Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Отже, нічия, — здивовано констатував Рейнолдз. Проте наступної миті подив поступився місцем переляку — тонкої шкіри його горла якраз над адамовим яблуком торкнулося лезо величезного ножа.
— Ні, не нічия, — тихо мовив Алан. — Або ти покладеш револьвера, мій друже, або я переріжу тобі горлянку.
За велінням долі вчасно з’явившись на цю виставу, Джонас стояв за стулками дверей і презирливо, недовірливо і майже налякано спостерігав за тим, що відбувалося в нього на очах. Спершу один з малих посланців Альянсу узяв на приціл Діпейпа, потім Рейнолдз приставив йому до потилиці револьвер, але самому Рейнолдзові до горла підніс ножа кремезний круглопикий хлопець із плечима плугатаря. Чудесно. Він би віддав належне цьому цирку на колесах, якби не треба було негайно виправляти ситуацію, бо вона загрожувала їм неабиякими проблемами. На що вони можуть розраховувати в Гембрі, якщо виявиться, що бабаї бояться дітей, а не навпаки?
Ще є час, і треба це зупинити, поки ніхто нікого не порішив. Звісно, якщо хочеш. А ти хочеш?
Джонас вирішив, що хоче. Вони могли вийти переможцями, якщо правильно зіграти. А ще він вирішив, що малі посланці Альянсу живими з Меджису не виберуться (якщо їм, звісно, не пощастить).
А де третій? Деаборн?
Своєчасне питання. Важливе. Подив міг обернутися для нього приниженням, якщо він дозволить себе обставити, як це зробили Рой та Клай.
Деаборна в шинку не було — в цьому Джонас був упевнений. Він розвернувся на підборах і прочесав Південну Хай-стрит пильним поглядом в обох напрямках. Відколи Місяць-Цілунок був уповні, минуло дві ночі, але надворі було світло, мов удень. Ні душі — ні на вулиці, ні віддалік, поблизу гембрійської крамниці. Перед крамницею був ґанок, але на ньому нікого, крім вирізьблених тотемів, Охоронців Променя: Ведмедя, Черепахи, Риби, Орла, Лева, Кажана і Вовка. Семеро з дванадцяти, в світлі місяця блискучі, мов мармурові. Їх, мабуть, діти обожнюють. Але жодної людини. Добре. Чудово.
Джонас вдивлявся у вузький завулок між галантереєю і м’ясною крамницею, помітив там якусь тінь за викинутими коробками, напружився, але в темряві блиснули зелені котячі очі, і він трохи розслабився. Повернувшись, він пішов туди, де на нього чекала нагальна справа, — штовхнув ліву стулку дверей і ступив у залу «Раю для подорожніх». Алан почув рипіння петель, але не встиг навіть повернутися, як у скроню йому вперлося дуло Джонасового револьвера.
— Синку, якщо ти не цирульник, краще відклади своє перо. Двічі я не попереджаю.
— Ні, — відказав Алан.
Джонас не очікував нічого, крім покори, тож ця відповідь вразила його, мов громом.
— Що?
— Те, що чув. Я сказав «ні».
Коли всі втрьох попрощалися з господарями Будинку-на-набережній, Роланд відпустив друзів прогулятися (він чомусь підозрював, що гуляти вони підуть до «Раю для подорожніх», але навряд чи надовго там затримаються чи встрягнуть у якусь халепу, бо ж у них не було грошей на карти, а пити вони могли хіба що холодний чай). До міста він поїхав іншою дорогою, прив’язав коня до стовпа на нижньому з двох міських майданів (Вітер лише тихо заіржав від подиву, та й по всьому) і відтоді блукав порожніми сонними вуличками, насунувши капелюха низько на очі й до болю стиснувши руки за спиною.
