Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Якщо пройти близько милі дорогою до міської частини Ситґо, там буде апельсиновий гай. Зустрінемося на сході місяця. Приходь сам. С.
Внизу стояла підкреслена приписка: СПАЛИ ЦЬОГО ЛИСТА.
— Ми підстрахуємо, — запевнив Алан.
Роланд кивнув.
— Добре. Але здаля.
Потім він спалив записку.
Доглянутий апельсиновий гай мав форму прямокутника і складався приблизно з дюжини рядів охайних дерев, що росли на краю порослого травою тракту для диліжансів. Роланд приїхав туди, коли вже настала темрява, проте до того моменту, коли убутний Торговець вкотре мав піднятися над обрієм, лишалося ще добрих півгодини.
Хлопець блукав між дерев, слухаючи, як на нафтовому полі скрегочуть поршні, приводи, вали, неначе скелети стукотять кістками, і йому нестерпно захотілося додому. Це почуття викликали ніжні пахощі помаранчевого цвіту — яскрава пляма на темному смороді нафти. Цей іграшковий гайок навіть близько не міг дорівнятися до яблуневих садів Нового Ханаану… але щось спільне між ними було. Тут також витав невловний дух гідності й цивілізації, дух справи, якій приділяють багато уваги, хоч у цьому й нема особливої потреби. І особливого зиску теж, подумав Роланд, окинувши поглядом дерева. Либонь, помаранчі, що росли так далеко на півночі від теплих країв, були кислі, як лимони. Але вітер ворушив гілля, і їхні пахощі навіювали йому болісні спогади про Ґілеад. Вперше за весь час йому подумалося, що він більше ніколи не повернеться додому, а стане таким самим вічним мандрівником, як і старий Місяць-Торговець на небі.
Він почув її, але запізно, вже тоді, коли вона підійшла майже впритул. Якби на її місці опинився ворог, то в Роланда ще був би час витягти револьвер і вистрелити, але стріляти довелося б упритул. Його душу сповнив захват, а коли він роздивився у світлі місяця її обличчя, то зрадів ще більше.
Коли він повернувся, вона стала на місці і просто дивилася на нього, по-дитячому склавши руки перед собою на талії. Щойно він зробив крок уперед, вона підняла руки. Цей жест він зрозумів як застереження і збентежено спинився. Але в примарному світлі місяця він неправильно зрозумів Сюзен. Саме тоді вона могла зупинитися, але вирішила, що не робитиме цього. Вона навмисне зробила крок йому назустріч, ця висока дівчина у спідниці для верхової їзди і простих чорних чобітках. Сомбреро висіло в неї на спині, прикриваючи волосся.
— Вілле Деаборне, лиха година звела нас разом, — тремтливим голосом сказала вона, а наступної миті він вже цілував її. Вони палали в обіймах, а Місяць-Торговець, від якого вже лишилася тільки четвертина, підбивався дедалі вище і вище.
Сидячи на кухні своєї відлюдної хатини високо на пагорбі Коос, відьма Рея схилилася над кристалом, який півтора місяці тому принесли їй Великі мисливці за трунами. Її обличчя омивало рожеве світло, але тепер уже ніхто не сплутав би її з молодою дівчиною. У Реї була невичерпна життєва сила, завдяки якій вона жила довго-предовго (лише довгожителі Гембрі мали уявлення про те, скільки років було Реї з Коосу, та й то тьмяне і невиразне), але кристал висотував з неї життя, як вампір смокче кров. Велика кімната хатини тепер була ще більш захаращена, ніж зазвичай. Тими днями в Реї не було часу навіть на видимість прибирання. Кожну хвилину поглинала скляна куля. Коли відьма не зазирала до неї, то думала про те, що вона там побачила… о, а бачила вона там багато!
Ермот обвився довкола її кістлявої ноги і сичав від тривоги, але відьма його навіть не помічала. Зачарована видивом, вона ще нижче нахилилася до кулі.
Кристал показував дівчисько, яке приходило до неї перевіряти цноту, і молодого чоловіка, якого Рея побачила, коли вперше зазирнула до кулі. Тоді вона ще помилково прийняла його за стрільця, допоки не збагнула, що він надто юний для цього.
