Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— І вам на все добре, Сюзен Дельгадо, — гукнув він у відповідь. Вона озирнулася лише один раз: коли пройшла вже чималий відрізок вулицею, — проте Стокворта вже не було. І вона була певна, що він пішов не до Гукі. Їй стало цікаво, що пан Стокворт робив на окраїні міста.
А за півгодини, дістаючи нові підкови з батькової сумки, вона все зрозуміла. Між двома підковами виявився маленький папірець, складений удвоє. Отже, зіткнення з паном Стоквортом не було випадковим.
Почерк Вілла вона впізнала одразу — таким самим почерком було написано записку, вкладену до букета.
Сюзен,
Чи
В.
P.S. Цю записку краще спали.
Папірець вона спалила одразу. І спостерігаючи, як язики полум’я спершу здіймаються догори, а потім опадають, поглинаючи записку, вона весь час бурмотіла слово, яке вразило її найсильніше. Слово «благаю».
З тіткою Корд вони мовчки скромно повечеряли супом із хлібом, а після вечері Сюзен сіла на Феліцію й поїхала на Крутояр, щоб подивитися, як сідає сонце. Нині ввечері вона з ним зустрічатися не збиралася, ні, тільки не це. Необдумані вчинки вже завдали їй достатньо прикрості. Але як щодо завтра?
Чому на Ситго?
Має відношення до нашої попередньої розмови.
Так, можливо. В його щирості вона не сумнівалася, хоча вже не раз думала про те, чи вони з друзями — насправді ті, за кого себе видають. Напевно, він хотів побачитися з нею, бо цього вимагала його місія (хоча Сюзен не знала, як пов’язати між собою нафтове поле і той факт, що на Крутоярі пасеться забагато коней). Але те, що між ними зараз відбувалося, було приємним і небезпечним. Почати вони можуть з розмови, але закінчать вже напевно поцілунками… і поцілунки будуть лише початком. Проте усвідомлювати не означало забути про почуття. Вона хотіла його бачити. Прагнула його побачити.
Тож вона сиділа на новому коні (одному з тих, якими Гарт Торін розплачувався за її цноту наперед) і дивилася, як помалу червоніє сонце на заході. Слухала невиразне буркотіння тонкоходу. І вперше за всі шістнадцять років життя нерішучість шматувала її зсередини. Її бажання і її уявлення про честь повстали одне проти одного, і в душі бушувала гроза. А ще вона відчувала, як наростає всередині думка про ка, невблаганна, наче вітер, що здіймається довкола хиткого будинку. Втім, поступитися честю лише з цієї причини було б надто легко. Вдатися до всемогутнього ка як до виправдання власного падіння вона не могла. То була зброя найслабших.
Сюзен почувалася безпорадною і сліпою, мов кошеня, як тоді, коли вийшла з темряви комори Брайана Гукі на яскраве світло. Мимоволі вона навіть тихо заплакала від горя. Всі її спроби мислити логічно й розважливо заступало бажання поцілувати його ще раз і відчути його руку на своїй груді.
Вона ніколи не була релігійною і не вірила в богів Серединного світу. Проте коли сонце сіло, а небо над тим місцем, де воно щойно було, поміняло відтінок з червоного на багряний, вона спробувала молитися своєму батькові. І отримала відповідь — хоча й не знала звідки: від батька чи з глибин власного серця.
«Полиш усе на розсуд ка, — звелів їй голос. — Зрештою, ка візьме своє. Так було завжди. Якщо ка захоче взяти гору над твоєю честю, так і станеться. А проте, Сюзен, нікому нема до цього діла, крім тебе самої. Нехай ка йде своїм ходом, а ти бережи свою честь і дотримай обіцянки, хай би як не було важко».
— Гаразд, —
Сутеніло. Сюзен вйокнула на Феліцію й поскакала додому.
За традицією, наступний день був для пастухів недільним, отже — вихідним. Маленький загін Роланда теж скористався з нагоди влаштувати собі відпочинок.
— Ми маємо право на вихідний, — сказав Катберт, — особливо зважаючи на те, що ми ні бельмеса не тямимо в тому, що тут робимо.
У той вихідний (шостий, відколи вони приїхали до Гембрі) Катберт пішов на верхній базар (на нижньому базарі все продавали дешевше, але рибний запах, яким там усе просякло, був йому не до вподоби). Він дивився на барвисті пончо і ледь стримував сльози. У його матінки теж було пончо, і воно їй дуже подобалося. Від згадки про те, як вона часом надягала пончо й їхала на коні гуляти, а пончо вільно майоріло за її спиною, йому стало тоскно і нестерпно захотілося додому. «Артур Гіт», Роландів ка-мей, [16] так сумував за своєю мамусею, що в нього змокріли очиці! То був жарт, гідний… ну, гідний Катберта Олгуда.
16
Ка-мей — член ка-тету, якого вважають блазнем.
Так він стояв, утупившись у пончо та вішак з пістрявими ковдрами, тримаючи руки за спиною, наче якийсь відвідувач картинної галереї (і кліпаючи повіками, щоб не розплакатися). Аж раптом хтось несміливо торкнувся його плеча. Він озирнувся і побачив біляву дівчину.
Катберта зовсім не здивувало те, що його друг у неї вклепався. Навіть у джинсах і робочій сорочці її врода була такою осяйною, що справді перехоплювало подих. Її волосся ззаду перехоплювала плетена мотузка із сиром’ятної шкіри, а очі мали такий ясно-сірий відтінок, який Катберт бачив уперше в житті. І він подумав: дивно, що Роланд взагалі спроможний якось жити далі й щось робити, я б на його місці й зуби чистити не зміг. Але з’явилася вона слушної миті — Катбертові сентиментальні думки про маму геть вивітрилися з його голови.
— Сей, — тільки й спромігся видушити з себе він. Принаймні, спочатку.
Вона кивнула і простягнула йому те, що мешканці Меджису називали корветом, у буквальному розумінні «маленький пакет», у практичному — «крихітний гаманець». Ці маленькі шкіряні штучки, куди ледве вмішалася пара монет, носили здебільшого жінки, хоча чоловікам мода цього теж не забороняла.
— У вас випало, — сказала вона.
— Ні, це не моє, дякую, сей, — гаманець цілком міг належати й чоловікові — проста чорна шкіра без жодних прикрас. Але Катберт ніколи не бачив його раніше. В нього взагалі ніколи не було корвета.
— Це ваше, — наполягала вона, дивлячись на нього так пильно, що він буквально відчував, як пашить від її погляду шкіра. Він мав одразу ж збагнути, але її раптова поява вибила його з колії. А ще її кмітливість. Від такої вродливої дівчини він цього не чекав. Красуні не мають бути кмітливими, вважав Катберт. Все, що їм треба, — прокидатися вранці. — Безперечно, ваше.
— Ет, точно, — забідкався він, мало не вириваючи в неї з рук крихітного гаманця. На його обличчі вже розпливалася дурнувата усмішка. — Добре, що ви нагадали, сей…