Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Я КОХАЮ ТЕБЕ, РОЛАНДЕ!
Юрба, бурмочучи, відступила, наче зрозумівши, що вчинила, коли вже було запізно. У багатті горіло не опудало, а життєрадісна дівчина, яку всі вони добре знали і яку було приставлено до стовпа багаття Ночі Жнив, з пофарбованими у червоне руками. Ще мить тому вони могли її врятувати — принаймні, дехто з них міг, — але тепер було вже пізно. Сухі поліна зайнялися вмить, горіли її штани, сорочка, короною палало на голові довге біляве волосся.
— РОЛАНДЕ, Я КОХАЮ ТЕБЕ!
В останню мить свого життя вона відчувала не біль, а жар. У неї ще був час згадати його очі, очі небесної блакиті, яка буває, коли ранок тільки-но починається. Вона мала час згадати, як Вітер галопом ніс його Крутояром і його чорне волосся розвівалося за спиною, а нашийна хустка лопотіла, згадати, як він сміявся — легко й невимушено, так, як не сміятиметься більше ніколи в усьому своєму довгому житті без неї. І саме його сміх вона забрала з собою, світлом і теплом відлітаючи у втішну оксамитову пітьму ночі, кличучи його знову і знову, повторюючи заклинання про ведмедиків, пташок, рибок і зайченяток.
Наприкінці в його криках уже не було жодного слова, навіть «ні»: він вив, як тварина у капкані, прикипівши руками до кулі, що пульсувала, наче ошаліле серце. У кулі він бачив, як горіла Сюзен.
Катберт знову спробував вирвати трикляту кулю з його рук, але в нього нічого не вийшло. І зробив єдине, до чого зміг тієї миті додуматися: дістав револьвер, націлив його на кулю і звів курок. Він міг поранити Роланда, навіть осліпити його, якби уламки розтрощеного скла потрапили йому в очі, але іншого виходу не було. Якби вони стояли склавши руки, куля б його вбила.
Але в цьому не було потреби. Неначе побачивши Катбертів револьвер і зрозумівши, що це означає, куля в руках у Роланда миттєво згасла й більше не подавала ознак життя. Напружене тіло Роланда, чий кожен м’яз здригався від жаху й гніву, враз обім’якло. Він каменем повалився на землю, нарешті відпустивши кулю. Його живіт пом’якшив кристалу падіння, і той скотився з тіла та, наштовхнувшись на перепону у вигляді простягнутої руки стрільця, зупинився. В темних надрах кулі вже не було вогню, тільки крихітне відображення Місяця-Демона злобно виблискувало на скляній поверхні.
Алан з огидою і водночас із благоговійним переляком дивився на кулю, наче на дику й небезпечну тварину, що спить.
Він зробив крок уперед, маючи намір розтрощити її на друзки.
— Не смій, — хрипким голосом сказав Катберт. Він стояв навколішках біля непритомного Роланда, але дивився на Алана. І в його очах відбивався місяць — два яскраві камінці світла. — Не смій, після всього, що ми пережили, аби її дістати. Після всіх нещасть і смертей. Навіть не думай про це.
Якусь мить Алан дивився на нього, вагаючись, вважаючи, що він усе одно повинен знищити кляту штуковину. Пережиті нещастя не виправдовували нещасть майбутніх, а лихо — це єдине, що куля могла будь-кому заподіяти. То була машина згуби, яка вбила Сюзен Дельгадо. Він не бачив того, що бачив у кулі Роланд, але в нього все було написано на обличчі, й цього було достатньо. Куля вбила Сюзен і на цьому не зупиниться, якщо залишити її цілою.
Але потім він згадав про ка і передумав. Пізніше він гірко про це пошкодує.
— Поклади її назад у мішок, — сказав Катберт, — і допоможи мені з Роландом. Треба забиратися звідси.
Зібганий мішок на шворці валявся неподалік на землі, тріпочучи на вітрі. Алан підняв кулю, гидливо торкаючись її гладенької опуклої поверхні, очікуючи, що вона оживе під його пальцями. Проте цього не сталося. Він поклав кристал у мішок і знову повісив його на плече. Потім опустився на коліна біля Роланда.
Важко було сказати, як довго вони надаремне пробували привести його до тями. Алан знав лише, що місяць підбився в небі достатньо високо, щоб знову стати сріблястим, і дим з каньйону вже почав розсіюватися. Тоді Катберт звелів припиняти. Їм доведеться перекинути Роланда через Вітрове сідло і везти так. Якщо до світанку вдасться дістатися до лісових угідь на захід від баронії, сказав Катберт, то, напевно, вони будуть у безпеці… але їхати треба було негайно. Вони напрочуд легко розгромили людей Фарсона, проте вцілілі солдати, швидше за все, завтра знову зберуться разом. Тож коли це станеться, їм трьом краще бути вже далеко.
Ось так вони залишили Каньйон Петлі й приморський край Меджису. Під Місяцем-Демоном вони поїхали на захід, перекинувши Роланда через сідло, як неживе тіло.
Наступний день вони провели в Іль-Боске, лісі на захід від Меджису, чекаючи, коли Роланд опритомніє. Та коли день уже був у розпалі, а їхній друг так і не прийшов до тями, Катберт сказав:
— Спробуй достукатися до нього телепатією.
Алан узяв Роланда за руки, сконцентрував увагу, нахилився над блідим обличчям друга, що спав, і сидів нерухомо впродовж півгодини. Врешті-решт похитав головою, відпустив Роландові руки й підвівся.
— Нічого? — розчаровано спитав Катберт.
Зітхнувши, Алан похитав головою.
Разом вони зробили волокушу з соснових гілок, щоб йому не довелося ще одну ніч їхати на спині коня (до всього, ще й Вітер нервувався через те, що везе свого господаря в такий спосіб), і рушили далі, не виїжджаючи на Великий Шлях — то було б занадто небезпечно, — але тримаючись його курсу. Назавтра нічого не змінилося — Роланд не опритомнював. Меджис уже залишився позаду, і обидва хлопці відчули тугу за домівкою, незбагненну, проте реальну, як морські хвилі. Вони сіли по обидва боки від нього, переглядаючись понад його грудьми, що повільно здіймалися й опадали.
— А непритомна людина може померти від голоду чи спраги? — спитав Катберт. — Не може, правда ж?
— Ні, — відповів Алан. — Я думаю, може.
То була довга виснажлива ніч. Жоден із хлопців не спав як слід попереднього дня, проте цей вони проспали, мов мертві, натягнувши ковдри на голови, щоб затулитися від сонця. Прокинулися майже одночасно, коли сонце вже сідало за обрій, а небом помалу заволодівав Місяць-Демон (дві ночі тому він перебув у повні й тепер убував), піднімаючись над тривожним сонмом хмар, що віщували першу з великих осінніх бур.