Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Твоя контора, — гигикнув старий шкарбан, коли Діпейп повів його на дальній край до паркану, збитого з дошок, під яким було навалено кучугури сміття. Подих вітру доніс до його ніздрів сморід сірки й карболки з шахт. Праворуч, крізь бічну стіну бару Геттігана, лунав гамір п’яної сварки. — Це ти добре сказав.
— Еге ж, моя контора.
Старий витріщався на нього в світлі місяця, що плив у вузькому прорізі неба над завулком.
— Ти з Меджису? Чи Тепачі?
— Може, так, а може, й ні.
— Я тебе знаю? — Щоб придивитися пильніше, старий сволоцюга став навшпиньки, наче жадаючи поцілунку. Пхе, гидота.
Діпейп відштовхнув його од себе.
— Тримайся подалі, батьку. — Втім, у душі він збадьорився. Вони з Джонасом і Рейнолдзом уже були в цьому містечку раніше, і якщо старий запам’ятав його в обличчя, то навряд чи він меле дурниці про хлопців, яких бачив не так давно.
— Розкажи мені про трьох лордів, батьку, — Діпейп постукав по стіні бару. — Тим пиякам начхати, а от мені цікаво.
Старий сволоцюга зиркнув на нього каламутним оком, ніби оцінюючи.
— А для мене дзвінкої монети не знайдеться?
— Атож, — сказав Діпейп. — Якщо розповіси мені те, що я хочу почути, отримаєш монету.
— Золотом?
— Розкажеш — подивимося.
— Ні, сер. Гроші вперед.
Грубо вхопивши старого за руку, Діпейп розвернув його і притис його руку зморшкуватим зап’ястком до худих лопаток.
— Не грайся зі мною, батьку, бо зламаю тобі руку.
— Відпусти! — задихнувшись, заволав старий сволоцюга. — Я вірю в твою щедрість, сер, у тебе щедре лице! Так! Так і є!
Діпейп його відпустив. Старий сволоцюга налякано зиркнув на нього, потираючи плече. У світлі місяця кров, що висихала в нього на щоці, здавалася чорнющою.
— Їх було троє, — сказав старий. — Троє шляхетних парубків.
— Парубків чи лордів? Думай, батьку.
Старий сволоцюга глибоко замислився над питанням. Удар у голову, нічне повітря і викручена рука начебто протверезили його, принаймні тимчасово.
— І те, і друге, гадаю, — нарешті мовив він. — Один точно був лордом, хоч ті покидьки мені й не повірили. Бо я бачив його батька, а в його батька були револьвери. Не такі мізерні, як оце у тебе… перепрошую на слові, бо знаю, що в наші дні це найліпше, що можна знайти… у того були справжні револьвери. Такі, як у ті часи, коли мій батько був малим. Великі такі револьвери, і руків’я в них були з сандалового дерева.
Діпейп жадібно слухав старого, відчуваючи, як у душі наростає збудження… а разом з тим — якийсь благоговійний трепет. «Вони поводилися, як стрільці», — сказав того вечора Джонас. А коли Рейнолдз запротестував, що вони, мовляв, ще занадто молоді для цього, Джонас відповів, що вони можуть бути молодшими стрільцями — учнями. Тепер скидалося на те, що головний мав слушність.
— Руків’я з сандалового дерева? — недовірливо перепитав він. — Батьку, а ти нічого не наплутав?
— Ні, — побачивши, як хвилюється його співрозмовник, старий помітно збадьорився.
— Тобто стрілець. У батька того молодика були великі стволи.
— Угу, стрілець. Один із останніх лордів. Зараз їхній рід помалу зникає, а от мій батько добре його знав. Стівен Дескейн з Ґілеаду. Стівен, син Генрі.
— А той, кого ти бачив не так давно, був…
— Його син. Онук Генрі Високого. Решта теж мали шляхетний вигляд, як у лордів, але той, кого я бачив, походив прямісінько від Артура Ельда. Зуб даю. Я ще не заробив свою монету?
Діпейп хотів було відповісти ствердно, та потім збагнув, що він досі не знає, про якого з трьох парубків веде мову старий.
— Троє молодиків. Троє шляхетного роду. А револьвери в них були?
— Тільки не там, де їх могли побачити місцеві лайнокопи, — сказав старий сволоцюга й огидно зареготав. — Але пушки в них були, це точно. Може, сховані десь у лахах. Зуб даю.
— Еге ж. Троє парубків, і один із них — син лорда. Стрільця, як ти кажеш. Стівена з Ґілеаду. — Це ім’я було йому знайоме, о, так.
— Стівена Дескейна з Ґілеаду.
— А як його звали, цього молодого лорда?
Старий сволоцюга стривожено скривився, силкуючись згадати.
— Дірфілд? Дірстайн? Я не пам’ятаю точно…
— Все, я зрозумів. А ти заробив свій метал.
— Справді? — старий сволоцюга знову нахилився так близько, що стало чутно його подих, нудотно-солодкий від зілля. — Золото чи срібло? Що саме, друже?
— Свинець, — відповів Діпейп. Витяг із кобури револьвера і всадив старому дві кулі в груди. Насправді то була послуга з його боку.
Тепер він повертався до Меджису. Без зупинок у кожному задуп’ї і розпитування подорож буде короткою.
Десь у нього над головою затріпотіли крила. На скелю, ніби бажаючи спочити, сів темно-сірий голуб з білою смужкою на шиї. Цікава пташка, подумав Діпейп. Точно не дика. Чиясь домашня? Йому важко було уявити, щоб у цій частині світу хтось міг тримати вдома якусь тварину, крім напівоскаженілого пса, щоб відлякувати крадіїв (хоча що в цих людей було красти, Діпейп не мав жодного уявлення). Але все можливо. Хай там як, а смажений голуб на вечерю — це зовсім непогано.
Діпейп дістав револьвера, але не встиг звести курок, як голуб знявся на крило й полетів на схід. Діпейп вистрелив йому навздогін — сподівався на удачу. Але фортуна відвернулася від нього. Голуб трохи знизився, та потім вирівняв свій курс і полетів у той бік, куди прямував сам Діпейп. Якусь мить він просто сидів на коні, не надто переймаючись через невдачу. Зрештою, Джонас буде задоволений його знахідками, а це головне.
Потім він пришпорив коня і пустився легким галопом на схід Річковим Шляхом баронії в бік Меджису, туди, де чекали хлопчики, які виставили його йолопом. Ким би вони не були — лордами, синами стрільців, ким завгодно, — але смерть навіть таких як вони не оминала. Як, поза сумнівом, сказав би старий сволоцюга, якби був живий: світ зрушив з місця.
Увечері, три дні по тому, як Рой Діпейп виїхав з Рітці й спрямував коня назад до Гембрі, Роланд, Катберт і Алан їхали на північний захід від містечка. Спершу вони спустилися схилом Крутояру, проїхалися нічиєю землею, яку мешканці Гембрі називали Поганою Травою, і виїхали на необроблену землю пустиря. На відкритому просторі було легко спостерегти, що попереду стирчать обвітрені скелі, посередині яких проходила вузька щілина, дуже подібна до жіночої. Її краї були такі гострі, що, здавалося, її вирубав у скелях сокирою якийсь сердитий бог.