Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Хлопці блискавично злетіли з коней. Алан зірвав з луки сідла мішок на шворці й перекинув його через плече. Коні Катберта й Алана, іржучи, відразу поскакали геть повз загату з гілля, але Вітер на мить завагався, дивлячись на Роланда.
— Біжи, — поплескав його Роланд по крупу. — Рятуйся.
І Вітер поскакав, тільки хвіст замайорів на вітрі. Катберт і Алан прослизнули в щілину між гіллям. Роланд вчинив так само, але спершу кинув погляд униз, щоб переконатися, що рівчак із порохом на місці. Порох нікуди не подівся і досі був сухий — відтоді, як вони його засипали, з неба не впало ні краплини дощу.
— Катберте, сірники, — звелів він.
Простягаючи йому сірники, Катберт так широко посміхався, що дивно, як вони взагалі не повипадали з його рота.
— Ми підігріли їхній інтерес до життя, правда ж, Роланде? Еге!
— Авжеж, — погодився Роланд, і собі всміхаючись. — А тепер іди. Вибирайтеся розколиною нагору.
— Дозволь мені це зробити, — попросив Катберт. — Будь ласка, Роланде, ви з Аланом ідіть, а я лишуся. В душі я палій, я завжди мав до цього схильність.
— Ні, — рішуче відказав Роланд. — Ця частина завдання — моя. І не сперечайся. Йди. І перекажи Аланові, нехай за будь-яких обставин пильнує магічну веселку.
Якусь мить Катберт не зводив з нього погляду, але потім кивнув.
— Довго не зволікай.
— Не буду.
— Нехай щастить, Роланде.
— А тобі хай щастить двічі.
Шурхочучи чоботами об каміння, що встеляло землю каньйону, Катберт швидким кроком приєднався до Алана, котрий помахав Роландові рукою. Стрілець кивнув у відповідь. А наступної миті припав до землі: біля скроні, зачепивши криси капелюха, просвистіла куля.
Навпочіпки він відповз ліворуч від проходу в гіллі й озирнувся. Тепер вітер віяв йому просто в обличчя. Люди Латіґо швидко наближалися. Швидше, ніж він очікував. Якщо вітер загасить сірники…
Забудь про «якщо». Вичікуй, Роланде… вичікуй… нехай під'їдуть…
Він чекав навпочіпки, тримаючи в кожній руці по сірнику й визираючи в щілини між гілками. Ніздрі шарпав міцний запах мескітового дерева і горілої нафти. Від дзижчання тонкоходу розколювалася голова, його млоїло, переслідувало відчуття, що він сам собі чужий. Він згадав, як було летіти в рожевому вихорі… як його відірвало од видива Сюзен. «На щастя, в неї є Шимі, — відсторонено подумав він. — Шимі подбає, щоб вона без пригод доїхала десь до безпечного місця». Але підступне виття тонкоходу наче знущалося з нього, питало, як він гадає: може, бува, чогось недобачив?
Латіґо і його люди галопом наближалися. Тепер вони перетинали останні триста ярдів до каньйону, і ті вершники, що були позаду, швидко наздоганяли передніх. І передні не зможуть різко зупинитися, щоб на них не налетіли задні.
Саме час. Роланд кресонув голівкою сірника об передні зуби. Той запалився, крапнувши гарячою і кислою іскрою на мокру спинку язика. Поки сірник не встиг догоріти, Роланд підніс вогонь до пороху в канавці. Займання сталося миттєво: веселою жовтою ниткою ліворуч під північним краєм кучугури побіг вогонь.
Він метнувся на інший бік проходу (досить широкого, щоб ним бік у бік могли пройти двоє коней), вже тримаючи сірника напоготові між зубів. Щойно затулившись трохи від вітру, запалив сірник, кинув у порох, почув шипіння, розвернувся і щодуху побіг.
«Мама й тато, — спершу подумав шокований Роланд. Той спогад був так глибоко похований у надрах пам’яті, що справив ефект ляпаса. — На озері Сароні».
