Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Що? — не повірив своїм вухам Алан. — Сюзен схопили? Як? Хто? З нею все гаразд?
— Джонас. Він бив її, але завдав не надто великої шкоди. Вона одужає… і житиме. Якби я вважав, що їй щось загрожує, то тієї ж миті розвернув би коня.
Попереду, то з’являючись, то зникаючи в куряві, неначе міраж, видніла Скеля Вішальників. Катберт помітив тьмяні сонячні відблиски на цистернах і людей. Багато людей. І коней. Він погладив свого коня по шиї й глянув на Алана, щоб переконатися, що автомат Ленґіла у нього. Все було гаразд. Катберт сягнув рукою собі за спину, перевіряючи, чи рогатка на поясі. На місці. А ще в його шкіряній сумці
«Він щосили стримує себе, аби не повернути», — подумав Катберт, і ця думка трохи його заспокоїла. Часом Роланд його лякав. У ньому було щось таке, що не назвеш сталевою волею, бо це щось більше за неї. Якесь божевілля. Коли воно затьмарювало йому розум, ти радів, що воно на твоєму боці… але досить часто тобі хотілося, щоб його взагалі не існувало. На будь-чиєму боці.
— Де вона? — спитав Алан.
— Рейнолдз відвіз її до Будинку-на-набережній. Її замкнено в коморі… чи було замкнено. Сказати точніше не можу, бо… — Роланд замислився. — Куля бачить далеко, але часом в ній можна побачити більше. Часом вона показує майбутнє, яке вже відбувається.
— Як може майбутнє вже відбуватися? — не зрозумів Алан.
— Не знаю і не думаю, що так було завше. Гадаю, це радше пов’язано зі світом, ніж із Мерліновою веселкою. Час став якийсь дивний. Ми ж це знаємо, правда? Іноді все просто кудись… зникає. Так, наче скрізь є тонкоходи, що порушують плин подій. Але Сюзен у безпеці. Мені це достеменно відомо, і цього досить. Шимі їй допоможе. Чи вже допомагає. Джонас чомусь недогледів Шимі, і той пішов слідом за Сюзен.
— Пощастило Шимі! — зрадів Алан і викинув у повітря кулак. — Ура! — Потім: — А що буде з нами? Ти бачив нас у майбутньому?
— Ні. Ця частина промайнула якось занадто швидко — я ледве встиг оком скинути, як куля потягла мене далі. Точніше, помчала. Але… я бачив на обрії дим. Це я пригадую. То міг бути дим від цистерн, що горіли, чи купи гілля перед входом до каньйону, чи від того й того разом. Гадаю, ми прорвемося.
Катберт якось дивно поглядав на свого давнього друга. Молодий чоловік, по вуха закоханий, настільки закоханий, що Бертові довелося зацідити йому в обличчя, щоб повернути до реальності… куди подівся той молодий чоловік? Що спричинило такі разючі зміни й появу тих сивих пасм?
— Якщо, здійснивши заплановане, ми виживемо, — сказав Катберт, не зводячи прискіпливого погляду зі стрільцевого обличчя, — вона чекатиме нас на шляху. Правда, Роланде?
Він побачив, як обличчя Роланда спотворила гримаса болю. І відразу все збагнув. Закоханий нікуди не подівся, проте куля відібрала в нього всю радість кохання, натомість лишивши тільки сум. А ще в нього з’явилася нова мета (це Катберт теж відчував дуже добре), про яку він незабаром їх повідомить.
— Я не знаю, — відповів Роланд. — Мені здається, я навіть сподіваюся, що ми її не зустрінемо. Бо нас колишніх вже нема і ніколи більше не буде.
— Що? —Цього разу Катберт все-таки натягнув поводи, щоб осадити коня.
Роланд дивився на нього досить спокійно, проте в його очах стояли сльози.
