Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Ти згубиш усіх і уся, кого любитимеш,
промовляє голос Черепахи, і тепер він немилосердний, жорстокий і невблаганний.
— і все одно Вежа не впустить тебе.
Стрілець глибоко втягує повітря, збирає всю силу і викрикує відповідь Черепасі, промовляючи від усіх поколінь своїх пращурів: «НІ! ВОНА НЕ ВСТОЇТЬ! КОЛИ Я ПОВЕРНУСЯ В СВОЄМУ ТІЛІ, ВОНА НЕ ВСТОЇТЬ! КЛЯНУСЯ ІМЕНЕМ СВОГО БАТЬКА. ВОНА НЕ ВСТОЇТЬ!»
— Тоді помри,
каже голос, і Роланда жбурляє на сіро-чорну кам’яну стіну Вежі, щоб розмазати, наче жука по скелі. Але перш ніж це стається...
Непокоячись дедалі більше, Катберт і Алан спостерігали за Роландом. Він підніс кулю до очей, узявши її обома руками, як людина, що тримає келих на учті, збираючись виголосити тост. Зібганий мішок на шворці лежав на його запилюжених чоботах. Щоки й чоло Роланда омивало рожеве світло, яке жодному з хлопців не сподобалося. Воно здавалося якимось живим. І голодним.
«Я не бачу його очей. Де його очі?» в унісон, наче одним розумом, подумали Алан і Катберт.
— Роланде, — повторив Катберт. — Якщо ми хочемо дістатися Скелі Вішальників, поки вони не підготувалися до нашої появи, то краще сховай цю штуковину.
Але Роланд навіть не поворухнувся, щоб опустити кулю. Тільки щось пробурмотів собі під носа. Пізніше, коли Катберт і Алан матимуть змогу обговорити почуте, вони зійдуться на тому, що почули «Край Грому».
— Роланде? — звернувся до нього Алан, виступаючи вперед. Обачно, як хірург, що розтинає скальпелем шкіру пацієнта, він просунув праву руку між кулею і похиленим, застиглим обличчям друга. Відповіді не було. Алан забрав руку і поглянув на Катберта.
— Ти можеш до нього доторкнутися? — спитав Катберт.
Алан похитав головою.
— Не можу. Він наче десь далеко.
— Ми мусимо його розбудити. — Голос Катберта був хрипкий і трохи тремтів.
— Ваннай розповідав, що коли зненацька розбудити людину, яка спить міцним гіпнотичним сном, вона може збожеволіти, — сказав Алан. — Не знаю, чи я наважуся на таке…
Роланд поворухнувся. Рожеві западини, де раніше були його очі, неначе поглибшали. Його губи стиснулися в лінію твердої рішучості, яку вони обидва добре знали.
— Ні! Вона не встоїть! —закричав він голосом, від якого обох його друзів пробрав поза шкірою мороз. То був не Роландів голос, принаймні, не голос чотирнадцятирічного хлопця. Голос належав дорослому чоловікові.
— Ні, — скаже Алан пізніше, коли Роланд засне і вони з Катбертом сидітимуть біля вогнища. — То був голос короля.
Втім, зараз, паралізовані страхом, вони могли лише дивитися на свого друга, котрий душею був десь далеко, і слухати його крик.
— Коли я повернуся в своєму тілі, вона не встоїть! Клянусь іменем свого батька, ВОНА НЕ ВСТОЇТЬ!
Та потім, коли Роландове неприродно рожеве обличчя перекосило, наче лице людини, яка побачила щось невимовно жахливе, Катберт і Алан метнулися до нього. Вони більше ні на мить не вагалися, побоюючись, що у спробі врятувати можуть знищити його. Якби вони нічого не зробили, куля вбила б його в них на очах.
