Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Благаю прощення, — сказав Берт напрочуд стриманим голосом без тіні сміху.
— І-я-благаю, — промимрив Діпейп і простягнув руку, заюшену кров’ю. Перед Роландовим внутрішнім зором пропливла кошмарна картина: Берт щосили стискає цю руку, і рудоголовий заходиться вереском, мов недорізане порося. Але, на щастя, Бертів потиск був так само стриманий, як і його голос.
Ейвері сидів на краю сцени, спустивши вниз коротенькі товсті ніжки, і дивився на все це з посмішкою добродушного дядечка. Всміхався навіть помічник Дейв.
— А тепер я пропоную самому собі потиснути вам усім руки і відпустити додому, бо година вже пізня і таким красуням, як я, треба в люлю. — Шериф захихотів, а що ніхто його не підтримав, то знову знітився. Втім, зі сцени він спустився і пішов тиснути руки з ентузіазмом священика, якому нарешті пощастило обвінчати парочку впертюхів після тривалих і буремних залицянь.
Коли вони вийшли надвір, місяць уже сховався і небо на обрії над Чистим морем світлішало.
— Гадаю, ми ще зустрінемося, сей, — сказав Джонас.
— Гадаю, так, — сказав Роланд і блискавкою злетів на коня.
Великі мисливці за трунами мешкали в хатині сторожа за милю на південь від Будинку-на-набережній (і за п’ять миль від самого міста).
На півдорозі Джонас зупинився за поворотом дороги. Земля тут крутим кам’янистим схилом спускалася до моря, над яким уже світало.
— Злазьте з коня, містере, — сказав він, дивлячись на Діпейпа.
— Джонасе… Джонасе, я…
— Злазь з коня.
Нервово кусаючи губи, Діпейп покірно зліз.
— Знімай окуляри.
— Нащо, Джонасе? Я не…
— Якщо хочеш, щоб вони розбилися, діло твоє. Особисто мені начхати.
Ще сильніше кусаючи губи, Діпейп ледве встиг зняти окуляри в золотій оправі, як Джонас зі страшною силою вдарив його у голову. Скрикнувши від болю, Діпейп упав і покотився до урвища. Джонас погнав коня вперед, зіскочив і блискавично вхопив Діпейпа за сорочку, перш ніж той встиг звалитися в прірву. Він глибоко втягнув у себе повітря, вдихаючи запах живиці й Діпейпового поту.
— Дарма я тебе впіймав. Ти хоч знаєш, якого лиха накоїв?
— Я… Джонасе… я не хотів… просто хотів трішки розважитися… як нам було знати, що вони…
Дуже повільно Джонасова рука відпустила сорочку — він збагнув сенс останньої фрази Діпейпової балаканини. Звідкіля їм було знати. Сказано безграмотно, проте точно. І якби не той вечір, вони б і далі ні сном, ні духом не відали. З цієї точки зору Діпейп навіть зробив їм послугу. Знайомий диявол кращий за незнайомого. Та все одно підуть чутки і люди братимуть їх на кпини. Та, може, навіть це зіграє їм на користь. Сміятися перестануть, коли настане час.
— Джонасе, благаю прощення.
— Стули пельку, — сказав Джонас. Невдовзі на сході зажевріють перші промені сонця, і в цьому світі, сповненому смутку і скорбот, почнеться новий день. — Я не скину тебе в прірву, бо в такому разі нам із Клаєм теж довелося б стрибнути. Ці хлопці обставили нас так само, як і тебе, га?
Діпейп хотів було погодитися, але потім передумав, вирішивши, що за тих обставин це надто небезпечно. Тож розважливо промовчав.
— Спускайся до нас, Клаю.
Клай зліз із жеребця.
— Присядь-но.
Усі троє сіли навпочіпки, п’ятами догори. Джонас висмикнув пагінець трави і затис його в зубах.
— Нас запевнили, що це діти з Альянсу, і в нас не було причин не вірити. Хлопчики нашкодили, от їх і відправили подалі, до Меджису, сонної баронії на березі Чистого моря, приставивши їх до якоїсь непотрібної роботи, яка на три чверті складається з покарання. Хіба не так нам усе описали?
Його напарники кивнули.
— І після того, що сталося сьогодні ввечері, ви досі в це вірите?
Діпейп похитав головою. Клай теж.
— Може, вони й багаті хлопчиська, але на цьому вся правдоподібність закінчується, — сказав Діпейп. — Те, як вони сьогодні поводилися… вони були як… — він затнувся, бо ідея, що спала йому на думку, була надто абсурдною, щоб у неї повірити.
Замість нього думку закінчив Джонас.
— Вони діяли як стрільці.
Запала тиша. Ні Діпейп, ні Рейнолдз не мовили ні слова. І лише згодом Клай Рейнолдз сказав:
— Вони ще надто зелені, Елдреде. Це ж діти.
— Діти дітьми, а цілком можуть бути учнями. Саме це ми і з’ясуємо, — він повернувся до Діпейпа. — А тобі, хлопчику, не завадить проїхатися.
— Ееее, Джонасе!..
— Жоден з нас особливою славою себе не вкрив, але це через тебе, йолопе, заварилася вся каша. — Він гнівно зиркнув на Діпейпа, але той втупився поглядом у землю. — Ти поїдеш слідом за ними, Рою, і розпитуватимеш їх доти, доки в тебе на руках не будуть відповіді, що вдовольнять мою цікавість. Ми з Клаєм будемо чекати. І спостерігати. Можеш пограти з ними в Замки, якщо схочеш. Коли я відчую, що минуло достатньо часу, аби ми могли трохи попідглядати, не ризикуючи, що нас викриють, то ми це зробимо. Можливо.
Він перекусив стебло травинки, що стирчала в нього з рота, і більша частина впала на землю йому між чобітьми.
— Знаєш, чому я потис йому руку? Потис руку тому клятому Деаборну? Бо не можна розгойдувати човна, хлопці. Особливо на підході до гавані. Латіґо і ті люди, на яких ми чекаємо, невдовзі прибудуть. Але поки їх тут нема, нам треба сидіти тихо і не витикатися. Скажу вам тільки одне: той, хто приставив ножа Елдреду Джонасу до спини, довго не проживе. А тепер слухай, Рою. І не змушуй мене повторювати двічі.