Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Ті мерзенні свині запалили хмиз у нас за спинами. Боги неба, боги землі, ми в пастці.
Командувати військом він не міг — щоразу, коли вдихав повітря, щоб крикнути, з вуст зривався лише німий хрип. Але він ухопив за руку одного з вершників, хлопця років сімнадцяти, і висмикнув його з сідла. Юнак полетів на землю головою вперед і вдарився об гострий камінь, що стирчав із землі, розкраявши собі череп. Його ноги ще посмикувалися, а Латіґо вже був у сідлі.
Він рвучко розвернув коня і пришпорив у бік виходу з каньйону, та не встиг проїхати навіть двадцяти ярдів, як дим згустився, став задушливою білою хмарою. Вітер гнав її назустріч. А за нею Латіґо розрізняв (насилу) помаранчеве мигтіння вогню — гілля перед входом до каньйону вже розгорілося не на жарт.
Він гнав коня до виходу, але назустріч йому з туману вигулькнули коні, й сталося зіткнення. Удруге за п’ять хвилин Латіґо полетів на землю. Приземлився на коліна, зіп’явся на ноги й заточився на вітрі. Він кашляв і задихався, почервонілі очі сльозилися.
За північним вигином каньйону було трохи ліпше, але довго так тривати не могло. На межі тонкоходу збилися докупи коні (багато з поламаними ногами), люди повзали, пронизливо волаючи. Латіґо помітив кілька капелюхів, що плавали на зеленавій поверхні живої істоти, що несамовито завивала, поглинувши собою всю дальню частину каньйону, бачив чоботи, пов’язки з зап’ястків, нашийні хустки, бачив пом’ятий горн сурмача, за яким досі волочилася пошарпана стрічка.
«Ходи до мене, — запрошувало зелене марево, і зненацька Латіґо зрозумів: його приваблює це дзижчання… таке близьке, таке інтимне. — Прийди, побач, ляж і відпочинь, спочинь у мирі й злагоді з собою».
Латіґо підняв револьвер, щоб вистрелити в ту істоту. Він не думав, що її можна застрелити, просто хотів пам’ятати лице свого батька і загинути зі зброєю в руці.
Але не вистрелив. Його пальці ослабли, револьвер випав з руки. І Латіґо рушив уперед. Усі його солдати зараз чинили так само — прямували до тонкоходу. Дзижчання гучнішало й наростало, аж поки не виповнило собою все, і для слуху Латіґо не лишилося нічого іншого.
Взагалі нічого.
За всім цим Роланд із друзями спостерігали з розколини, де стояли вервечкою, не дійшовши до верхівки якихось двадцять футів. Чули крики, бачили паніку, безум коней, людей, що гинули під копитами, людей і коней, що втрапляли до тонкоходу… і людей, що заходили в нього самі, добровільно.
Найближче до верхнього краю каньйону був Катберт, за ним Алан, а потім Роланд — стоячи на вузенькому кам’яному виступі й тримаючись руками за інший виступ угорі. Зі свого спостережного пункту вони бачили те, чого в димовій завісі солдатам унизу було не видно: тонкохід, тягнучись до людей, розростався, охоче повзучи до них, як накочує хвиля.
Задовольнивши свою жагу битви, Роланд не хотів дивитися далі, проте відвести погляду не міг. Виття тонкоходу — боягузливе й переможне, щасливе й сумне, розгублене й цілеспрямоване водночас — тримало його липкими мотузками. Загіпнотизований, він стояв на місці, як і його друзі, навіть коли дим почав підніматися вгору і його гострий задушливий сморід спричинив сухий кашель.
У димі, що згущувався, лунали передсмертні крики. Внизу, наче фантоми, борюкалися люди. Димова завіса щільнішала, як вода, піднімаючись угору, і фігури зникали. Під їдучим білим простирадлом смерті у відчаї іржали коні. Вітер збурював поверхню маленькими коловоротами. Тонкохід дзижчав, і дим над його поверхнею вгорі забарвився у містичний найсвітліший відтінок зеленого.
