Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Смерть тобі для доброго врожаю.Чар’ю трі.
О Сюзен…
Сюзен нічого не розуміла, аж поки не побачила чоловіка з довгим рудим волоссям, у солом’яному капелюсі, що не приховував його очей різника ягнят. Чоловіка з кукурудзяним лушпинням у руках. Він був перший. Просто собі фермер (вона наче бачила його на Нижньому ринку, навіть віталася з ним кивком, як це робив увесь люд у сільській місцевості, і він відповідав їй так само), що стояв сам-один неподалік від перехрестя Сілк-Ранч-роуд і Великого Шляху, стояв у світлі місяця, який сходив. Поки
— Чар’ю трі,— мало не з насолодою викрикнув він слова Древнього народу, слова, яких вона не чула з раннього дитинства. Вони означали «Слава Жнивам»… а також щось інше. Щось приховане, таємне, щось спільне з тим коренем слова «чар», що мало лише одне значення — смерть. Та щойно сухі обгортки прошурхотіли довкола її черевиків, Сюзен збагнула суть таємниці. Не буде ні дитини, ні весілля в далекому казковому королівстві Ґілеад, ні зали, де їх з Роландом одружать і вітатимуть під яскравим світлом електричних ламп, ні чоловіка, ні ночей кохання. Кінець усьому. Світ зрушив з місця, і все скінчилося, скінчилося, ще навіть до ладу не почавшись.
Вона знала, що стоїть біля заднього борту візка і що єдиний мисливець за трунами, що вижив, накинув їй на шию петлю з мотузки.
— Навіть не намагайся сісти, — попередив він, мало не вибачаючись. — Я не маю жодного бажання душити тебе, дівчино. Якщо візок підстрибне й ти впадеш, я спробую ослабити вузол. Але якщо спробуєш сісти, мені доведеться затягнути петлю. Це її наказ. — Він кивнув на Рею, що, випроставши спину, сиділа на місці візника, тримаючи у скоцюрблених руках віжки. — Тепер вона в нас за головну.
І схоже, це була правда. Хай якої шкоди володіння кристалом завдало її тілу, хай як непоправно затьмарило розум, її сила нікуди не зникла і навіть подужчала, неначе Рея знайшла якесь джерело для її живлення (бодай на короткий час). Чоловіки, що раніше могли легко переломити її навпіл, як хворостину, тепер покірно, як діти, слухалися її наказів.
Поки день Жнив разом з візком помалу котився до вечора, чоловіків усе прибувало: вже шестеро супроводжувало візок спереду, разом з Раймером і напівсліпим чоловіком, а ззаду їхала ціла дюжина, очолювана Рейнолдзом, котрий намотав мотузку, що закінчувалася на шиї в Сюзен, на руку з татуюванням. Сюзен не знала, ні хто ці люди, ні як їх зібрали.
Цей загін, що стрімко збільшувався, Рея повела на північ, потім старою Сілк-Ранч-роуд, що завертала назад до міста, повернула на південний захід. На південному краю Гембрі ця дорога знову вливалася до Великого Шляху. Навіть у своєму заціпенінні Сюзен зрозуміла, що стара карга їхала повільно, дорогою поглядаючи на захід сонця, не вйокаючи на поні, щоб поквапився, а навіть стримуючи його за допомогою віжок, принаймні, поки золотисте світло дня не поступилося сутінкам. Коли вони проминали фермера, самотнього, з виснаженим обличчям, поза сумнівом, доброго чоловіка, власника фригольдерської ферми, де він гарував з ранку до ночі, хорошого сім’янина, що обожнював своїх рідних (але з-під пошарпаного капелюха зиркали очі різника ягнят), Сюзен отримала ще одне підтвердження того, що вже й так зрозуміла. Рея вичікувала сходу місяця.
Не вірячи в богів, яким могла би помолитися, Сюзен молилася до свого батька.
