Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Кінг Стівен

— Ходімо, Джейку, — гукає до хлопчика Едді.

— Ні, я не хочу.

— Тут штука не в тому, що ти хочеш чи не хочеш. Ми повинні це побачити. Якщо ми не можемо його зупинити, то принаймні маємо зробити те, для чого нас сюди покликано. Ходімо!

З важким від страху серцем, з напруженим вузлом у животі Джейк плентається за Едді. Коли вони підходять до Роланда — револьвери на його худих стегнах здаються величезними, а його гладеньке, проте вже змучене обличчя викликає у Джейка бажання розплакатися, — стрілець знову стукає в двері.

—

Її там нема, сонце! — кричить йому Сюзанна. — Її нема чи вона не хоче відчиняти, але це не має значення! Облиш її! Не ходи до неї! Вона того не варта! Той факт, що вона твоя мати, не зробить її вартою! Йди собі!

Але він її не чує. І стоїть на місці. Невидимі, Джейк, Едді, Сюзанна і Юк скупчуються за його спиною, і Роланд натискає на ручку дверей, що ведуть до покоїв його матері. Двері не замкнено. Він прочиняє їх, і їхнім поглядам відкривається напівтемна кімната, з шовковими драпіровками на стінах. На підлозі — килим, схожий на ті перські килими, що їх обожнює Джейкова мама… тільки Джейк знає, що цей виткано в провінції Кашамін.

У віддаленому кінці вітальні, біля вікна, затуленого віконницями від зимових вітрів, Джейк бачить крісло з низькою спинкою і розуміє, що саме в ньому вона сиділа у день Роландового випробування мужності. Саме там вона сиділа, коли син помітив на її шиї засос.

Зараз крісло порожнє, проте стрілець робить ще один крок у глиб кімнати й озирається на двері, що ведуть до опочивальні Ґабріели. Аж раптом Джейк помічає під драпіровкою біля наглухо зачиненого вікна пару черевиків — чорних, а не червоних.

— Роланде! — у відчаї гукає він. — Роланде, за драпіровкою! Там хтось є! Стережися!

Але Роланд не чує.

— Мамо? — кличе він. Голос у нього такий самий, Джейк упізнав би його за будь-яких обставин… проте він юний і дзвінкий, геть не надтріснутий, ще не охриплий від куряви, вітрів і цигаркового диму. — Мамо, це Роланд! Я хочу з тобою поговорити!

Досі ніякої відповіді. Він заходить у невеличкий коридор, що веде до опочивальні. Джейкові хочеться залишитися тут, у вітальні, підійти до драпіровки й відсмикнути її, але водночас він знає, що не повинен цього робити. Навіть якби спробував, то навряд чи щось би з цього вийшло — імовірніше за все, його рука, як рука привида, просто пройшла б крізь тканину.

— Ходімо, — каже Едді. — Ми маємо йти за ним.

Вони пересуваються групою, що за інших обставин могла би здатися кумедною. Але зараз усе інакше, тут троє людей, що відчайдушно жадають допомогти другові.

Роланд зупиняється і дивиться на ліжко, що стоїть ліворуч біля стіни. Дивиться, мов зачарований. Можливо, намагається уявити в ньому свою матір з Мартеном, можливо, згадує Сюзен, з якою жодного разу не спав у нормальному ліжку, не кажучи вже про таке розкішне ложе під балдахіном. Джейк бачить невиразний профіль стрільця у трельяжі на протилежному боці кімнати, в ніші. Цей трельяж стоїть перед маленьким столиком, він нагадує Джейкові про ту половину батьківської спальні, що належала його матері. Марнославство.

Стрілець струшує з себе заціпеніння і думки, в які поринув. На його ногах страхітливі червоні чоботи. В тьмяному світлі спальні вони скидаються на чоботи людини, яка щойно перейшла вбрід струмок крові.

— Мамо!