Здавалося, цьому кінця-краю не буде, проте врешті крики людей Джона Фарсона стихли. «Ми вбили їх, — з огидою і жахом подумав Роланд. А потім: — Ні, не ми. Це я. Я їх убив».
Як довго він міг так стояти, Роланд не знав. Можливо, доти, доки дим не поглинув би його теж. Але Катберт знову почав видряпуватися нагору і за мить вигукнув йому два слова, що прозвучали водночас здивовано і налякано.
— Роланде! Місяць!
Вирваний із задуми, Роланд підвів погляд і побачив, що небо над головою потемнішало, набувши оксамитово-пурпурового відтінку. Фігура його друга чітко вирізьблювалася на його тлі — він дивився на схід, а на обличчі променіли гарячково-помаранчеві плями від місяця, що сходив на небосхилі.
«Так, помаранчевий, — продзижчав тонкохід у його голові. Прохихотів у голові. — Помаранчевий, як тоді, коли ти приходив мене побачити й порахувати. Жовтогарячий, як вогонь. Як велике святкове багаття».
«Як могло так швидко звечоріти?» — подумки прокричав він. Але він знав. Так, дуже добре знав. Часові шари наклалися, та й по всьому. Як шари землі, що після землетрусу знову ущільнюються.
Настали сутінки.
Зійшов місяць.
Роланда охопив жах, влучив, як стиснутий кулак, у самісіньке серце, і стрілець похитнувся на тому крихітному камені, на який спирався ногами. Він ухопився руками за виступ у формі рога, але машинально, не усвідомлюючи, що відновлює рівновагу. Думками він уже перенісся в рожевий шторм, у проміжок часу до того моменту, коли йому почали показувати половину світобудови. Можливо, магічний кристал показав йому те, що стоїть десь далеко, за багато світів звідси, аби приспати, відвернути увагу від того, що може статися тут, так близько від дому.
«Якби я довідався, що їй щось загрожує, я б розвернув коня, — сказав тоді він. — Тієї ж миті».
А що як куля це знала? Якщо брехати вона не могла, то чи не могла вона ввести в оману? Забрати його геть і показати йому темну країну і ще темнішу вежу? Кристал показав йому щось інше, щось таке, що він згадав лише зараз: худий чоловік у фермерському комбінезоні сказав… що ж він сказав? Не зовсім те, що він подумав, і не те, що Роланд звик чути упродовж життя. Не «Життя тобі і доброго врожаю», а…
— Смерть, — прошепотів він до каменів перед собою. — Смерть тобі для доброго врожаю. Чар’ю трі.Ось що він сказав: «Чар’ю трі. Слава Жнивам».
«Помаранчевий, стрільцю, — захихотів надтріснутий старечий голос у його голові. Голос відьми з Коосу. — Колір великого багаття.Чар’ю трі, fin de а о — все це старі звичаї, з яких нам лишилися тільки опудала з червоними руками… але нині вночі все зміниться. Вночі старі звичаї відродяться до життя, але на те вони й старі звичаї, щоб час від часу відновлюватися. Чар’ю трі, клятий ти шмаркачу, чар’ю трі. Сьогодні ти заплатиш мені за мого любого Ермота. Сьогодні я поквитаюся з тобою за все. Слава Жнивам».
— Нагору! — закричав він, простягаючи руку й підганяючи Алана шльопанцем у спину. — Нагору, нагору! Заради своїх батьків, нагору!
— Роланде, що?.. — голос Алана звучав заціпеніло, але він послухався: поліз нагору, хапаючись за виступи й осипаючи градом камінці просто в обличчя Роландові. Мружачись, щоб вони не потрапили в очі, Роланд знову гепнув Алана в спину, женучи його, як коня.
— Лізьте, чорти вам у печінку! — кричав він. — Не може бути, щоб було вже пізно!
Але в душі він розумів, що пізно. Місяць-Демон зійшов, він бачив його помаранчеве світіння на обличчі Катберта і тепер усе збагнув. У його голові божевільне дзижчання тонкоходу, тієї гнилої виразки, що роз’їдала плоть реальності, злилося зі схибнутим сміхом відьми, і він збагнув.