Тату? Якщо ти мене чуєш, допоможи мені бути сильною, допоможи думати про нього, триматися за спогад про
— Захисти його, — прошепотіла вона. — Захисти мого коханого, нехай там, куди поїде, він буде в безпеці, нехай знайде розраду в тих, кого зустріне, і нехай він стане розрадою тим, хто зустріне його.
— Молишся, ясочко? — спитала стара, сидячи до неї спиною й не повертаючись. У голосі старої ворони бриніло удаване співчуття. — Еге ж, ліпше залагодь усі справи з вищими силами, поки ще є час. Поки вогонь не випалив слину в твоєму роті! — Закинувши голову, вона огидно зареготала, й у помаранчевому світлі набряклого місяця рідкі скуйовджені пасма старечого волосся розлетілися в різні боки.
На крик Роланда прискакали під проводом Вітра їхні коні. Вони стояли неподалік, гриви їм тріпав вітер. Коні трясли головами й невдоволено іржали щоразу, коли вітер доносив до їхніх ніздрів сморід густого диму, що піднімався з каньйону.
Але Роланду було байдуже і до коней, і до диму. Він не зводив очей з мішка на шворці, що висів на плечі в Алана. Куля всередині знову ожила. В темряві, що згущувалася навколо, мішок, здавалося, пульсував, наче якийсь моторошний рожевий світляк. Роланд простягнув руки.
— Дай його мені!
— Роланде, не знаю, чи…
— Давай його сюди, побий тебе грім!
Алан глянув на Катберта, і той кивнув… а тоді втомлено здійняв руки до неба.
Алан ще тільки потягнувся до мішка, щоб зняти його, а Роланд уже рвонув його до себе, запустив руки всередину і витяг кристал, що горів несамовитим вогнем, рожевий Місяць-Демон замість помаранчевого.
Стогін тонкоходу за їхніми спинами внизу то дужчав, то слабшав.
— Не зазирай у ту штуку, — пробурмотів Катберт до Алана. — Не роби цього, заради твого батька.
Роланд схилився над пульсуючою кулею, і її світло, як рідина, затопивши очі, омило йому щоки й чоло.
У веселці Мерліна він побачив її, Сюзен, доньку конюха, вродливу дівчину біля вікна. Він побачив, що вона стоїть біля заднього борту чорного воза, прикрашеного золотистими символами, воза старої відьми. Поряд їхав Рейнолдз, тримаючи в руках мотузку, що закінчувалася петлею на шиї Сюзен. Візок повільно, неначе на процесії, котив до «Зеленого серця». Обабіч Гіл-стрит зібрався натовп людей. Фермер з очима різника був лише першим глядачем — усі мешканці Гембрі й Меджису, позбавлені святкування, отримали натомість моторошну розвагу із сивої давнини: чар’ю трі,слава Жнивам, помри і дай нам урожай.
Натовпом хвилею прокотився беззвучний шепіт, а тоді люди заходилися жбурляти в неї дарами природи: спершу кукурудзяними обгортками, потім гнилими томатами, потім картоплею і яблуками. Одне яблуко влучило їй у щоку. Вона заточилася, мало не впала, але спромоглася відновити рівновагу. Підвела розбите, набрякле, проте досі вродливе обличчя, і його освітив місяць. Дивилася просто поперед себе.
— Чар’ю трі,— шепотіли люди. Роланд їх не чув, але читав ці слова по губах. Там був Стенлі Руїс, і Петті, і Ґерт Моґґінз, і Френк Клайпол, помічник шерифа з поламаною ногою, Джеймі Маккан, що мав цьогоріч стати Парубком Жнив. Роланд бачив сотню людей, з якими познайомився (і яким здебільшого симпатизував) за час свого перебування у Меджисі. А тепер ці люди закидали його кохану в Реїному візку кукурудзяним лушпинням і овочами, безпорадну, зі зв’язаними руками.