Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Не перестаючи уважно вивчати свої руки, Роланд безрадісно посміхнувся.
— Приблизно о четвертій годині дня Катберт і Алан зайшли до моїх покоїв. З нас можна було писати картину: обвітрені, із запалими очима, руки в порізах і подряпинах від гострого каміння після того, як ми видряпувалися нагору стіною каньйону, худющі, як опудала на жердині. Навіть Алан, котрий мав схильність до повноти, і той аж світився. Вдвох вони, як сказали б ви, напосілися на мене. Доти про те, що в мене є куля, вони тримали язик на припоні — з поваги до мене і до моєї тяжкої втрати, так вони пояснили, і я їм повірив. Але їм увірвався терпець, тож надалі зберігати таємницю вони збиралися лише до вечері. Якби я не віддав кристал добровільно, то вони б усе розповіли нашим батькам. Видно було, що вони дуже збентежені, а надто Катберт, проте налаштовані рішуче.
Я запевнив їх, що перед бенкетом сам передам кулю своєму батькові — ще навіть до того, як мати екіпажем повернеться з Дебарії. Запропонував їм прийти до замку трохи раніше й простежити за дотриманням обіцянки. Катберт почав затинатися: мовляв, у цьому нема потреби й таке інше. Але, звісно, потреба була…
— Угу, — підтвердив Едді з виглядом експерта, що чудово розумів подібний хід подій, бо пережив таке на власному досвіді. — Ти й сам можеш позбутися цього лайна у вбиральні, але краще, аби з тобою хтось був поряд. Коли є підтримка, спустити наркоту в унітаз легше.
— Проте Алан розумів, що для мене буде краще… легше… якщо я віддаватиму кристал разом з ними, а не сам. Він цитьнув на Катберта і сказав, що вони прийдуть. Вони прийшли. І я неохоче, проте віддав кулю. Побачивши те, що було в мішку, мій батько зблід, як смерть, потім вибачився і кудись вийшов. А повернувшись, підняв свій келих вина і продовжив розпитувати нас про пригоди в Меджисі так, ніби нічого не сталося.
— Проте за період, що минув між розмовою з друзями й передаванням кулі, ти в неї зазирав, — сказав Джейк. — Занурювався в неї. Мандрував. І що ж вона тобі показала?
— Спершу знову Вежу. І початок шляху до неї. Я побачив падіння Ґілеаду і тріумф Доброго Чоловіка. Знищивши цистерни з нафтою й нафтове поле, ми відстрочили його перемогу лише на якихось два роки, не більше. З цим я нічого не міг вдіяти. Зате куля показала те, що було мені до снаги виправити. Був один ніж. Із лезом, обробленим страшною отрутою, що походила з далекого королівства Серединного світу, яке називалося Ґарлен. Та отрута була настільки сильною, що найменший поріз ножем міг спричинити миттєву смерть. До нашого двору цей ніж привіз мандрівний співець, який насправді доводився небожем Джонові Фарсону. І віддав він його нашому мажордомові. А той, у свою чергу, мусив передати ножа вбивці. Мій батько не повинен був дожити до ранку. — Він похмуро посміхнувся. — Завдяки тому, що я побачив у магічному кристалі, ніж не потрапив до рук, що використали б його за призначенням. А до кінця тижня у нашому замку вже був новий мажордом. Гарні казочки я вам розповідаю, чи не так? Еге ж, дуже гарні.
— І ти побачив у кулі ту людину, якій мали передати ніж? — спитала Сюзанна. — Вбивцю?
— Так.
— А ще? Ще щось бачив? — докинув Джейк. Скидалося на те, що злочинна змова щодо вбивства Роландового батька не надто його цікавила.
— Так, — здивовано згадав Роланд. — Черевики. Вони з’явилися лише на якусь хвилину. Черевики, що пливли в повітрі. Спершу я подумав, що то осіннє листя. А коли роздивився, що то таке, то вже лежав у своєму ліжку, стискаючи в обіймах кулю… так само, як віз її з Меджису. Мій батько… як я вже казав, його подиву, коли він зазирнув у мішок, не було меж.
«Ти повідомив його, в кого отруєний ніж, — подумала Сюзанна. — У дворецького Дживса чи як його там. Але того, хто мав його використати, не виказав, правда, сонце? А чому? Бо хотів розібратися з цією маленькою справою самотужки?» — Але спитати не встигла, бо Едді випередив її зі своїм власним питанням.
— Черевики? Летіли в повітрі? Тобі це про щось говорить?
Роланд похитав головою.
— Розкажи нам, що ти ще бачив у кулі, — попросила Сюзанна.
У погляді, яким він на неї подивився, було стільки невимовного болю, що Сюзаннині підозри одразу ж, як незаперечний факт, утвердилися в її свідомості. Вона відвела погляд і стиснула руку Едді.
— Даруй, Сюзанно, але я не можу. Не зараз. Я розповів усе, що міг.
— Гаразд, — заспокоїв його Едді. — Роланде, все круто.
— Уто, — погодився Юк.
— А відьму ти там бачив? — спитав Джейк.
Дуже довго Роланд мовчав і, здавалося, не збирався відповідати. Але зрештою відповів.
— Так. Тоді я ще не здихався її остаточно. Вона переслідувала мене, як і сни про Сюзен. Переслідувала мене всю дорогу з Меджису.
— Що ти маєш на увазі? — тихо, з благоговійним трепетом у голосі спитав Джейк. — Роланде, ти про що?
— Не зараз. — Він підвівся. — Нам час іти. — Він кивнув на віддалену споруду, що наче пливла у повітрі. Сонце щойно позолотило її зубчасті стіни. — До того блискучого палацу неблизька дорога, але гадаю, якщо йтимемо швидкою ходою, то дістанемося до нього вже опівдні. Так буде найліпше. Небажано опинитися там після опівночі, краще цього уникнути.
— Ти вже зрозумів, що то таке? — спитала Сюзанна.
— Халепа, — повторив стрілець. — До того ж на нашому шляху.
Того ранку тонкохід стогнав так гучно, що навіть патрони у вухах не допомагали від нього захиститися. У найважчі хвилини Сюзанні здавалося, що її перенісся не витримає і просто розвалиться. Поглянувши на Джейка, вона помітила, що в хлопчика течуть сльози — він плакав не так, як плачуть люди, коли їм погано, а так, як вони плачуть, коли в них сильний нежить. Сюзанна ніяк не могла викинути з голови гравця на пилці, про якого розповідав малий. «Звучить по-гавайському, — крутилася в неї в голові думка, поки Едді, маневруючи довкола нерухомих автомобілів, похмуро штовхав поперед себе її новий візок. — Звучить по-гавайському, чи не так? По-гавайському, трясця його матері. Адже так, міс О-Яка-Чорна-Краля?»
Обабіч автостради розлігся тонкохід, відкидаючи примарні відблиски на дерева й зернові елеватори, що наче спостерігали за подорожніми — так голодні тварини в зоопарку дивляться на пухких апетитних дітлахів. Сюзанна впіймала себе на думці про тонкохід у Каньйоні Петлі, що зажерливими лапами тягнувся крізь дим до вояків Латіґо, затягуючи їх у трясовину (а дехто з них заходив у неї сам, з власної волі, негнучко крокуючи, як зомбі у фільмах жаху), а потім її знову опанувала думка про схибнутого з пилкою в Централ-парку. Звучить по-гавайському, чи не так? Рахуємо один тонкохід, і він звучить по-гавайському, правда?