Дурне дівчисько, яке прийшло до Реї, співаючи, а пішло пристойніше — мовчки, виявилося цнотливим і, мабуть, досі таким було (авжеж, бо хлопця вона цілувала і торкалася, як незайманиця: жадібно і полохливо водночас), але якщо так і далі піде, то незайманою вона лишатиметься недовго. І чи не здивується Гарт Торін, коли потягне цю нібито цнотливицю в ліжко? Обдурити чоловіка в такому ділі — раз плюнути (чоловіки практично благали, щоб їх надурили), достатньо вилити наперсток свинячої крові, але дівчина до такого не дотумкає. О, як чудесно! Подумати тільки: вона зможе побачити, як міс Чванько змішають з брудом, тут, у цій чудовій кулі! Як прекрасно! Неперевершено!
Вона схилилася ще нижче. В глибинах її очей танцював рожевий вогонь. Відчувши, що хазяйка байдужа до його підлабузництва, Ермот з нещасним виглядом поповз геть, вишуковуючи тарганів. Чахлик відсахнувся од нього й вигнув спину дугою, лаючись по-котячому. Його шестинога тінь на стіні здавалася велетенською.
Роланд відчув, що ще мить — і він скористається нагодою. Він якось спромігся відірватися од неї й відступити на крок назад, і вона теж відступила. Стояла з широко розплющеними очима, вся розпашіла — той рум’янець він бачив навіть у тьмяному світлі місяця, який щойно зійшов. Яйця в Роланда затверділи й немовби налилися рідким свинцем.
Вона повернулася до Роланда впівоберта, і він побачив, що її сомбреро якось недоладно, перекособочено висить на спині. Простягнувши тремтячу руку, він поправив його, а вона вхопила його за пальці рукою, ненадовго, проте міцно стиснула і потім нахилилася підняти рукавичку для верхової їзди, яку зняла, щоб відчути шкірою його шкіру. Коли вона знову випросталася, кров одхлинула від її обличчя і дівчина похитнулася. Якби Роланд вчасно не притримав її за плечі, вона б упала. Вона обернулася до нього з нещасними очима.
— Що нам робити? О Вілле, що нам робити?
— Те, що нам до снаги. Як це було завжди. Як нас учили батьки.
— Це божевілля.
Роланд не відповів. Бо ще ніколи в житті не почував більшої ясності думки. Навіть біль у паху здавався нормальним і правильним болем.
— Ти хоч знаєш, чим це нам загрожує? — спитала вона і відповіла сама, не дочекавшись його відповіді: — Еге ж, знаєш, я бачу це по твоїх очах. Навіть якби нас побачили разом — це вже мало б серйозні наслідки. Я вже мовчу, що було б, аби нас запопали хвилину тому…
Вона здригнулася і відступила назад, а він потягнувся до неї.
— Краще не треба, Вілле. Інакше закінчиться тим, що ми просто зайдемо надто далеко в своїх обіймах. Чи тобі тільки цього й треба?
— Ти ж знаєш, що ні.
Сюзен кивнула.
— Ти попросив своїх друзів постояти на чатах?
— Еге ж, — і його обличчя осяяла несподівана відкрита усмішка, яку вона так любила. — Тільки не там, де вони зможуть чатувати за нами.
— Дяка за це богам, — сказала вона і якось відсторонено розсміялася. А потім підійшла до нього так близько, що він ледве стримувався, аби не прийняти її в свої обійми. І допитливо зазирнула йому в очі. — Хто ти насправді, Вілле?
— Майже той, за кого себе видаю. І це найкумедніше, Сюзен. Нас із друзями відіслали сюди не тому, що ми перебрали хмільного і вскочили в халепу. Але й не для того, аби ми викривали чиїсь лихі задуми чи таємну змову. Нас просто таким чином вберегли від небезпеки. Усе це сталося, відколи… — він похитав головою, щоб показати свою безпорадність, і Сюзен знову згадала слова свого татка про те, що ка — як буревій. Він налітає й забирає з собою твоїх курей, будинок, хлів. Навіть твоє життя.
— А Вілл Деаборн — твоє справжнє ім’я?