Коли ж вони туди їздили, на прекрасне озеро Сароні в північній частині баронії Ґілеад? Так давно, що Роланд навіть згадати не міг. Єдине, що пам’ятав, — він тоді був ще зовсім малою дитиною, бавився на мальовничому піщаному пляжі. Такому юному будівникові замків, яким він тоді був, було де розгулятися. Саме цим він і займався одного дня (канікул? то були канікули? невже мої батьки колись мали канікули?)
подорожі, й щось — можливо, крики птахів, що кружляли над озером, — змусило його підвести погляд. І він побачив маму й тата, Стівена і Ґабріелу Дескейнів, біля води. Вони стояли спинами до нього, обіймаючи одне одного за талію, й дивилися на синь води під синім літнім небом. Як же він їх любив! Якою безмежною здавалася йому ця любов, що впліталася в надію й спогади, як третє пасмо товстої дівочої коси, любов — осяйна вежа кожного людського життя і кожної душі.
Але зараз він відчував не любов. У душу закрадався жах. Фігури, що виникли на його шляху, коли він побіг туди, де закінчувався каньйон (точніше, де закінчувалася його раціонально пізнавана сутність), належали не Стівену з Ґілеаду і Ґабріелі з Артену, а його приятелям — Катбертові й Алану. І хоч вони не обіймали один одного за талію, проте трималися за руки, як діти в казці, що загубилися в дрімучому лісі. Птахи кружляли над озером, але то були не чайки, а стерв’ятники, і мерехтлива поверхня, понад якою стелився туман, була не водою.
Просто на очах у Роланда Катберт і Алан прямували в тонкохід.
— Стійте! —пронизливо закричав він. — Заради ваших батьків, зупиніться!
Але вони не послухалися. Тримаючись за руки, йшли до білого краю туманного зеленого марева. Тонкохід стогнав від утіхи, бурмотів ніжні слова, обіцяв винагороду. Він спалював нерви й іржавою пилкою вгризався в мозок.
Добігти до друзів Роланд би не встиг, тож він зробив єдине, до чого зміг додуматися тієї миті: підніс один зі своїх револьверів і вистрелив понад їхніми головами. Каньйоном прокотився гуркіт пострілу, і стогін рикошету на мить заглушив плаксивий голос тонкоходу. Од потворного марева хлопців відділяло лише кілька дюймів. І вони зупинилися. Роланд боявся, що от-от із озера виткнеться рука і вхопить їх, як у ніч під Місяцем-Торговцем, коли на їхніх очах вона зграбастала пташку, яка наважилася пролетіти низько над поверхнею.
Роланд випустив у повітря ще дві кулі, відгомін знову одбився від стін і прокотився каньйоном.
— Стрільці! — закричав він. — До мене! До мене!
Першим на його голос озирнувся Алан. Застиглий погляд його друга наче існував окремо від обличчя, вкритого порохом пустелі. Катберт зробив ще крок уперед, носки його чоботів вгрузли в зеленкувато-срібну піну на краю тонкоходу (плачливе бурчання на тон по гучнішало, наче від радості), але наступної миті Алан смикнув його за стрічку сомбреро. Катберт перечепився через великий уламок скелі й важко осів на землю. Коли він підвів погляд, його очі прояснилися.
— О боги, — пробурмотів він. І коли спинався на ноги, Роланд побачив, що носки його чоботів зникли, акуратно відчикрижені, наче садовими ножицями. Великі пальці стирчали назовні.
— Роланде, — видихнув він, коли вони з Аланом, спотикаючись, побрели до стрільця. — Роланде, нам мало не настав гаплик. Воно розмовляє!
— Так. Я чув. Ходімо. Часу обмаль.
Він повів їх до розколини в стіні каньйону, подумки молячись, щоб вони встигли видряпатися достатньо високо і не втрапити під кулі… що неодмінно станеться, якщо Латіґо влетить до каньйону раніше, ніж вони встигнуть піднятися бодай на якусь висоту.