Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Сюзен мовчала, надто збентежена, щоб говорити. Проте Олів, здавалося, зрозуміла, про що вона мовчить, і Сюзен була вдячна їй за це.
— Поки вони розкумекають, куди треба їхати, вже буде темно. Сьогодні ми переночуємо в одній з печер на узбережжі, за п’ять миль звідси. Мій батько був рибалкою, і кому, як не мені, знати всі ті печери? — Думка про печери, де вона змалечку гралася, здавалося, додала їй наснаги. — Завтра, якщо захочеш, поїдемо на захід. Боюся, тобі доведеться якийсь час потерпіти пишнотілу стару вдовицю в ролі наставниці. Змирися з цим.
— Ви надто добра, — вдячно мовила Сюзен. — Треба було відправити нас із Шимі самих, сей.
— І куди б я повернулася? Та моїх наказів не слухаються навіть ковбої на моїй власній кухні. Усім тепер заправлятиме Френ Ленґіл, і в мене нема жодного бажання пересвідчуватися на власні очі, що він впорається. А надто якщо він вирішить, що мене треба позбутися, оголосить мене божевільною й запроторить до якоїсь гасієнди з ґратами на вікнах. Чи мені треба було лишитися, щоб побачити Геша Ренфру в ролі нового мера і як він закидатиме ноги в чоботях на мій стіл? — І Олів розсміялася.
— Мені так прикро, сей.
— Пізніше поділимося, що кому болить, — навдивовижу весело промовила Олів. — А поки що найважливіше для нас — непоміченими дістатися тих печер. Всі мають подумати, що ми розчинилися в повітрі. Чекай-но.
Олів спинила коня, встала в стременах, озирнулася, кивнула, а потім повернулася в сідлі таким чином, щоб мати змогу розмовляти з Шимі.
— Молодий чоловіче, вам час осідлати свого вірного мула і повернутися до Будинку-на-набережній. Якщо за нами буде погоня, ви маєте відволікти її, зронивши кілька добре виважених слів. Ви це зробите?
— У мене немає добре виважених слів, сей Торін, — перелякано відказав Шимі. — У мене взагалі рідко бувають слова.
— Дурниці, — Олів поцілувала Шимі в чоло. — Повертайся швидким клусом. Якщо на той час, коли нижній край сонця торкнеться пагорбів, не помітиш жодних переслідувачів, повертай на північ і їдь за нами. Ми чекатимемо тебе біля стовпа з дороговказом. Знаєш, де це?
Шимі мав певне уявлення, хоча цей стовп стояв на крайній півночі його крихітних знань геоґрафії.
— Червоний? На ньому ще таке сомбреро і стрілка, що вказує на містечко?
— Саме так. Доберешся ти туди лише з настанням темряви, але ця ніч буде місячною. Якщо ти повернешся не одразу, ми зачекаємо. Але ти повинен їхати і змусити будь-кого, кому заманеться поїхати цим шляхом, звернути деінде. Розумієш?
Шимі зрозумів. Він зісковзнув з коня Олів, підкликав до себе Капризного і виліз йому на спину, скривившись від болю в укушеному місці.
— Так і буде, Олів-сей.
— Добре, Шимі. Добре. Тоді рушай.
— Шимі! — покликала Сюзен. — Під’їдь на секунду, будь ласка.
Він наблизився, притискаючи капелюх до грудей і дивлячись на дівчину знизу вгору поглядом, сповненим німого обожнювання. Коли його мул опинився поряд, Сюзен нахилилася і міцно поцілувала його — не в чоло, а просто в губи. Шимі мало не зомлів.
— Дякую-сей, — сказала вона. — За все дякую.
Шимі кивнув. Потім, здобувшись хіба що на шепіт, він мовив:
— Це було лише ка, я знаю… але я люблю тебе, Сюзен-сей. Їдь собі. Скоро побачимося.
— Я чекатиму.
Але «скоро» не судилося настати. Ідучи на мулі на південь, Шимі озирнувся один-єдиний раз і помахав рукою. А Сюзен помахала у відповідь. Більше Шимі її не бачив. І в певному сенсі йому пощастило.
Латіґо виставив вартові застави за милю до Скелі Вішальників. Але білявий хлопець, котрого Роланд, Катберт і Алан зустріли на під’їзді до цистерн, здавався збентеженим, невпевненим у собі і вочевидь не становив жодної загрози. Довкола рота й на носі в нього квітнули виразки від цинги, що свідчили про те, що люди, яких Фарсон відправив на це завдання, скакали дуже швидко, не маючи практично жодних запасів свіжих харчів.
Коли Катберт продемонстрував сігул Доброго Чоловіка — руки складено на грудях, ліва над правою, тоді обидві простягнені до людини, з якою вітаєшся, — білявий вартовий, полегшено всміхаючись, зробив те саме.
— Що там за буча зчинилася? — спитав він із сильним акцентом Внутрішнього світу. Роланд подумав, що він, напевно, нордит.
— То через тих трьох, які вбили парочку великих цабе, а тоді втекли в гори, — відповів Катберт, напрочуд вдало копіюючи акцент хлопця. Коли йшлося про звуконаслідування, йому не було рівних. — Був бій. Зараз уже все позаду, але билися вони, наче в них біс вселився.
— Що…
— Нема часу, — відрубав Роланд. — Веземо депеші. — Він схрестив руки на грудях, а потім простягнув їх уперед. — Хайл! Фарсон!
— Добрий Чоловік! — енергійно відгукнувся блондин і відсалютував з усмішкою, що наче промовляла Катбертові: якби більше часу, я би познайомився з тобою ближче, розпитав, звідки ти й хто твої родичі. Вони проминули його й потрапили до периметра Латіґо. Ось так запросто.
— Пам’ятай правило: стріляй і тікай, — нагадав Роланд. — Ніде не затримуємося. Куди не влучимо, те залишаємо. Другого шансу не буде.
— О боги, навіть жартома такого не кажи, — але на обличчі Катберта блукала усмішка. Він дістав із примітивної кобури рогатку і великим пальцем натягнув джгут. Тоді лизнув палець і виставив на вітер. З цього боку можна було не чекати сюрпризів. Вітер був сильний, проте дмухав їм у спини.
Алан зняв з плеча автомат Ленґіла, з сумнівом глянув на нього, а потім смикнув за ковзний замок.
— Щодо цього я не впевнений, Роланде. Він заряджений, і, здається, я знаю, як з нього стріляти, але…
— То стріляй, — мовив Роланд. Утрьох вони пришпорили коней, і цокіт їхніх копит далеко розносився просторами твердого сланцю. Налітав вітер, надимаючи їхні накидки спереду. — Саме для цього його й призначено. Якщо заклинить, кидай його і стріляй з револьвера. Ти готовий?
— Так, Роланде.