Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Ти таке бачив раніше? — поцікавилася Сюзен.
Він кивнув.
— Мабуть, у Внутрішніх бароніях чимало дивовижних речей, — сказала вона.
— Я починаю підозрювати, що не більше, ніж у бароніях Зовнішньої Дуги, — повільно повертаючись, відповів він і показав кудись рукою. — А що то за будівля? Справа рук Древніх?
— Еге ж.
На сході Ситго земля різко обривалася, переходячи в крутий, густо порослий деревами схил, посеред якого було прорубано широку стежку. В місячному світлі стежка була добре помітна, як смітинка у волоссі. Неподалік від підніжжя схилу стояла напівзруйнована будівля, оточена булижниками і якимись завалами, що виявилися уламками димоходів (що це точно димоходи, а не щось інше, можна було зрозуміти з вигляду того єдиного димоходу, який лишився стояти на даху). Чим би не займалися Древні, їм, вочевидь, доводилося весь час мати справу з димом.
— Коли татко були малі, там можна було знайти багато корисних речей, — сказала Сюзен. — Папір і таке інше. Навіть кілька чорнильних ручок, які писали. Недовго, але писали. Якщо їх добре потрусити. — Вона показала ліворуч від хатини, де лежав велетенський уламок каменя для хідника і кілька іржавих каркасів, що правили колись Древнім за засоби пересування тим дивним безкінним способом. — Колись там були штуки, що нагадували каністри з бензином, тільки набагато більші. Вони були як велетенські срібні бляшанки. І не іржавіли так, як ті, решта. Навіть не знаю, що з ними сталося. Якщо тільки хтось не поцупив їх собі, аби тримати в них воду. Я б на таке не наважилася. Навіть якщо вони не брудні, все одно приносять нещастя.
Сюзен повернула до нього обличчя, і в світлі місяця він поцілував її.
— Ох, Вілле, як це нестерпно для тебе.
— Як це нестерпно для нас обох, — сказав він, і вони подивилися одне на одного довгим і змученим поглядом, одним із тих, на які спроможні лише юні. Нарешті вони звернули погляди в інший бік і, тримаючись за руки, рушили далі.
Сюзен не знала, що її жахає більше: ті декілька башт, що качали нафту, чи ті, недієздатні, які стояли, огорнуті моторошною тишею (а їх були десятки). Знала тільки, що жодна сила на землі не змусила б її ступити за огорожу цієї місцини без супроводу друга. Тут гули насоси, щомиті лунав скрегіт циліндра, наче в темряві когось різали, періодично спалахувала «свічка», пронизуючи повітря подихом вогнедишного дракона, а каркаси башт слали перед ними свої довгі тіні. Сюзен силкувалася вирізнити дві пронизливі ноти — крик дрімлюги, але нічого не чула.
Вони вийшли на широку стежку, що розділяла нафтове поле навпіл (колись вона, напевно, була потрібна для лагодження й обслуговування свердловин). Посередині, в глибокому бетонному жолобі, пролягала сталева труба з поіржавілими стиками, трохи вище рівня землі.
— Що це таке? — спитав Роланд.
— Мабуть, труба, якою нафта текла до тієї будівлі. Не зважай на неї, вона вже багато років стоїть суха.
Він опустився на коліно і провів рукою між бетонним жолобом та іржавим боком труби. Сюзен нервово за ним спостерігала, закусивши губу, щоб не бовкнути зайвого і надто жіночого, на кшталт: а раптом там, у темряві, кусючі павуки? а раптом його рука застрягне? що ж нам тоді робити?
Але підстав хвилюватися не було. В цьому вона переконалася, коли він дістав руку з-під труби. Рука була волога й чорна від нафти.
— Кажеш, багато років суха? — іронічно всміхаючись, спитав він.
Від збентеження вона лише похитала головою.
Вони рушили вздовж труби до того місця, де шлях перекривала іржава брама. Труба проходила під брамою (навіть зараз, у слабкому місячному промінні, Сюзен бачила, що подекуди крізь стародавні з’єднання труби просочується нафта), вони вдвох перелізли через верх. Роланд допомагав Сюзен, і як на її відчуття, то його руки поводилися надто вільно для шляхетної допомоги дівчині. Але кожен дотик викликав у неї бурхливу радість. «Якщо він не зупиниться, моя голова вибухне, мов та свічка», — подумала вона і розсміялася.