На подвір’ї Смуги К Роланда вдарив Катберт. Тепер настала черга Алана. Він завдав стрільцеві удару правою просто в лоб. Роланд заточився назад, куля випала з його ослаблих рук, а страхітливе рожеве світло зійшло з обличчя. Катберт підхопив його, а Алан — кулю. Її важке рожеве світіння було моторошно настирним, било в очі й заповзало у свідомість, проте Алан рішуче запхав кулю назад до мішка, не дивлячись на неї… і коли він затягнув шворку на мішку, то побачив, що рожеве світло, блимнувши, згасло, наче визнаючи свою поразку. Принаймні, на якийсь час.
Алан повернувся і поморщився, побачивши, що на лобі в Роланда росте гуля.
— Він…
— Відключився, — сказав Катберт.
— Краще б він швидше приходив до тями.
Катберт суворо глянув на нього. Від звичних веселощів у голосі не лишилося й сліду.
— Так, — мовив він, — звичайно. Твоя правда.
Шимі чекав біля підніжжя сходів, що вели вниз, на кухню, тривожно переминаючись з ноги на ногу і чекаючи, поки сей Торін повернеться чи покличе його. Він не знав, скільки часу вона пробула на кухні, але було таке враження, що минула вічність. Він жадав, щоб вона повернулася, але понад усе в світі хотів, щоб вона привела з собою Сюзен-сей. Шимі мучили погані передчуття щодо цього будинку і цього дня, відчуття, що дедалі похмурішали, як небо, що на заході вже почорніло від диму. Хлопець не мав жодного уявлення, що там відбувається і чи це пов’язано з гуркотом грому, який долинув до його вух раніше. Але він хотів якнайшвидше забратися з того будинку, поки затьмарене димом сонце не закотилося за обрій і його місце на небі не посів справжній Місяць-Демон, а не те бліде видиво, що прозирало вдень.
Поворотні двері, що з’єднували коридор із кухнею, відчинилися, і звідти швидкою ходою вийшла Олів… Сама.
— Так, вона в коморі, — мовила вдова мера, запустивши пальці в волосся, у якому вже пробивалася сивина. — Тільки це і вдалося витягти з тих двох сторожових псів. Я знала, що так і буде, щойно вони почали патякати своєю говіркою.
Відповідного слова для позначення діалекту ковбоїв Меджису не було, проте у шляхетніших громадян баронії його заміняла «говірка». Олів знала обох пастухів, що охороняли комору, як будь-яка людина, що колись багато їздила верхи, пліткувала й обговорювала погоду з іншими вершниками на Крутоярі, тож їй було добре відомо, що ці двоє могли розмовляти нормальною мовою, не переходячи на говірку. Ковбої вдалися до неї, щоб зобразити нерозуміння й таким чином не відмовляти їй навпростець. З тієї самої причини й вона вдалася до обману, хоча за бажання могла легко відповісти їм власною говіркою (і обізвати їх так, як матері їх точно ніколи не називали).
— Я сказала їм, що нагорі якісь люди і я боюся, як би вони часом не поцупили срібла. Попросила їх вигнати злодіїв. А вони вдали з себе дурників. No habla, [41] сей. Чорт. Чорт!
Шимі подумав, чи не назвати їх великими старими сучими синами, проте вирішив за краще промовчати. Олів нетерпляче міряла кроками долівку і раз у раз кидала гнівні погляди на зачинені двері кухні. Врешті-решт вона зупинилася і знову поглянула на Шимі.
— Вивертай кишені. Подивимося, що в тебе там є.
41
No habla — не розмовляти, не розуміти ( спотв. ісп.).
Шимі послухався. З однієї кишені він видобув маленький кишеньковий ніж (подарунок Стенлі Руїса) і надгризену половинку печива, з іншої — три феєрверки «дамські пальчики», велику бахкалку і кілька сірників.
Забачивши феєрверки, Олів зблиснула очима.
— Слухай мене, Шимі, — почала вона.
Катберт намагався ляпасами привести Роланда до тями, проте безрезультатно. Тоді Алан відсторонив його, став навколішки й узяв стрільця за руки. Йому ще ніколи не доводилося використовувати свій хист у такий спосіб, але він чув, що таке можливо — іноді так можна було достукатися до чиєїсь свідомості, принаймні, в деяких випадках.