Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Берте?
— Еге ж, — із неймовірно перебільшеним гембрійським акцентом озвався Катберт, — аякже, аякже.
Попереду коло цистерн сновигали групи вершників, здіймаючи в повітря стовпи куряви, — готували колону до від’їзду. Ті, що не сиділи в сідлі, а пересувалися пішки, зацікавлено зиркали на новоприбулих, проте тривоги не виявляли. І дарма: ця помилка стала для них фатальною.
Роланд витяг обидва револьвери.
— За Ґілеад! —закричав він. — Хайл! За Ґілеад!
І пришпорив Вітра, переходячи на
Стрільці налетіли на загін, що охороняв Скелю Вішальників, як справжні фурії.
Через двадцять хвилин, як Шимі було відправлено назад на південь, дорога круто повернула, і Сюзен та Олів мало не наштовхнулися на трьох вершників. У навскісних променях призахідного сонця Сюзен побачила, що той, хто був посередині, мав на руці татуювання у вигляді синьої труни. Рейнолдз. Всередині у неї все похололо.
Чоловіка ліворуч від Рейнолдза (у поплямованому капелюсі й з опущеною повікою на одному оці) вона не знала, але той, хто був праворуч і скидався на пастора з кам’яним серцем, був Ласло Раймер. Саме на нього, спершу зловтішно посміхнувшись до Сюзен, перевів погляд Рейнолдз.
— Ми з Ласом навіть не встигли як слід пом’янути його покійного брата, канцлера чого-забажаєте і міністра красно-вам-дякую, — мовив Рейнолдз. — Щойно приїхали до міста, а тут такий капут — нате, їдьте. Я не збирався, але хай йому грець! Та стара — це щось. Та вона навіть труп умовить зробити мінет, даруйте за брутальність. Сей Дельгадо, я гадаю, що у вашої тітоньки трохи зсунувся дах. Вона…
— Ваші друзі мертві, — перебивши, повідомила йому Сюзен.
Рейнолдз затнувся, а потім знизав плечима.
— Що ж. Може, si, [44] а може, no. [45] Взагалі-то я вже давно собі постановив, що поїду звідси без них, хай що вони думають з цього приводу. Але зостатися ще на одну ніч я можу. Усі ці Жнива… я так багато чув про те, як їх відзначають у Зовнішній Дузі. А надто мене цікавить святкове багаття.
44
Si — так ( ісп.).
45
No — ні ( ісп.).
Одноокий байдуже розсміявся.
— Пропустіть нас, — наказала Олів. — Ця дівчина нічого не зробила, власне, як і я.
— Вона допомогла Деаборну втекти, — озвався Раймер, — випустила вбивцю твого чоловіка і мого брата. Навряд чи це можна назвати «нічим».
— Можливо, боги виправдають Кімбу Раймера на тій галявині, де закінчується земний шлях, — відповіла Олів, — але поки що правда невтішна: він поцупив половину коштів зі скарбниці цього міста, і те, що не віддав Фарсонові, лишив
Зачувши ці слова, Раймер сахнувся, мов ужалений.
— Ти не знав, що я в курсі? Ласло, мені варто було б розсердитися на те, що ви всі настільки мене недооцінювали… та тільки нащо мені взагалі перейматися через те, що такі, як ви, про мене думають чи не думають? Я знаю достатньо, щоб мене нудило від цього. Я знаю, що саме чоловік, котрий перебуває зараз поряд з тобою…
— Стули пельку, — пробурмотів Раймер.
— …швидше за все, і виконав цю брудну роботу: випустив чорний дух твого брата з його тіла. Сея Рейнолдза бачили зрання в тому крилі. Так мені казали…
— Заткнися, лярво!
— …і я в це вірю.
— Краще послухайся його поради й тримай язика на припоні, — сказав Рейнолдз. Утім, йому вже було не так весело. «Йому не подобається, що люди знають про його злочин, — подумала Сюзен. — Не подобається навіть попри те, що зараз він головний і вони не зможуть йому зашкодити. Без Джонаса він ніхто. Практично нуль. Це йому теж добре відомо».
— Дайте нам проїхати, — сказала Олів.
— Ні, сей, цього я зробити не можу.
— Ну то я вам допоможу.
Ще під час розмови непомітно сягнувши рукою під свою накидку, що більше пасувала би якомусь велетневі, тепер вона витягла звідти величезний старовинний pistolaз руків’ям із пожовтілої слонової кістки, зі стволом старезного тьмяного срібла, прикрашеним філігранню. Курок був мідним.
Олів не могла до ладу навіть дістати зброю — пістоль зачепився за край накидки, і довелося виборсуватися. Зводити курок вона теж не вміла, зробити це вдалося лишень із другої спроби, та й то обома великими пальцями.
Проте, побачивши в неї в руках старезний мушкетон, чоловіки заклякли, мов громом уражені. І Рейнолдз не був винятком: з відвислою щелепою сидів на коні. Джонас би заплакав.
— Хапайте її! — заверещав надтріснутий голос старої з-за спин чоловіків, що перегородили дорогу. — Чого заклякли, кретини? ХАПАЙТЕ!
Стрепенувшись, Рейнолдз потягнувся до власного револьвера. Він був спритний, проте дав Олів занадто велику фору і тепер відставав у часі. Він лише діставав револьвер із кобури, а мерова вдова наставила на нього цівку пістоля і, заплющивши очі, як маленька дівчинка, котру примушують їсти щось огидне, натиснула на гачок.
Спалахнула іскра, проте вологий порох лише змучено схлипнув і зник у хмарці синього диму. Куля (достатньо велика, щоб знести Клаєві Рейнолдзу півголови, якби пістоль не дав осічки) залишилася у стволі.
Наступної миті прогримів револьвер Рейнолдза. Заіржавши, кінь Олів заточився назад, і його вершниця впала, бо в помаранчевій смузі її пістрявого пончо, смузі, під якою билося її серце, з’явився чорний отвір.
Сюзен закричала, і власний крик долинув до неї наче здаля. Кричати вона могла ще довго, проте зачула цокіт копит поні за спинами чоловіків на дорозі… і все збагнула. Збагнула ще до того, як чоловік із одним заплющеним оком наблизився, щоб узяти її під варту. І її крики стихли.