— Сюзен?
— Та пусте, Вілле, це просто нерви.
На іншому боці брами вони знову обмінялися тим довгим промовистим поглядом, а потім почали спускатися схилом. Дорогою Сюзен помітила дивну річ: багатьом соснам бракувало нижніх гілок, так, наче їх хтось постинав. У світлі місяця добре було видно свіжі сліди від сокири й живицю, теж свіжу. Вона звернула на це увагу Вілла, і він мовчки кивнув.
Біля підніжжя схилу труба піднімалася над землею і, підтримувана іржавими сталевими опорами, вела до безлюдної будівлі, де раптово обривалася, як людська кінцівка на полі бою. Під цим місцем обриву натекло неглибоке озерце липкої нафти, що вже зашерхла. Сюзен здогадалася, що калюжа тут не перший день, бо побачила трупи птахів. Напевно, цікавість примусила їх спуститися, та потім вони застрягли і мучилися до самої смерті, що застала їх у дивних моторошних позах.
Сюзен так і стояла б, широко розплющивши очі, не ймучи їм віри, якби Вілл не торкнувся її ноги. Він уже присів навпочіпки. Так само присівши, вона простежила за рухом його вказівного пальця. Її подиву та збентеженню не було меж. На землі були сліди. Дуже великі сліди. Тільки одна істота на світі могла їх залишити.
— Воли, — чудуючись, промовила Сюзен.
— Еге ж. Вони вийшли звідти, — він показав туди, де обривалася труба. — А попрямували… — не підводячись, він розвернувся на підошвах чобіт і показав у бік схилу, де починався ліс. Тепер вона, дочка коняра, вже й сама бачила те, що мала побачити від самого початку. Хтось спробував так-сяк замести сліди і вирівняти землю там, де волочили чи котили щось важке. З часом безлад на землі трохи згладився, але сліди досі було чітко видно. Вона навіть здогадувалася, що волочили воли. Та й її супутник, мабуть, теж мав щодо цього свою думку.
Там, де закінчувалася труба, сліди розходилися двома дугами. Сюзен і так званий Вілл Деаборн пішли вздовж правої дуги. Сюзен не здивувалася, коли побачила, що серед волячих слідів видно борозни. Неглибокі (літо було сухим, і земля затверділа, мов бетон), але все-таки борозни. Те, що їх досі було видно, означало, що воли тягли щось малопідйомне. Ну авжеж, а нащо ж тоді знадобилися воли?
— Дивись, — сказав Вілл, коли вони підійшли до краю лісу, що починався біля підніжжя схилу. Зрештою вона побачила те, на що він їй указував, але для цього довелося стати навколішки й спертися об землю руками. Який гострий був у нього зір! Надприродно гострий. То були сліди чобіт. Не надто свіжі, проте набагато свіжіші, ніж сліди волів і борозни від коліс.
— Тут був чоловік у плащі з каптуром, — сказав Роланд, показуючи на свіжу пару відбитків. — Рейнолдз.
— Вілле, ти не можеш цього знати!
Спершу він здивувався, а потім засміявся.
— Авжеж, можу. Він ходить, трохи вивертаючи ногу всередину. Ліву ногу. Ось, дивись, — він провів кінчиком пальця у повітрі над слідами і знову розсміявся — надто вже здивовано Сюзен на нього дивилася. — Це не алхімія, Сюзен, дочко Патрика, а лише вміння читати по слідах.
— Чому ти, такий молодий, стільки всього знаєш? — спитала вона. — Хто ти, Вілле?
Він випростався і опустив погляд, щоб зазирнути їй у вічі. Втім, вона була досить висока як для дівчини і низько опускати погляд не довелося.
— Мене звуть не Вілл, а Роланд. І відтепер моє життя в твоїх руках. Звісно, я не проти цього, але цим я можу наразити на небезпеку і твоє життя. Нехай це буде твоєю таємницею за сімома замками.
— Роланд, — проговорила вона зачудовано, наче смакувала його ім’я.
— Еге ж. А яке тобі більше до вподоби?
— Справжнє, — ні на мить не завагалася Сюзен. — Воно таке шляхетне.