ТЕ, ЧОГО ВИ ПРОСИТЕ У ВЕЛИКОГО Й МОГУТНЬОГО ОЗА?
— Нью-Йорк більше не наш дім. — Сюзанна справді виглядала дуже маленькою, проте водночас і надзвичайно безстрашною в своєму новому візку біля підніжжя гігантського трону, що пульсував. — Так само, як Ґілеад більше не дім Роландові. Віднеси нас на Шлях Променя. Ось чого ми бажаємо. Бо це наш шлях до домівки. Єдиний шлях.
— ГЕТЬ ЗВІДСИ! — закричав голос у трубах. — ЗАБИРАЙТЕСЯ ГЕТЬ І ПРИХОДЬТЕ ЗАВТРА! ТОДІ Й ОБГОВОРИМО ПРОМІНЬ! ФІДЛ-ДІ-ДІ, СКАЗАЛА СКАРЛЕТ, МИ ОБГОВОРИМО ПРОМІНЬ ЗАВТРА, БО ЗАВТРА БУДЕ НОВИЙ ДЕНЬ!
— Ні, — відказав Едді. — Поговоримо зараз.
— НЕ ГНІВАЙТЕ ВЕЛИКОГО І МОГУТНЬОГО ОЗА! — заволав голос, і з кожним словом труби розлючено замигтіли. Сюзанна не сумнівалася, що голос намагався звучати грізно, проте їй він здавався радше кумедним. Як у торговця, коли той демонструє дітлахам іграшку. Погляньте, дітки! Ви говорите, а трубки тим часом блимають яскравими кольорами! Спробуйте й переконайтеся!
— Це ти нас не гніви, — сказала Сюзанна. — Бо у нас револьвери. А в тебе скляний будинок.
— Я СКАЗАВ: ЗАВТРА!
З отворів у бильцях знову повалив червоний дим, тепер густіший. Блейнова карта маршруту розтанула і розчинилася в хмарі диму. З неї виникло обличчя, обрамлене довгим волоссям: вузьке, жорстоке, напружене.
«Це той чоловік, якого Роланд застрелив у пустелі, — здивовано подумала Сюзанна. — Джонас. Я знаю, що це він».
Коли Оз заговорив знову, його голос трохи тремтів.
— ТОБТО ВИ ПОГРОЖУЄТЕ САМОМУ ВЕЛИКОМУ ОЗОВІ? — Величезне димне обличчя посміхнулося: погрозливо і водночас презирливо. — ВИ НЕВДЯЧНІ СТВОРІННЯ! НЕВДЯЧНІ!
Фокуси з димом і дзеркалами Едді розрізняв на рахунок «раз», тож тепер дивився в інший бік. Його очі округлися, і він ухопив Сюзанну за руку вище ліктя.
— Дивися, — пошепотів він. — Господи, Сьюз, глянь на Юка!
Сформовані з диму привиди не цікавили пухнастика-шалапута взагалі, чим би вони не були: картами маршрутів монорейкових поїздів, мертвими мисливцями за трунами чи просто довоєнними голівудськими спецефектами. Він помітив (чи нанюхав) щось цікавіше.
Сюзанна вхопила Джейка за плечі, розвернула його і показала на тварину. Хлопчик збагнув усе за мить до того, як Юк дотрюхикав до маленької ніші в лівій стіні. Від зали його відділяла зелена завіса в тон скляних стін. Юк витягнув довгу шию, вхопив край запинала зубами і відсмикнув убік.
За портьєрою блимали червоні й зелені лампочки, у скляних коробках крутилися циліндри, в довгих рядах підсвічених циферблатів гойдалися вперед і назад стрілки. Але Джейк усього цього не помічав. Його увагу поглинув чоловік, що спиною до них сидів за панеллю керування. Його масне волосся, закаляне брудом і кров’ю, закошланими пасмами звисало на плечі. На голові в нього була гарнітура з крихітним мікрофоном, у який він говорив. Спиною він їх побачити не міг і попервах навіть гадки не мав, що нюх Юка виказав його криївку.
— ІДІТЬ! — прогримів голос із труб… тільки тепер Джейк побачив, звідки він насправді йде. — ПОВЕРТАЙТЕСЯ ЗАВТРА, ЯКЩО ХОЧЕТЕ! ПОПЕРЕДЖАЮ!
— Це таки Джонас. Мабуть, Роланд його не прикінчив, — прошепотів Едді, проте Джейк був іншої думки. Він упізнав той голос. Впізнав навіть спотворений підсилювачем у трубах. Як він узагалі міг припустити, що це голос Блейна?
— ПОПЕРЕДЖАЮ: ЯКЩО НЕ ПІДЕТЕ…
Юк загавкав, пронизливо і якось лиховісно. Чоловік у ніші почав повертатися.
«Розкажи мені, хлопче, — якось мовив власник цього голосу, ще раніше, ніж відкрив для себе сумнівні розваги гучномовця. — Розкажи мені все, що тобі відомо про двополярні комп’ютери і транзитивні схеми. Розкажи, і я дам тобі попити».
То був не Джонас і ніякий не Чарівник, а онук Давида Спритного. Цок-Цок.
Джейк сполохано дивився на Цок-Цока. Небезпечна істота, що мешкала у підземеллях міста Лад зі своїми друзяками — Ґешером, Гутсом, Брендоном і Тіллі, зникла. Чоловік, якого хлопчик зараз бачив, міг би доводитися батьком тому монстрові… чи дідом. Ліве око (котре видряпав йому Юк) стирчало назовні білою безформною масою, частково залишаючись у очниці, а частково звисаючи на неголену щоку. Правий бік його голови виглядав так, наче з нього зняли скальп — крізь довгий трикутний отвір, де було зірвано шкіру, прозирав череп. У пам’яті Джейка, затьмареній панікою, виник невиразний спогад: шмат шкіри звисає Цок-Цокові на щоку, проте тієї миті Джейк уже нетямився і був на межі істерики… втім, як і зараз.
Юк теж упізнав чоловіка, що намагався його вбити, тож тепер істерично гавкав, опустивши голову, вишкіривши зуби й вигнувши спину дугою. Цок-Цок вирячився на нього широко розплющеним від подиву оком.
— Не зважайте на цього нещасного за портьєрою, — сказав голос за їхніми спинами. І захихотів. — У мого друга Ендрю знову невдалий день, уже вкотре за тривалий час. Бідолашка. Не варто було забирати його з Лада, але там він виглядав таким розгубленим… — Власник голосу знову захихотів.
Джейк рвучко обернувся і побачив, що на великому троні по-турецькому сидить якийсь чоловік. На ньому були джинси, темний піджак із поясом і старі стоптані ковбойські чоботи. На піджаку був гудзик із зображенням свинячої голови з отвором від кулі між очима. На колінах незнайомець тримав мішок на шворці. Чоловік підвівся, стоячи на сидінні трону, як малюк у батьковому кріслі, й усмішка зійшла з його обличчя, як відшарована шкіра. Його очі спалахнули гнівом, і губи вишкірилися над величезними хижими зубами.