Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Я їх знаю, — відказала вона.
— Вони дуже активно демонструють свою відданість. Шериф мало не танцює, коли в його присутності згадують Альянс. У кожній вітальні на ранчо нам пропонували випити з меморіального кубка Ельда.
— Випити чого? — збитошно спитала вона. — Пива? Елю? Ґрафу?
— А також вина, віскі й самогону, — додав він, не відповідаючи на її усмішку. — Складається таке враження, ніби нас підштовхують до того, щоб порушити клятву. Це не здається тобі дивним?
— Еге ж. Але зовсім трішки. Це може бути звичайна гембрійська гостинність. У наших краях, коли хтось, особливо молодий чоловік, каже, що він заприсягнувся не пити, всі думають, ніби він капризує чи жартує.
— А ця повна готовність надати підтримку Альянсу поміж скотарів і конярів? Якою вона тобі здається?
— Дивною.
Так і було. По роботі Пат Дельґадо мало не щодня зустрічався з тими землевласниками й конярами, і Сюзен, бігаючи за татом хвостиком усюди, куди він міг її взяти, свого часу чимало їх бачила. Здебільшого вони справляли на неї враження холодних і незворушних людей. Їй важко було уявити, щоб Джон Кройдон чи Джейк Вайт розмахували келихом Артура Ельда, виголошуючи сентиментальний тост… особливо в розпалі дня, коли треба було переганяти й продавати худобу.
Вілл не відводив від неї пильного погляду — наче читав ці думки.
— Мабуть, зараз ти вже не так часто зустрічаєшся з великими людьми, як раніше, — сказав він. — Тобто до смерті батька.
— Авжеж, ні… але хіба шалапути вчаться вимовляти слова з кінця?
Цього разу не обережний осміх, а справжня усмішка засяяла в нього на обличчі. О боги, який він був гарний!
— Гадаю, що ні. Принаймні, не більше, ніж коти міняють свої місця, як каже наше прислів’я. А мер Торін не розмовляє про таких, як ми, в ті хвилини, коли ви лишаєтеся з ним наодинці? Чи я не маю права питати про таке? Мабуть, так.
— Хіба мене таке обходить? — відрубала вона, зухвало скинувши голову, щоб стріпнути косою. — Як мені сказала одна добра людина, я не маю жодного уявлення, що таке пристойність. — Проте зненацька вона зрозуміла, що не так це вже й приємно — бачити, як він опускає погляд і заливається рум’янцем сорому. Вона знала дівчат, які полюбляли дражнити не менше, ніж фліртувати з хлопцями, і то сильно дражнити, але особливої втіхи від цього не відчувала. Авжеж, їй не хотілося заганяти йому в душу пазурі, тож, коли вона знову заговорила, її слова були лагідні й необразливі.
— Я не залишаюся з ним наодинці.
«Ох ти ж і брехуха, — похмуро обізвала вона себе подумки, згадавши, як Торін стиснув її того вечора в коридорі й обмацав груди, як дитина, що лізе в коробку з ласощами, і сказав, що згоряє від бажання її мати. — Ох і брехуха».
— Хай там що, Вілле, але ж вас мало обходить, якої думки про тебе й твоїх друзів Торін, чи не так? Вам доручили певну роботу, от і все. А якщо він вам допомагає, то чом би не прийняти допомогу й не подякувати за неї?
— Бо тут коїться щось дивне, — сказав він, і серйозні, майже грізні нотки в його голосі трохи її збентежили.
— Дивне? З мером? З Асоціацією конярів? Про що ти говориш?
Певний час він пильно дивився на неї, а потім, здавалося, на щось зважився.
— Я довірюся тобі, Сюзен.
— Не впевнена, що мені потрібна твоя довіра, так само, як і твоє кохання.
Він кивнув.
— І все ж, щоб виконати роботу, задля якої мене сюди відрядили, я маю комусь довіряти. Ти можеш це зрозуміти?
Зазирнувши йому у вічі, вона кивнула.
Він підійшов і став коло неї, так близько, що вона майже відчувала тепло його шкіри.
— Подивися вниз. Скажи мені, що ти там бачиш.
Поглянувши туди, куди він показував, вона знизала плечима.
— Крутояр. Такий самий, як завжди, — осміхнулася вона. — І так само прекрасний. Він завжди був моєю найулюбленішою в світі місциною.
— Еге ж, він прекрасний. А що ще ти бачиш?
— Коней і поней. — Вона всміхнулася, щоб показати, що жартує (насправді то був давній жарт її татка), але він не всміхнувся у відповідь. Гарний на вроду, хоробрий (якщо вірити чуткам, що гуляли містом), стрімко рухається і швидко думає. Проте почуттям гумору трохи обділений. Втім, траплялися й гірші вади. Зокрема, хапати дівчину за груди, коли вона цього зовсім не чекає.
— Коней. Так. Але хіба їхня кількість не здається тобі підозрілою? Ти бачила коней на Крутоярі все життя і, авжеж, можеш відповісти не гірше за будь-якого фахівця з Асоціації конярів.
— А ти їм не довіряєш?
— Вони дали нам усе, про що ми просили, і поводяться дружньо, як пси коло обіднього столу. Але так — я їм не довіряю.
— А мені повірив.
Він не зводив з неї погляду своіх прекрасних і небезпечних очей, темніших, ніж у майбутньому, бо тоді їх ще не випалили міріади сонць у плині незліченних днів.
— Я маю комусь довіряти, — повторив він.
Засоромившись, вона опустила очі долу, неначе він докоряв їй у чомусь. Він простягнув руку, взяв її за підборіддя і лагідно змусив на себе подивитися.
— Скільки тут коней? Не поспішай, подумай!
Але тепер, коли він звернув на це її увагу, думати не було потреби. Вона вже давно помітила певні зміни, проте вони відбувалися поступово, тож легко було недогледіти.
— Ні, — зрештою сказала вона. — Їх не стільки, як треба.
— Замало чи забагато? Скільки?
Якусь мить вона мовчала. Потім глибоко вдихнула. Випустила повітря в глибокому зітханні.
— Багато. Їх надто багато.
Стиснувши кулаки, Вілл Деаборн струсонув ними у повітрі на рівні плечей. Його сині очі сяйнули, мов ті електричні ліхтарі, про які розповідав їй дідусь.
— Я так і знав. Знав.
— Скільки там коней? — спитав він.
— Під нами? Чи на всьому Крутоярі?
— Поки що під нами.
Вона дивилася уважно, не маючи жодного наміру рахувати поголів’я. Це не допомагало, а тільки збивало з пантелику. Вона бачила чотири чималі табуни коней (і в кожному їх було щонайменше двадцятеро), що пересувалися зеленою рівниною точнісінько так, як птахи в синьому небі над ними. Було ще дев’ять менших табунів — від октетів до квартетів… кілька пар (вони нагадували їй закоханих, проте того дня, здавалося, все співало їй про кохання)… кілька самітників, здебільшого молодих жеребців, які весело гарцювали…