Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Та про одне він не зміг би забути за жодних обставин. Щоразу, коли він вдаряв об щось пальця, різкий спалах болю освіжав йому пам’ять. Нагадував про обіцянку, яку Діпейп дав самому собі. Обіцянку прикінчити Деаборна, Стокворта й Гіта, побачити, як їхні мертві тіла лежать у ряд, як паперові ляльки, рука до руки. Він мав намір підготувати ту частину свого тіла, яка останні три тижні так нудьгувала за Її Милістю, і поливати з неї їхні мертві обличчя. Більшу частину рідини він планував залишити для Артура Гіта з Ґілеаду, Новий Ханаан. Те ходяче сміхотливе торохкало мало серйозні претензії на поливання.
Діпейп проїхав до кінця єдиної в Рітці вулиці, піднявся першим схилом і на його верхівці зупинився, щоб іще раз кинути погляд на містечко. Минулої ночі, коли він розмовляв зі старим сволоцюгою позаду бару Геттіґана, у Рітці стояв гамір. Але зараз, о сьомій годині ранку, містечко наче вимерло: воно здавалося таким самим примарним, як і Місяць-Торговець, що досі висів у небі над сплюндрованими пагорбами. Але гуркіт у шахтах він чув. Ще б пак. Там гуркотіло сім днів на тиждень. Злим немає спочинку… а себе він теж зараховував до злих. Він грубо, як завжди, потягнув коня на вуздечку, пришпорив його й попрямував на схід, дорогою думаючи про старого сволоцюгу. Він чесно обійшовся зі старим — пообіцяв йому винагороду і заплатив за отриману інформацію.
— Атож, — сказав Діпейп, і скельця його окулярів блиснули у вранішньому сонці (рідко випадала така днина, коли вранці його не мучило похмілля, тож настрій у нього був нині пречудовий). — Старому пердуну нема на що скаржитися.
Відстежити, якою дорогою приїхали до них малі гультяї, було для Діпейпа неважко. Виявилося, що від самого Нового Ханаану вони їхали на схід Великим Шляхом і їх пам’ятали в кожному містечку, де вони зупинялися. Помічали навіть тоді, коли вони просто проїжджали, не спиняючись. А чом би й ні? Молоді люди на гарних конях, на обличчях жодних шрамів, жодних татуювань на руках, гарний одяг, дорогі капелюхи. Особливо добре їх запам’ятовували в трактирах і заїжджих дворах, де вони спинялися на відпочинок, але міцної випивки не замовляли: ні пива, ні ґрафу. Так, їх запам’ятовували. Хлопці на дорозі, хлопці, що мало не вилискували. Такі хлопці, наче вони прибули прямісінько з колишніх, кращих часів.
«Я сцятиму їм в обличчя, — їдучи, думав Діпейп. — Усім по черзі. А останньому — містерові Артуру „Ги-ги“ Гіту. Для тебе стане стільки теплої рідини, що ти в ній захлинешся. Хоча ні, не захлинешся, бо все одно ти вже будеш на тій галявині, де закінчується земний шлях».
Так, їх помічали, але цього було не досить. Якби він повернувся до Гембрі, маючи на руках лише цю інформацію, Джонас би точно відстрелив йому носа. І по заслузі. «Може, вони й багатенькі хлопчики, але це не вся правда про них», сказав собі Діпейп. Питання тільки в тому, яку ще правду про себе вони приховують? І нарешті, в жалюгідному містечку Рітці, де тхнуло лайном і сіркою, він розкопав правду. Можливо, не всю, але її цілком вистачило, щоб Діпейп розвернув коня і поїхав назад, перш ніж опиниться в тому триклятому Новому Ханаані.
Перш ніж зазирнути до Геттіґана, він обійшов іще два шинки і в обох похлебтав розбавленого водою пива. І все ж він замовив іще одне розведене водою пиво і приготувався розговорити власника бару. Але не встиг він потрусити яблуньку, як яблучко вже впало йому до руки.
