Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Пхе, — скривився Катберт. — Під акомпанемент цього звуку бачити таке не дуже приємно.
Але вони залишалися на місці (стримуючи коней, які час від часу сахалися, натягаючи віжки, наче хотіли повідомити господарям, що час уже забиратися звідти), а місяць підіймався дедалі вище й вище, помалу зменшуючись у розмірах та стаючи сріблястим. І нарешті підбився достатньо високо, щоб освітити своїм примарним світлом Каньйон Петлі. Троє хлопців стояли і мовчки дивилися на нього згори. Їм забракло слів. Роланд не відповідав за своїх друзів, але сам не зміг би тієї миті видушити з себе ані слова, навіть якби його змушували.
«Короткий каньйон із майже вертикальними стінами, дуже крутими», — сказала Сюзен. Опис був надто влучний. Вона також розповіла, що Петля була дуже подібна до поваленого на бік комина, і Роланд зрозумів, що це теж правда, якщо припускати, що димохід міг побитися після падіння і лежав тепер, викривлений посередині.
До самого кривого виступу дно каньйона здавалося цілком звичайним. Навіть розкидані всюди кістки, які вони побачили при світлі місяця, теж не були чимось надзвичайним. Багато тварин, що забрідали до таких каньйонів, не могли вибратися звідти. А в Петлі можливість вибратися ускладнювалася загатою з гілок, навалених біля входу. Його стіни були надто крутими, і видряпатися ними нагору було неможливо, крім, либонь, одного місця, де починався той маленький вигин. Там Роланд побачив якесь природне заглиблення, яке йшло до самого верхнього краю каньйону. З нього витикалися гілки: рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб хапатися за них руками — в разі потреби. Поки що потреби в цьому не було, проте він це завважив. Як і потім, у майбутньому, все життя відзначав про себе можливі шляхи відступу.
За виступом на дні ущелини починалося щось таке, що всі вони бачили вперше. Через кілька годин, повернувшись до барака, вони дійшли згоди в тому, що навіть не могли сказати напевне, що то було. Дальню частину каньйону затьмарювала сріблясто-тьмяна рідина, над якою клубочилися змійки диму чи туману. Здавалося, рідина повільно плюскотіла, накочуючи на стіни, що слугували їй вмістилищем. Пізніше вони побачать, що і рідина, і туман мали світло-зелений відтінок. Сріблястими їх робило місячне сяйво.
У них на очах на поверхню тонкоходу опустилася на крилах якась чорна тінь (напевно, той самий птах, що налякав їх на стежці). Клацнувши дзьобом, тінь вихопила щось із повітря — можливо, жука чи меншу пташку — і спробувала знову високо злетіти. Але не встигла. З дна каньйону піднялася срібляста рідиноподібна рука, скреготливе бурчання стало трохи гучнішим і тепер майже нагадувало голос. Ухопивши пташку, рука потягла її вниз. Поверхнею тонкоходу пробігло зеленаве світло — не більш ніж розмитий спалах електрики — і вмить зникло.
Троє хлопців перелякано перезирнулися.
«Стрибай до мене, стрільцю», — раптом озвався чийсь голос. То був голос тонкоходу, голос його батька і голос чаклуна Мартена, спокусника Мартена. А найстрахітливіше — то був його власний голос.
Стрибай, і забудеш про свої негаразди. Тут тебе не турбуватиме кохання до жодної дівчини, і смуток від втрати матері не лежатиме тягарем на твоєму дитячому серці. Тільки дзижчання діри в центрі всесвіту, тільки гнила солодкавість зітлілої плоті.
Ходи, стрільцю. Стань частиною тонкоходу.
Алан, з замріяним обличчям і порожніми очима, пішов уперед, уздовж краю урвища. Його права нога ступала так близько до нього, що підбором він скидав у прірву град камінців і піску. Перш ніж він встиг зробити п’ять кроків, Роланд ухопив його за пояс і різко потягнув на себе.
— Що це ти надумав?
Алан дивився на нього невидющим поглядом сновиди. Очі вже прояснювалися, але повільно.
— Я не… знаю, Роланде.
Під ними бурмотів, стогнав і співав тонкохід. Звук був тягучий, як гній, що просочується з рани.
— Зате я знаю, — сказав Катберт. — Знаю, куди ми зараз підемо. Назад до Смуги К, от куди. Ходімо, ми повертаємося. — Він благально зиркнув на Роланда. — Будь ласка. Це дуже погане місце.
— Гаразд.
Та перед тим, як повести їх назад до стежки, він ступив на край і кинув погляд на трясовину, що клубочилася під ними.
— Порахували, — сказав він, і в його голосі явно звучав виклик. — Порахували один тонкохід. — І, стишуючи голос: — І будь ти проклятий.
Дорогою назад вони прийшли до тями. Після мертвого і якогось присмаленого запаху каньйону та тонкоходу свіжий вітер в обличчя подіяв як цілющий бальзам.
— Що нам робити далі, Роланде? Ти знаєш? — спитав Алан, коли вони їхали вгору Крутояром, зрізаючи кут, щоби бодай трохи заощадити сили коней.
— Ні. Чесно кажучи, не уявляю.
— Для початку треба повечеряти, — бадьоро заявив Катберт і для переконливості постукав по порожній черепушці вартового.
— Ти знаєш, про що я.
— Так, — погодився Катберт. — І скажу тобі так, Роланде.
— Будь ласка, називай мене Віллом. Ми знову на Крутоярі. Тут я Вілл.
— Еге ж, гаразд. От що я тобі скажу: так далі тривати не може. Ми не можемо й далі рахувати неводи, човни, ткацькі верстати й залізні обручі. У нас от-от закінчаться предмети для безглуздого переліку. Гадаю, після того, як ми перейдемо до коней, вдавати з себе йолопів стане набагато важче.
— Еге ж, — погодився Роланд, зупинив Вітра і озирнувся в той бік, звідки вони приїхали. І на якусь мить його зачарував вигляд коней, на яких вочевидь напала якась місячна хвороба, бо вони весело басували на сріблястій траві. — Але знову повторю вам обом: справа тут не в конях. Чи потрібні вони Фарсону? Еге ж, можливо. Альянсові вони теж потрібні. Як і воли. Але коні є скрізь. Може, вони й не такі гарні, як тут, але, як то кажуть, у степу і хрущ м’ясо. Отже, якщо причина не в конях, то в чому тоді? І поки ми це не з’ясуємо чи не переконаємось, що з’ясувати це не вдасться ніколи, ми робитимемо все так, як робили раніше.
Частина відповіді чекала на них біля барака в Смузі К: сиділа на перекладині й енергійно розпушувала хвоста. Коли голуб пурхнув Роландові на руку, той побачив, що одне крило в нього пошарпане. Либонь, якась тварина, швидше за все, кіт, підкралася до нього і вхопила кігтями.
Записка, прив’язана до лапи голуба, була коротка, проте суттєво прояснила не зрозумілі для них моменти.
«Мені треба ще раз із нею зустрітися», — подумав Роланд, прочитавши записку, і відчув приплив радості. Серце закалатало швидше, і в холодному срібному світлі Місяця-Торговця було видно, що Роланд усміхається.