Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Він замовк, і на якийсь час між ними запала тиша.
— Я шкодую про те, що наші батьки відправили нас сюди, — першим заговорив Алан… хоча відправив їх сюди саме батько Роланда, і всім трьом це було добре відомо. — Ми ще надто молоді для таких справ. Надто недосвідчені.
— А тієї ночі в «Раю» ми наче незле впоралися, — заперечив Катберт.
— То була лише репетиція, а не справжня сутичка. До того ж вони не вважали нас серйозними супротивниками. Більше вони такого не допустять.
— Якби мій батько чи ваші батьки знали, що ми тут знайдемо, вони ні за що б нас сюди не вирядили, — сказав Роланд. — Але так вже сталося, що ми це виявили. І тепер відповідаємо за це. Так?
Його друзі кивнули. Ніхто вже не мав ані крихти сумніву щодо того, що тепер вони відповідають за свою знахідку.
— Хай там як, хвилюватися вже пізно. Ми будемо чекати і сподіватися на допомогу Сюзен. Я волів би не потикатися до Ситго без людини з Гембрі, яка добре знає місцевість… але якщо Діпейп повернеться, то, напевно, доведеться ризикнути. Хтозна, що він там може нарити чи вигадати, щоб загладити провину перед Джонасом. І хтозна, що робитиме Джонас після їхньої розмови. Може початися стрілянина.
— Знаєш, після всіх цих пересторог я, мабуть, зрадів би їй, — сказав Катберт.
— Ти передаси їй ще одну записку, Вілле Деаборне? — спитав Алан.
Роланд замислився, і Катберт подумки вже побився об заклад із самим собою на те, яким буде Роландів вибір. Але програв.
— Ні, — відповів той. — Доведеться дати їй час на роздуми, хоча його й обмаль. І сподіватися, що її цікавість візьме гору.
З цими словами він розвернув Вітра і поїхав у бік покинутих бараків, що тепер слугували їм домівкою. Катберт і Алан вирушили слідом.
Увесь вихідний до самого вечора Сюзен виснажувала себе працею: вичищала стайню, носила воду, мила сходи. Тітка Корд тільки мовчки спостерігала з недовірливим і здивованим виразом обличчя. Але Сюзен було байдуже, як дивиться на неї тітонька. Все, що вона хотіла, — змучитися, щоб знову не лежати в ліжку без сну до ранку. Все було скінчено. На той час Вілл також мусив про це дізнатися, і на краще. Що зроблено — те зроблено.
— Дівчино, ти що, здуріла? — тільки й спитала тітка Корд, коли Сюзен виливала з цебра останню брудну воду за кухнею. — Нині ж неділя!
— Анітрохи, — коротко відказала вона, не озираючись.
Своєї мети вона частково досягла — лягла в ліжко одразу після сходу місяця, відчуваючи, як болить усе тіло: ниють руки й ноги, ломить у спині. Але сон не йшов. Вона лежала в ліжку, широко розплющивши очі, й почувалася дуже нещасною. Спливали години, місяць зайшов, а Сюзен досі не спала. Вона вдивлялася у темряву і думала, чи не могло так трапитися, що її батька справді вбили. Щоб він не міг нікому розповісти про те, що побачив.
Зрештою в своїх думках вона дійшла висновку, який Роланд вже для себе зробив: ні хвилини не вагаючись, вона погодилася б на їхню зустріч, якби її так не вабили його очі, дотик його рук і губ. Тільки б заспокоїти стривожений розум.
Збагнувши це, вона відчула, як її тілом розпливається неймовірне полегшення. І її миттю зморив сон.
Наступного дня, коли Роланд із друзями їли підвечірок у «Раю для подорожніх» (запивали холодні сендвічі з яловичиною великими кухлями білого чаю з льодом — чай був не такий смачний, як у дружини помічника шерифа Дейва, але теж смакував непогано), знадвору, поливши свої квітки, зайшов Шимі. На голові в нього було рожеве сомбреро, а на губах — широка усмішка. В одній руці він тримав якийсь пакетик.
— Привіт вам, Маленькі мисливці за трунами! — радісно вигукнув він і вклонився достоту так, як робили це вони. Цей уклін, виконаний у садових сандаліях, викликав у Катберта шалену радість. — Як ви ся маєте? Надіюся, що добре. І я теж добре!
— Здорові, як бики, — сказав Катберт, — але нам не дуже подобається чути, коли нас називають Маленькими мисливцями за трунами, тож, будь ласка, не називай нас так більше, гаразд?
— Еге ж, — ні на мить не спохмурнівши, сказав Шимі. — Добре, пане Артуре Гіте, добрий чоловіче, який врятував мені життя! — Він замовк і трохи збентежився, наче не міг згадати, навіщо взагалі до них підійшов. Та потім його очі знову прояснилися, усмішка стала ще ширшою, і він простягнув Роланду якийсь пакунок. — Це для тебе, Вілле Деаборне!
— Справді? А що це?
— Насіння! Так, насіння!
— Від тебе, Шимі?
— Е ні.
Роланд узяв пакунок — насправді конверт, згорнутий і запечатаний. Без жодних написів. Помацавши конверт пальцями, Роланд не відчув усередині жодної насінини.
— А від кого тоді?
— Не пам’ятаю, — сказав Шимі, відводячи очі вбік. Його розум настільки слабкий, подумав Роланд, що він не спроможний довго почуватися нещасним. А вже брехати геть не вміє. Тим часом Шимі несміливо і з надією зиркнув на Роланда. — Але я пам’ятаю, що мене просили передати.
— Невже? Кажи, Шимі.
— «Ось насіння, яке ти посіяв на Крутоярі», — напружено й гордо, наче цитуючи насилу вивчений напам’ять рядок вірша, продекламував Шимі.
Роланд так креснув очима, що Шимі хутенько відступив назад, поправив на голові сомбреро і вискочив надвір, до прихистку своїх квіток. Йому були до вподоби і Вілл Деаборн, і його друзі (особливо пан Артур Гіт, бо той часом казав таке, від чого в Шимі живіт лускався од сміху), але тієї миті він побачив у очах сея Вілла щось дуже страшне. Він зрозумів, що Вілл — такий самий убивця, як і той, у плащі, або той, хто змушував Шимі лизати чоботи, або старий сивий Джонас із його тремким голосом.
Вілл був такий самий лихий, як і вони. Навіть лихіший.
Роланд опустив «пакетик насіння» у кишеню і розгорнув його лише тоді, коли вони втрьох опинилися на ґанку бараків у Смузі К. Віддалік забурмотів тонкохід, і від того звуку їхні коні нервово пряли вухами.
— Ну? — підганяв Катберт. Роланд дістав і розірвав конверт. Водночас думаючи про те, як влучно Сюзен описала ситуацію в кількох словах.
Його друзі посхилялися над ним (праворуч Алан і Катберт ліворуч) і дивилися, як він розгортає клаптик паперу. Роланд знову побачив її простий каліґрафічний почерк. Рядок повідомлення був не довший за той, що вона прислала минулого разу. Втім, тепер уже зовсім іншого змісту.