То був голос старого (старого сволоцюги), пронизливий, огидний — голос, здавалося, притаманний лише старим сволоцюгам. Він заговорив про давніші часи, як це зазвичай роблять старі, і про те, як світ зрушив з місця і як усе було інакше, коли він був молодий. Але потім у його монолозі прослизнуло щось таке, від чого Діпейп одразу нашорошив вуха: щось про те, що старі часи, можливо, повернуться, бо ж не так давно, якихось два місяці тому, він бачив трьох молодих паничів і навіть купив одному випити, хоч то й був лише огидний газований напій.
— Та ти ж не відрізниш молодого лорда від молодого пьорда, — сказала чарівна панянка, в чиєму роті лишилося ціле багатство: аж чотири зуба.
Бар вибухнув реготом. Старий сволоцюга ображено зиркав довкола.
— Та знаю, знаю. Я забув більше, ніж будь-хто з вас зможе запам’ятати, ясно вам? Принаймні один з тих молодих паничів походив з лінії Ельда, бо в його обличчі я побачив його батька… так, як оце зараз бачу твої обвислі цицьки, Джоліно. — А потім старий сволоцюга зробив щось таке, від чого Діпейп його навіть поважати почав. Він узяв рештки свого пива і вилив їх хвойді за пазуху. Розлюченого крику дівки не змогли притлумити навіть верески реготу, якими аудиторія вітала цю подію, і крики старого, коли повія заходилася товкти його по пиці й гамселити по плечах. Спершу він лише обурено відгавкувався, але потім, коли шльондра вхопила пивного кухля, з якого пив старий сволоцюга, і розтрощила об його голову, крики переросли у квиління від болю. По щоці старого потекла кров, до якої домішувалися водянисті шмарклі пива.
— Геть звідси! — заверещала дівка і штурхонула його до дверей. Доповнили картину кілька вагомих стусанів од відвідувачів закладу — шахтарів (у суперечці вони переходили з одного боку на інший так само легко, як міняє напрями вітер). — І не повертайся сюди! Я чую, як від тебе тхне зіллям, старий пердуне! Вимітайся і прихопи з собою свої історійки про старі-добрі часи й молодих лордів!
Таким чином старого сволоцюгу відпровадили через усю залу, повз трубача, який своєю грою на інструменті розважав відвідувачів Гетгіґана (цей молодий музикант у котелку примудрився й собі штурхонути старого сволоцюгу в зад, обтягнений запилюженими штаньми, ні на ноту не збившись із мелодії «Грайте, дами, грайте»), і через стулкові двері викинули на вулицю, де він упав обличчям у багнюку.
Діпейп, не кваплячись, пішов слідом за ним і допоміг підвестися. Водночас він відчув, що з рота старого тхне чимось ядучим, але не пивом, і побачив промовисті зеленаві плями в кутках його рота. Так, зілля. Мабуть, старий сволоцюга лише почав його жувати (як завжди, причина була одна: чортове зілля вільно росло на пагорбах, на відміну від пива й віскі, які треба було купувати), але з початком стрімко наближався й кінець.
— Вони не поважають старих, — прохрипів сволоцюга. — І не розуміють.
— Еге ж, вони такі, — підтакнув Діпейп. Він досі не позбувся говірки узбережжя і Крутояру.
Старий сволоцюга стояв, похитуючись, дивився на того, хто допоміг йому підвестися, і марно намагався витерти кров, що юшила по його зморшкуватих щоках з розбитої голови.
— Синку, в тебе не знайдеться трохи грошенят на випивку? Згадай лице свого батька і дай мені на одну маленьку склянку!
— Старий, я тобі не благодійник, — відказав Діпейп, — але ти можеш заробити собі на випивку. Відійдімо туди, до моєї контори, і побалакаймо.
Він відвів старого на хідник, ліворуч від чорних стулкових дверей з прорізами золотистого світла, що лилося вгорі та внизу. Дочекався, поки повз них пройде трійця гірників, які щосили горлали пісню ( Полюбив я дівку… худу й високу… у неї довгі руки… і блакитне око), а потім, притримуючи старого сволоцюгу за лікоть, повів його в завулок між баром Геттіґана і поховальним бюро, яке розташовувалося навпроти. Для декого, подумав Діпейп, візит до Рітці міг дорівнювати закупівлі всіх необхідних товарів у одній крамниці: випив, отримав кулю в лоба, ліг у труну в сусідньому закладі.