Він робить крок у бік

ліжка і нахиляється, неначе хоче під нього зазирнути, щоб пересвідчитися, чи не там вона, бува, ховається. Та навіть якщо вона ховається, то не під ліжком. Черевики, що їх Джейк бачив під драпіровкою, були жіночі, й фігура, що стоїть на іншому боці короткого коридору, який веде до опочивальні, вбрана у жіночу сукню. Джейк бачить її поділ.

Але це не єдине, що він помічає. Джейк розуміє всю глибину непростих взаємин Роланда з матір’ю і батьком краще, ніж Едді чи Сюзанна, бо Джейкові батьки дуже нагадують Роландових: Елмер Чемберз — стрілець у Мережі, а Меґан Чемберз уже давно спить зі своїми друзями-збоченцями. Цього Джейкові не розповідав ніхто, проте йому це відомо. У нього спільний з батьками кхеф, тож він знає те, що знає.

Про Роланда він теж дещо знає. Стрілець бачив свою матір у магічній кулі. То була Ґабріела Дескейн, вона щойно повернулася зі свого усамітнення в Дебарії, Ґабріела, що збиралася в усьому зізнатися своєму чоловікові, покаятися в своїх гріхах після бенкету, збиралася благати в нього пробачення і благати, щоб він знову взяв її до свого ліжка… а коли Стівен засне після любощів, вона мала всадити йому в груди ніж. Або просто зробити легенький надріз на руці, навіть не розбудивши його. З таким ножем у обох випадках кінець був би однаковим.

Усе це Роланд побачив у кулі перед тим, як передав злощасну річ своєму батькові, і Роланд надумав покласти цьому край. Врятувати життя Стівену Дескейну, сказали б Едді й Сюзанна. Проте Джейк, навчений досвідом нещасної дитини, розуміє більше. Роланд хоче врятувати життя й своїй матері. Дати їй останній шанс отямитися, останній шанс стати на бік чоловіка. Один останній шанс розкаятися в своєму зв'язку з Мартеном Бродклоуком.

Авжеж, вона розкається, авжеж, відречеться од Мартена! Інакше й бути не може! Роланд бачив її обличчя того дня — вона була глибоко нещасна, тож немає сумнівів, що вона отямиться! Вона не обере чаклуна! Якщо він, Роланд, лишень зуміє її переконати…

Тож, не усвідомлюючи, що він знову піддається оманливій юнацькій самовпевненості — Роланд не може збагнути, що нещастя й сором у жодне порівняння не йдуть з плотським бажанням, — він прийшов поговорити з матір'ю, благати її, покище не пізно, повернутися до чоловіка. Одного разу він уже врятував її від неї самої, скаже він їй, проте вдруге він цього не зможе зробити.

«А якщо вона не погодиться, — думає Джейк, — чи спробує прикинутися, буцімто не розуміє, про що він торочить, він поставить її перед вибором: зараз же, негайно, з його допомогою покинути Ґілеад або завтра її закують у кайдани й проголосять зрадницею, а її злочин буде визнано настільки тяжким, що її повісять, як повісили кухаря Гекса».

— Мамо? — кличе він, досі не помічаючи фігури, що стоїть у темряві за його спиною. Він робить ще один крок у глиб кімнати, й фігура теж зрушує з місця. Піднімає руки. В руках у неї щось є. Не зброя, Джейк уже бачить, але виглядає ця річ смертельно небезпечною, підступною, змієподібною…

— Роланде, стережися! — кричить Сюзанна, і її голос діє, як магічний перемикач. На туалетному столику щось спалахує — авжеж, це куля, яку вкрала Ґабріела. Її вона принесе коханцеві, щоб втішити, коли син стане на заваді вбивству — і тепер, неначе у відповідь на Сюзаннин крик, куля загорається. Бризки світла заливають трельяж і тьмяно віддзеркалюються в кімнату. У цьому світлі, в свічаді, Роланд нарешті помічає фігуру в себе за спиною.