Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Тільки нікому не кажи.
— Шшшш! — погодився він, приклавши палець до губ. Його очі під кумедним солом’яним капелюшком, який радше пасував би жінці, забавно округлилися. — Як тоді, коли я приносив тобі квіти. Цить, мовчи!
— Так, цить, мовчи. Бувай, Шимі, на все добре.
— І тобі на все добре, Сюзен Дельґадо.
Він повернувся до свого прибирання. Сюзен ще трохи постояла й поспостерігала за ним, відчуваючи неспокій і незгоду з самою собою. Тепер, коли вона віддала записку, їй одразу захотілося попросити Шимі, щоб він повернув її, викреслити все написане і пообіцяти
Раптом із крамниці перевальцем вийшов Джонасів друг у плащі. Сюзен була впевнена, що він її не бачив, адже йшов з опущеною головою й скручував цигарку, проте не мала жодного бажання випробовувати долю. Рейнолдз спілкувався з Джонасом, а Джонас спілкувався (до того ж забагато) з тіткою Корд. А якщо тітка Корд дізнається, що її племінниця перемовлялася з хлопцем, який приніс їй квіти, посиплються питання. Такі питання, на які вона воліла не відповідати.
Сюзен, це все вже в минулому — збігло, як вода під мостом. Краще повернися думками в теперішнє.
Вона зупинила Пілона і обвела поглядом увесь схил Крутояру, де гарцювали й паслися коні. Того ранку їх було на диво багато.
Не допомагало. Думками вона все одно весь час поверталася до Вілла Деаборна.
У лиху годину вона його зустріла! Якби не та випадкова зустріч на шляху з Коосу, вона би вже давно змирилася зі своїм становищем — зрештою, вона була дівчиною практичною і звикла виконувати обіцяне. Авжеж, за інших обставин вона б не зчиняла такої бучі довкола втрати своєї цноти. А можливість виносити й народити дитину її навіть приваблювала.
Але Вілл Деаборн усе змінив. Він увірвався в її думки й оселився там надовго, цей впертий мешканець, що не хотів виселятися. Ті слова, що він сказав під час танцю, весь час переслідували її, наче пісня, якої не можеш позбутися й весь час наспівуєш, хоч вона вже дістала тебе до печінок. Ті слова були жорстокі, дурні й пихаті… та хіба в них не було зерна правди? Рея мала слушність щодо Гарта Торіна — тепер Сюзен у цьому ані крихти не сумнівалася. Певно, що відьми казали правду про чоловічу хіть, навіть якщо в усьому іншому помилялися. Не надто втішна думка, але схоже на правду.
Саме Вілл-Триклятий-Деаборн спричинився до того, що тепер вона не могла прийняти стан речей, змусив її встрягнути в суперечки, в яких вона ледь упізнавала свій пронизливий і відчайдушний голос, навідував її уві сні — обіймав її за талію і цілував, цілував, цілував.
Вона злізла з коня і трохи спустилася схилом, ведучи Пілона за віжки. Кінь слухняно йшов слідом, а коли Сюзен спинилася, вдивляючись в блакитне марево на південному заході, знову опустив голову і заходився щипати траву.
Вона гадала, що варто зустрітися з Віллом Деаборном ще раз — хоча би для того, щоб практичність її натури взяла гору над почуттями. Їй потрібно було побачити його живого, а не того вигаданого Вілла Деаборна, якого намалювала їй уява в приємних думках і солодких снах. Ця зустріч допоможе їй раз і назавжди повернутися до повсякденного життя
Раптом якась сила — сила думки чи сила ка — змусила її поглянути в бік, протилежний до Крутояру. Вона чомусь була впевнена, що побачить його.
Але там нікого не було. Лише низькі пагорби вигиналися на тлі блакиті небес, тендітні, мов лінія талії й стегон жінки, яка лягла на бік. Сюзен охопило розчарування, вона майже відчувала його на язиці — гірке, як мокрі листки чаю.
Сюзен повернулася до Пілона, збираючись повертатися додому і вибачитися перед тіткою. Вона знала, що вибачатися все одно доведеться, тож що раніше вона це зробить, то краще. І тієї миті, коли вона вже потягнулася до лівого стремена, яке трохи перекрутилося, на обрії з’явився вершник, пронизавши небо там, де вигин схилу нагадував їй жіноче стегно. І хоч силует вершника був темний, вона одразу впізнала, хто перед нею.
«Тікай! — у паніці наказала вона собі. — На коня і в галоп! Тікай звідси! Хутко! Поки не сталося жахливе… поки не виявилося, що це справді ка, поки воно не налетіло, як вихор, і не віднесло тебе й усі твої плани далеко за обрій!»
Вона не втекла. А стояла, тримаючи Пілонові віжки, і пробурмотіла щось заспокійливе, коли її гнідий заіржав, вітаючись із великим буланим мерином, що спускався схилом.
Вілл під’їхав і подивився на неї згори, зі свого сідла, а потім спустився на землю легким невловним рухом, про який вона, вправна вершниця, навіть мріяти не могла. Цього разу він вже не викидав уперед ногу й не занурював підбора в землю, не підмітав її капелюхом, кумедно й урочисто вклоняючись. Цього разу він просто на неї подивився, і його погляд був пильний, серйозний і такий дорослий, що від нього ставало не по собі.
Так вони споглядали одне одного серед великої тиші Крутояру — Роланд з Ґілеаду і Сюзен з Меджису. І вона відчула, як у душі здіймається сильний вітер. Страшний і жаданий водночас.
— Доброго ранку, Сюзен, — привітався він. — Радий знову тебе бачити.
Вона не відповіла, тільки дивилася і чекала. Чи міг він чути, як гучно калатає у неї в грудях серце, так само чітко, як чула його вона сама? Звісно, ні, вона не вірила в усі ці романтичні шмарклі. Втім, зараз їй здавалося, що на п’ятдесят кроків навкруги її серце прослуховується дуже чітко.
Вілл ступив крок уперед. Вона тут же позадкувала, дивлячись на нього сторожко і недовірливо. Він на мить опустив голову, потім знову підвів погляд, і його губи були міцно стулені.
— Благаю прощення.
— Та невже? — її тон був холодним.
— Те, що я сказав того вечора, було зайвим.
Від цих слів вона вибухнула гнівом.
— Мені байдуже, було це зайвим чи ні. Це було несправедливо — от що. Мені було боляче.
У лівому оці в неї забриніла і потекла по щоці сльоза. Схоже, не всі сльози вона виплакала.