— Ми дурники ка, — сказав стрілець. — Сюзен каже, що ка — як вихор. — 3 Катберта ліворуч він перевів погляд на Алана, котрий супроводжував його праворуч. — Наше ка — це Вежа. А надто моє. Але в Сюзен інше ка, і вона не належить до мого ка. Та й Джон Фарсон теж. Ми виступимо
— Вежі не існує, Роланде, — терпляче сказав Катберт. — Не знаю, що ти там побачив у тій кулі, проте Вежі не існує. Це просто символ — як Келих Артура чи Хрест Людини-Ісуса — але насправді, як реальної споруди, її нема…
— Ні, — заперечив Роланд. — Вона існує.
Вони недовірливо на нього поглянули й не помітили на його обличчі ні тіні сумніву.
— Вона реальна, і наші батьки про це знають. За темним краєм — я не пам’ятаю, як він називається, це одна з тих речей, що забулися, — лежить Прикінцевий світ, а в тому світі стоїть Темна вежа. Її існування наші батьки тримають у великій таємниці, що всі ці роки, поки світ котився у прірву, об’єднувала їхній ка-тет. Коли ми повернемося до Ґілеаду… якщо повернемося, а в цьому я тепер не сумніваюся… я розповім їм, що бачив, і вони підтвердять мої слова.
— Ти бачив усе це в кулі? — спитав Алан тихим голосом, у якому бриніла побожність.
— Я багато що там бачив.
— Але не Сюзен Дельґадо, — уточнив Катберт.
— Ні. Коли ми покінчимо з тими вояками біля Скелі, а вона розпрощається з Меджисом, її роль у нашому ка-теті скінчиться. У кулі переді мною постав вибір: Сюзен і життя з нею як чоловіка й батька дитини, яку вона вже носить під серцем… чи Вежа. — Тремтячою рукою Роланд витер обличчя. — Я б, не вагаючись, обрав Сюзен, якби не одне «але». Вежа руйнується, і якщо вона впаде, то потягне за собою все, що підвладне нашому розумінню. Настане хаос, який навіть уявити годі. Ми мусимо вирушати на її пошуки… і ми вирушимо. — Очі на його ще молодому, не вкритому зморшками обличчі були древніми очима вбивці, які Едді Дін вперше побачить у дзеркалі вбиральні повітряного лайнера. Та сльози, що зараз у них стояли, були достоту дитячими.
Втім, у його голосі нічого дитячого не було.
— Я обрав Вежу. Це мій обов’язок. Нехай вона проживе довге щасливе життя з іншим чоловіком. З часом так і буде. А я обираю Вежу.
Сюзен вибралася на Пілона, якого Шимі квапливо привів на заднє подвір’я, спершу підпаливши штори у великій вітальні. Олів Торін їхала на одному з жеребців баронії, а в неї за спиною сидів Шимі, тримаючи в руці повід Капризного. Марія випустила їх, побажала щасливої дороги і зачинила за ними задню браму. Сонце вже хилилося до заходу, і вітер розвіяв дим, що оповив був усе довкола. Хай що сталося в пустелі, вже все скінчилось… чи відбувалося в якомусь іншому зрізі того самого, теперішнього часу.
«Роланде, нехай тобі добре ведеться, — подумала Сюзен. — Скоро я буду з тобою, любий… так скоро, як тільки зможу».
— Чому ми їдемо на північ? — через півгодини мовчанки спитала вона у Олів.
— Бо Сікоуст-роуд найбільше нам підходить.
— Але ж…
— Цить! Вони побачать, що ти зникла, і спершу обшукають будинок… якщо він, звісно, не згорів ущент. А не знайшовши тебе, поїдуть на захід, Великим Шляхом. — Вона кинула на Сюзен погляд, що аж ніяк не міг належати тій нерішучій, трохи розгубленій Олів Торін, яку знали люди в Гембрі… чи то пак вважали, що знають. — Якщо вже навіть я знаю, в якому напрямку ти б вирушила, то ті, кого нам ліпше уникати, й поготів.