Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Роланд кивнув.
Сюзен торкнулася стінки цистерни. На пальцях залишився слід від нафти. Вона потерла кінчики, понюхала їх, потім нахилилася і вирвала жмут трави, щоб витерти руки.
— Для наших машин нафта не годиться. Вона їх забиває.
І знову Роланд кивнув.
— Мій ба… мій народ у Внутрішній Дузі теж це знає. І розраховує на це. Але якщо Фарсон послав групу людей по ці цистерни (а саме про це нам надіслали звістку), то він або знає спосіб очищення нафти, або йому здається, що він його знає. Якщо йому пощастить перехитрувати війська Альянсу й заманити їх у місцину, де не буде шансів для відступу, і якщо він зуміє запустити старі машини, як ті, що їздять на гусеницях, то він не просто виграє бій. Він знищить десять тисяч кінних вояків Альянсу і виграє війну.
— Але ж твій батько не може про це не знати?..
Роланд розпачливо похитав головою. Одна річ — те, що їхні батьки знали. Але геть інша — як вони користувалися цим знанням. А третя — які сили ними керували: необхідність, страх, надмірна гординя, що передавалася від батька до сина в роді Артура Ельда. Тож Роланд міг лише висловити своє припущення.
— Гадаю, в них нема часу, вони хочуть швидше завдати Фарсону смертельного удару. Якщо вони зволікатимуть, Альянс просто прогниє зсередини. І разом з ним піде в небуття добра частка Серединного світу.
— Але ж… — Сюзен замовкла, закусивши губу, й похитала головою. — Навіть Фарсон не може цього не знати… не розуміти… — Вона глянула на нього широко розплющеними очима. — Звичаї Древніх призводять до смерті. Нема такої людини, яка б цього не знала.
Роланд із Ґілеаду згадав кухаря на ймення Гекс, що гойдався в зашморгу, поки круки визбирували хлібні крихти під його ногами. Він помер за Фарсона. Але перед тим заради Фарсона отруїв дітей.
— Смерть, — сказав Роланд, — це Фарсонове друге ім’я.
Знову в садку.
Закоханим здавалося, що проминуло багато годин. Але насправді з моменту їхнього зустрічі пройшо лише три чверті години. У небі досі сяяв останній місяць літа. Він вже помітно зменшився, але своєї яскравості не втратив.
Сюзен повела його туди, де прив’язала свого коня. Побачивши їх, Пілон закивав головою і тихо заіржав до Роланда. Хлопець помітив, що Сюзен доклала чимало зусиль, аби не видати себе: кожну пряжку на кінській збруї було загорнуто в тканину, навіть шпори обтягнені повстю.
Він повернувся обличчям до Сюзен.
Хто пам’ятає солодкий біль тих юних років? Наше перше справжнє кохання пам’ятається нам не чіткіше за ілюзії, що навідували нас під час марення. Тієї ночі під убутним місяцем Роланд Дескейн і Сюзен Дельгадо палали від спраглого бажання бути разом. Вони навпомацки трималися за доброчесність і вмирали від почуттів, що несли їм глибини відчаю.
Усе це дістало своє відображення в простих рухах. Вони ступили крок назустріч одне одному, потім відступили назад, розпачливо поглянули одне одному у вічі, знову виступили вперед і зупинилися. І тепер їй згадалася жахлива річ: він сказав, що зробить для неї все, але не ділитиме з іншим чоловіком. Вона не хотіла (а радше, не могла) порушити обіцянку, яку дала мерові Торіну, і Роланд не хотів (чи не міг) порушити її замість неї. Та найгірше було в іншому: хай яким сильним був вітер ка, честь і обов’язок виявилися сильнішими.
— Що ти тепер робитимеш? — зашерхлими губами спитала вона.
— Не знаю. Мені треба подумати, поговорити з друзями. Тітка тебе насварить, коли повернешся додому? Допитуватиметься, де ти була і що робила?
— Ти дбаєш про мене, Віллі, чи передусім про себе й свої плани?
Він не відповів, тільки глянув на неї. І Сюзен опустила очі додолу.
— Пробач, це було жорстоко. Ні, вона мене не чіпатиме. Я часто катаюся верхи вночі, хоча так далеко від дому ніколи не заїжджала.
— Вона не знатиме, як далеко ти їздила?
— Ні. Цими днями ми старанно уникаємо одна одної. Це все одно що два порохові склади в одному будинку. — Вона простягнула руки. Рукавички тепер висіли в неї на поясі, і руки були холодними. — Це добром не скінчиться, — пошепки сказала вона.
— Не кажи так, Сюзен.
— Я мушу це казати. Але, хай там що, знай: я кохаю тебе, Роланде.
Він пригорнув її до себе і поцілував. А коли відпустив, вона притулилася губами до його вуха і прошепотіла:
— Якщо ти кохаєш мене, то кохай. Зроби так, щоб я порушила обіцянку.
На одну довгу мить його серце завмерло в грудях. Він не відповідав, і в Сюзен з’явився промінчик надії. Та потім він лише хитнув головою — один раз, проте впевнено.
— Сюзен, я не можу.
— То твоя честь тобі дорожча за твоє буцімто кохання до мене? Нехай буде так, — зі сльозами на очах вона вирвалася з його обіймів, злетіла в сідло, незважаючи на те, що його рука лягла їй на чобіт — тихий заклик зупинитися. Вона рвонула мотузку з ковзким вузлом, якою прив’язувала Пілона, і чоботом без шпори дала йому знак рушати. Тепер Роланд кликав її гучніше, але вона пустила Пілона галопом і зникла з очей раніше, ніж згас спалах люті. Вона не потрібна була йому після іншого чоловіка, а обіцянку Торінові вона дала, ще не знаючи, що десь на землі існує Роланд. Тоді як він смів наполягати, що втрата честі й сором ляжуть лише на її плечі? Вночі, лежачи в ліжку без сну, вона збагнула, що ні на чому він не наполягав. І апельсиновий гай ще навіть не зник з поля зору, коли вона піднесла руку до щоки і відчула, що вона мокра. Мокра, бо Роланд теж плакав.
Щоб хоч якось вгамувати свої емоції, Роланд ще довго після заходу місяця катався верхи за містом. Якийсь час він думав над тим, що робити зі знахідкою на Ситґо, та його думки мимохіть повертали до Сюзен. Чи ж не дурнем він був, відмовившись од того, що вона йому пропонувала? Не взявши те, що вона бажала з ним розділити? Якщо ти кохаєш мене, то кохай. Ці слова краяли йому душу. Та десь у закапелках розуму чіткий голос його батька промовляв, що він вчинив слушно. Хай там що думала Сюзен, справа полягала не лише в честі. Та нехай вона краще вважає так, може, навіть ненавидить його, ніж знатиме, на яку небезпеку вони обоє наражаються.
Близько третьої години, вже збираючись повертати до Смуги К, він почув швидкий цокіт кінських копит на головній дорозі, що вела з заходу. Не роздумуючи про те, навіщо це йому потрібно, Роланд повернув у той бік, потім спинив Вітра за високою напівзруйнованою огорожею, що вся заросла бур’янами. У глибокій тиші ранку луна розносилася на великі відстані, і впродовж десяти хвилин цокіт копит наростав. Цього часу Роландові цілком вистачило на роздуми: тепер він здогадувався, хто стрімголов мчав до Гембрі о цій порі, за дві години до світанку. І він не помилився. Місяць уже не світив, але навіть крізь щільне переплетіння лозин огорожі він розгледів Роя Діпейпа. На світанку Великих мисливців за трунами знову буде троє.