В голові у нього юрмилися думки. Тут, у містечку, коїлося щось дивне. Спершу він вирішив, що в нього просто розігралася уява і його дитяче «я» вишуковує якісь вигадані клопоти та інтриги, бо його відіслали подалі від центру подій. Але після розмови з «Ренні» Ренфру він почав у цьому сумніватися. На нього чекали нерозв’язані питання й загадки, але найпаскудніше було те, що він ніяк не міг на них зосередитися, не кажучи вже про те, щоб зробити бодай крок до розгадки. Щоразу, коли він намагався це зробити, в пам’яті зринало обличчя Сюзен Дельґадо… Її обличчя, волосся, ба навіть ніжки в шовкових черевичках і та безстрашність і грація, з якою вона повторювала па у танці за його величезними чоботами, не відстаючи і не вагаючись. Знову й знову в голові зринало останнє слово, яким він її затаврував, вимовлене пишномовним самовдоволеним голосом юного проповідника. Зараз він віддав би все, аби лишень ті слова і той тон не прозвучали взагалі. Після Жнив вона ляже з Торіном у ліжко і до першого снігу зачне з ним дитину, можливо, хлопчика, який стане спадкоємцем. То й що з того? З прадавніх часів багаті чоловіки, відомі чоловіки, в чиїх жилах текла шляхетна кров, брали собі молоденьких дівчат у наложниці. Сам Артур Ельд мав більш ніж сорок, як розповідають легенди. То що йому було до того?
Здається, я закохався в неї. От що.
Від цієї думки йому стало лячно, але відкидати її він не хотів — надто вже добре знав своє серце. Він закохався в неї, так, це вже напевно, але якась частина його «я» також ненавиділа її і вперто хапалася за думку, яка так шокувала його за вечерею, думку про те, що він вистрелив би Сюзен Дельґадо в самісіньке серце, якби мав зброю. Частково це можна було пояснити ревнощами, але не до кінця. Здебільшого він хотів її вбити навіть не через ревнощі. Олів Торін, яка сумно, проте грайливо всміхалася в кінці столу, чомусь асоціювалася в нього з матір’ю. Хіба не той самий печальний і пригнічений вираз в очах він побачив, коли випадково застукав їх із батьковим радником? Мартен у сорочці з розстебнутим коміром, Ґабріела Дескейн у вільній сукні, що сповзла з плеча, в кімнаті сморід того, чим вони займалися весь той спекотний ранок?
У його душі, хоч вона вже й встигла згрубіти, від цієї картини все стислося. І думки повернулися до Сюзен Дельґадо, її сірих очей і блискучого волосся. Він бачив, як вона сміялася, піднявши підборіддя і стиснувши руки перед сапфіром, якого дав їй Торін.
Мабуть, те, що вона була наложницею, Роланд ще міг би сяк-так їй пробачити. Але найпалкіше почуття до Сюзен не допомогло б йому забути жахливу посмішку Олів Торін, з якою вона дивилася на дівчину, що посіла її місце за столом. Сиділа на її місці й сміялася.
Такі думки переповнювали його голову, поки він міряв кроками місячне сяйво. Ці думки не мали нічого спільного з його справою, адже він не через Сюзен Дельґадо сюди приїхав і не через кумедного мера з його хрускотливими кісточками пальців та нещасною дружиною-селючкою… але він не міг відгородитися од них і поміркувати про те, що було його справою. Він забув лице свого батька, тож тепер гуляв у місячному сяйві, сподіваючись його віднайти.
Так він вийшов на сонну, залиту сріблом Хай-стрит і побрів із півночі на південь, думаючи про те, що він, мабуть, був би не проти перехилити чарчину з Катбертом і Аланом, а потім раз чи два кинути кості на Алею Сатани, повернутися до свого коня і піти спати. Саме тоді він і помітив Джонаса (його кістляву фігуру і довге біле волосся годі було з кимось сплутати), що стояв перед стулками дверей «Раю для подорожніх» і зазирав усередину. І вмить решта думок випарувалися в Роланда з голови: Джонас тримав руку на руків’ї револьвера і досить напружено вдивлявся. Щось коїлося. А якщо Берт і Алан там, то це могло бути пов’язано з ними. У містечку вони були чужинцями, тож цілком можливо, ба навіть стовідсотково, що не всі в Гембрі любили Альянс так само ревно, як їм було продемонстровано того дня за вечерею. А може, в халепу втрапили Джонасові друзі. Хай там як, але повітря було наелектризоване.
Сам достоту не розуміючи, чому він це робить, Роланд нечутно піднявся сходами ґанку крамнички. На ґанку в ряд стояли вирізьблені скульптури тварин, очевидно, надійно прибиті до дощок, щоб п’яні клієнти шинка, що стояв через дорогу, не прихопили їх собі на згадку і не пішли з ними гуляти під акомпанемент дитячих пісень свого дитинства. Роланд сховався за останньою фігурою (то був Ведмідь) і зігнув ноги в колінах, щоб не видно було верхівки капелюха. І застиг, як бовван. Він бачив, як Джонас озирається, дивиться на протилежний бік вулиці, потім ліворуч, щось помічає…