Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
У повітрі вже ширився запах, ядучий і гіркий — наче варилися в окропі ягоди ялівця. Каньйоном поповзли перші вусики білувато-сірого диму.
— Катберте, ти перший. За ним ти, Алане. Я піду останнім. Швидше, хлопці, хутко. Вилазьте нагору, якщо вам дороге життя.
Військо Латіґо ринуло в прохід у загаті, як вода — у воронку, поступово розширюючи щілину. Нижній шар сухої рослинності вже загорівся, але ейфорія гонитви завадила людям побачити пломінці внизу. Їдкий запах теж зостався поза увагою, адже їхній нюх притлумив жахливий сморід горілої нафти. Самим Латіґо, що вів загін у супроводі Гендрикса, володіла лише одна думка, два слова, що вибивали в його голові барабанний дріб лихого тріумфу: «Каньйон-пастка! Каньйон-пастка! Каньйон-пастка!»
Втім, щось таки перешкоджало цій мантрі, коли він заглиблювався в Петлю. Копита його коня браво цокотіли об скалля породи і
(кістки)
білуваті купки коров’ячих черепів і ребер. Щось не давало йому спокою, дзижчало у вухах, доводило до сказу, сльотаво скаржилося, як набридлива комаха. Від цього ниття сльозилися очі. Втім, хай яким сильним був звук (якщо тільки то був звук ззовні, бо складалося таке враження, що лунає він десь у голові), Латіґо рішуче відмахнувся од нього, тримаючись своєї мантри
(каньйон-пастка каньйон-пастка їм гаплик каньйон-пастка)
Коли все буде скінчено, йому доведеться відповідати перед Волтером, можливо, навіть перед самим Фарсоном, і він гадки не мав, яке покарання чекає на нього за втрачені цистерни з нафтою… але все це буде пізніше. Зараз він хотів лише одного: порішити мерзотників, які наважилися стати в нього на шляху.
Попереду каньйон робив поворот на північ. Вони мали бути за рогом, певне, притискалися до тупикової стіни каньйону, намагаючись втиснутися між завалами каміння. Латіґо застосує весь арсенал зброї, щоб рикошетом змусити їх вийти звідти. Напевно, вони вийдуть звідти з піднятими догори руками, сподіваючись на пощаду. Але дарма. Після всього, що вони накоїли, всіх тих клопотів, що їх вони спричинили…
Коли Латіґо завертав за виступ у стіні каньйону, вже тримаючи зброю напоготові, його кінь завищав — саме завищав, пронизливо, як жінка, — і став на диби. Латіґо вхопився за луку сідла і спромігся втриматися, але задні копита коня послизнулися, й тварина впала. Латіґо відпустив сідло і полетів на землю, слабо усвідомлюючи, що звук, який шарпав йому нерви, тепер подужчав удесятеро, дзижчав так, що його очні яблука запульсували в западинах, і в яйцях неприємно закололо, і надокучлива мантра, яка крутилася в його голові, поступилася цьому звукові.
Жоден Джордж Латіґо не зміг би впоратися з настирністю тонкоходу.
Латіґо незграбно приземлився навкарачки. Довкола мигтіли коні, коні, що хоч-не-хоч скакали вперед під натиском тих, що напирали ззаду, вершників, що парами протискувалися крізь прохід у гіллі (потім трійцями, бо ж отвір у загаті, що швидко розгоралася, вже розширився), а потім вискакували на просторе місце, не усвідомлюючи, що весь каньйон — це всуціль вузький прохід.
Перед очима Латіґо чорні хвости, сірі передні ноги й плямисті копитні щітки зливалися в одну пляму. Він бачив чапси, [47] джинси й чоботи в стременах. Спробував підвестися, але тієї ж миті чийсь кінь хвицьнув його копитом у тім’я. Капелюх пом’якшив удар, і Латіґо не зомлів, але все одно упав на коліна, схиливши голову, наче хотів помолитися. Перед очима все попливло, а потилицею потекла кров із рани — кінське копито пробило йому череп.
47
Чапси — шкіряні чохли, які надягають на штани, елемент робочого одягу ковбоїв.
Він чув перелякане іржання коней і крики людей. Знову підвівся, закашлявшись від пилу, здійнятого кіньми (курява душила, мов дим), і побачив, що Гендрикс намагається розвернути коня, спрямувавши його проти хвилі вершників. Але це йому не вдавалося. Віддалена третина каньйону скидалася на болото, сповнене текучої зеленкуватої води. Напевно, під її поверхнею були сипучі піски, бо кінь Гендрикса, здавалося, застряг. Він знову заіржав і спробував стати на диби. Задні ноги, вгрузнувши, розійшлися в різні боки. Гендрикс люто пришпорював тварину, змушуючи її рухатися, проте кінь закляк чи не міг зрушити з місця. Ненажерливе дзижчання гучно відлунювало у вухах Латіґо і наче заповнювало собою весь світ.
— Назад! Повертайте назад!
Ці слова він силкувався прокричати, але з вуст зірвався лише жалібний хрип. Вершники досі мчали повз нього, здіймаючи пил, занадто густий, щоб бути лише пилом. Латіґо вдихнув на повні груди, щоб закричати гучніше — вони мусили повернути коней, у Каньйоні Петлі коїлося щось дивне і жахливе, — і видихнув, так і не здобувшись на слова.
Іржання коней.
Густа пелена диму.
І скрізь, на весь світ, як божевілля, ширилося те скавучливе, огидне, страхітливе квиління.
Вибалушивши очі, цокаючи зубами в задимленому повітрі, кінь Гендрикса впав. З його губ навсібіч розліталися бризки піни. Гендрикс упав у стоячу воду, над якою здіймалася пара. Але то була не вода. То було щось живе. Щойно він наблизився до поверхні, як з води вистромилися зелені руки і зелений рухливий рот. Руки вдарили Гендрикса по щоках, і плоть розтанула, вдарили по носі — й ніс відірвався, вдарили по очах — і вирвали їх з очниць. Істота потягла Гендрикса під воду, але перш ніж він повністю занурився, Латіґо побачив його оголену щелепну кістку, кривавий поршень, що приводив у рух його зуби, крізь які рвалися назовні крики.
Забачивши це, інші вершники спробували уникнути зеленої пастки. В тих, кому це вдалося, врізалася наступна хвиля вершників (неймовірно, але деякі з них досі горлали бойові заклики). Люди й коні потрапляли в зелену трясовину, і вона радо їх приймала. Ошелешений і скривавлений, Латіґо стояв посеред охопленого панікою війська і дивився, як солдат, котрому він не так давно віддав свою зброю (щоб той застрелив свого побратима і таким чином привів до тями решту), випав із сідла і поповз геть від краю зеленої трясовини, тоді як його кінь потроху вгрузав. Солдат спробував звестися, побачив, що на нього мчать ще двоє вершників, і затулив обличчя долонями. Наступної миті його затоптали кіньми.
Волання поранених і помираючих луною розносилися в задимленому каньйоні, але Латіґо майже їх не чув. Його слух полонило дзижчання, таке подібне до голосу. Воно запрошувало його стрибати. Покласти край усьому. Чом би й ні? Адже й так усьому край, чи не так? Це кінець.
Але він щосили опирався мані й навіть спромігся пробратися вперед, до виходу. Потік вершників, що вривалися до каньйону, потроху рідшав. Дехто з вершників, зупинившись за п’ятдесят-шістдесят ярдів від нерівності в стіні, спромігся навіть розвернути коней. Але дим, що дедалі густішав, збивав їх з пантелику і перетворював на примарні фігури.