Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Але Шимі лише похитав головою.
— Не пам’ятаю. У мене пуста голова, сей. Стенлі каже, я недоумок.
І він знову просяяв своєю чудовою усмішкою, показавши два ряди рівних білих зубів. Тітка Корд відповіла на неї гримасою.
— Ох, ну то йди! Іди собі до міста. Не вештайся тут. Бо хлопець, який нічого не пам’ятає, не заслуговує ні шеляга! І не повертайся більше сюди, хто б там не просив тебе віддати квіти молодій сей. Затямив?
Шимі енергійно закивав. Потім:
— Сей?
Тітка Корд сердито глипнула на нього. Того дня вертикальна зморшка в неї на лобі була особливо помітною.
— Нащо ти закуталася в павутину, сей?
— Ану забирайся геть, нахабо! — закричала тітка Корд. Коли вона цього хотіла, її голос ставав такий гучний, що Шимі аж підстрибнув з переляку. І лише впевнившись, що він пішов по Хай-стрит у бік міста і не збирається повертатися до їхньої хвіртки й канючити монетку, тітка Корд повернулася до Сюзен.
— Постав квіти у воду, міс О-Яка-Краля, і не надто замріюйся над тим, хто твій таємний залицяльник.
А потім тітка Корд всміхнулася. По-справжньому всміхнулася. Це найбільше боліло Сюзен і найбільше її спантеличувало: її тітка не була монстром із тих, ким лякають дітей, не була відьмою, як Рея з Коосу. Вона була звичайнісінькою старою дівою, що не дуже любила спілкування, зате полюбляла золото й срібло і панічно боялася, що її можуть викинути на вулицю без шеляга за душею.
— Таким, як ми, крихітко Сьюзі, — сказала вона нестерпно манірним голосом, — ліпше виконувати свою роботу по господарству, а мрії лишити для тих, хто може собі їх дозволити.
Вона була впевнена, що квіти від Вілла, і не помилилася. Записку писала тверда рука.
Дорога Сюзен Дельгадо!
Позаминулого вечора я наговорив чимало зайвого. Благаю Твого прощення. Чи можу я зустрітися і поговорити з Тобою? Про це ніхто не повинен знати. Це важливо. Якщо Ти згодна, передай записку із хлопцем, який принесе Тобі букет. Йому можна довіряти.
«Це важливо» підкреслено. Їй нестримно захотілося дізнатися, що ж для нього таке важливе, але вона застерегла себе від дурних учинків. Напевне, він у неї вклепався… а якщо так, то чия то провина? Хто розмовляв із ним, їхав на його коні, демонстрував йому спокусливі ніжки, блискавкою зістрибуючи з коня? Хто поклав руки йому на плечі й поцілував його?
Від думки про це їй мов вогнем обпекло щоки й чоло, і тілом знову пішла гаряча хвиля. Вона не шкодувала про той поцілунок, але все одно він був помилкою, як не шкодуй. А зустрітися з ним знову було б іще більшою помилкою.
Вона жадала зустрічі з ним і глибоко в душі знала, що вже готова забути про свій гнів. Проте існувала обіцянка, яку вона дала.
Мерзенна обіцянка.
Тієї ночі вона лежала без сну, переверталася в ліжку, думала. Спершу їй здавалося, що краще і гідніше буде просто мовчати, ніж складати подумки записки-відповіді — деякі зарозумілі, деякі холодні, деякі прикрашені мереживом флірту.
Почувши дзвін, що опівночі проводжав старий день і вітав новий, Сюзен вирішила, що з неї годі. Вискочила з ліжка, підійшла до дверей, прочинила їх і визирнула в коридор. До вух долинуло хропіння тітки Корд, і вона знову зачинила двері, підійшла до свого маленького бюро біля вікна і запалила лампу. Дістала з верхньої шухляди аркуш пергаментного паперу, розірвала його навпіл (найбільшим злочином після нехтування породистої худоби в Гембрі вважалося марнування паперу) і швидко написала відповідь, відчуваючи, що найменше вагання зараз означатиме для неї ще багато годин нерішучості. Написала на одному диханні, без вітання і без підпису:
Мені не можна з тобою бачитися. Це було б непристойно.
Згорнувши папірець в декілька разів, вона загасила лампу і повернулася до ліжка, де задля безпеки поклала записку під подушку. А за дві хвилини вже спала. Наступного дня їй треба було піти до міста, на базар, і дорогою вона проходила повз «Рай для подорожніх», який об одинадцятій годині ранку виглядав не привабливіше за тварину, що в муках сконала на узбіччі дороги.
Подвір’я шинку було витоптаним квадратом землі, який розділяла навпіл довга рейка, що слугувала для прив’язування коней. Під рейкою проходила водостічна ринва. Шимі в кумедному рожевому сомбреро котив уздовж рейки тачку і накидав у неї лопатою вчорашній кінський гній, наспівуючи «Золоті черевички». Сюзен сумнівалася, що відвідувачі закладу «Рай для подорожніх» цього ранку прокинулися такими свіжими й бадьорими, як Шимі. Тож, якщо добре подумати, ще невідомо, хто насправді був тупоголовим?
Вона роззирнулася, щоб переконатися, що її ніхто не бачить, а потім підійшла до Шимі й постукала його по плечі. Спочатку він перелякався, і не дивно — подейкували, що Джонасів друг Діпейп мало не вбив нещасного за те, що він розілляв йому на чоботи випивку.
Та потім Шимі її впізнав.
— Привіт, Сюзен Дельґадо з окраїни міста, — приязно привітався він. — Доброго тобі дня, сей.
Він вклонився, смішно копіюючи рухи своїх нових друзів із Внутрішніх бароній. Всміхнувшись, вона опустилася перед ним у легенькому реверансі (того дня на ній були джинси, тож довелося вдавати, що вона притримує руками спідницю. Але жінки в Меджисі звикли робити реверанси в штанях).
— Бачиш мої квіточки, сей? — спитав він, показуючи на нефарбовану стіну «Раю». Те, що вона побачила, зворушило її ледь не до сліз: вздовж стіни хвилювалися від легкого ранкового вітерцю сині й білі шовкоцвіти. На тлі потрісканого будинку розпусти й подвір’я, заваленого лайном, вони здавалися водночас хоробрими і мізерними.
— Ти сам їх виростив, Шимі?
— Еге ж, це я. А містер Артур Гіт із Ґілеаду обіцяв мені жовті.
— Я ніколи не бачила жовтих шовкоцвітів.
— Я теж. Але містер Артур Гіт стверджує, що в Ґілеаді вони є, — він урочисто глянув на Сюзен і взяв лопату в руки, як солдат гвинтівку чи списа. — Містер Артур Гіт врятував мені життя. Я задля нього на все готовий.
— Правда, Шимі? — зворушено спитала Сюзен.
— А ще в нього є вартовий! Це пташина голова! А він з нею так смішно балакає, я так сміюся!
Вона ще раз озирнулася, щоб остаточно впевнитися, що ніхто їх не бачить (крім вирізьблених тотемів на протилежному боці вулиці), потім дістала із кишені джинсів записку, згорнуту в багато разів.
— Ти можеш передати це від мене панові Віллу Деаборну? Адже він теж твій друг, так?
— Вілл? Еге ж! — він узяв записку й обережно поклав її собі до кишені.