Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Здавалося, вечері кінця-краю не буде, та зрештою вона закінчилася, що, втім, полегшення не принесло. Стіл, який стояв посередині зали для учт, прибрали, і юрба гостей потекла туди. Вони стали в два дотичні кола, якими верховодив низенький і жвавий рудий чоловічок, що його Катберт пізніше назвав міністром розваг при дворі мера Торіна.
Поділ на «хлопчиків й дівчаток» супроводжувався сміхом і певними труднощами (щонайменше дві третини гостей на той час уже добряче нализалися, помітив Роланд). Гітаристи вдарили по струнах, і полилася простенька швидка мелодія для хороводного танцю. Всі трималися за руки, кола гостей кружляли в протилежні боки, аж поки музика на мить не стихла. Після цього пара, що утворилася в тому місці, де хороводи дотикалися, танцювала в центрі кола, з якого була жінка-партнер, а решта плескала в долоні й підбадьорливо гукала.
Провідний музикант, чудово знаючи цю старовинну і вочевидь улюблену для всіх забаву, ловив момент і зупиняв своїх muchachos, [10] коли в колі опинялися найсмішніші пари: висока жінка і чоловічок-коротун, товстуля і худий партнер, стара і молодий (Катбертовою парою, наприклад, виявилася стара, як його прабабця, жінка, і з нею він танцював під її ж хихотіння та схвальні вигуки товариства).
І коли Роланд уже подумав, що цьому ідіотському танцю кінця-краю не буде, музика стихла і він опинився просто перед Сюзен Дельґадо.
10
Muchachos — хлопці ( ісп.).
Якусь мить він не міг поворухнути ні ногою, ні рукою, лише дивився на неї, почуваючись так, наче очі йому от-от полізуть на лоба. А потім вона підняла руки, залунала музика, хоровод (у якому були мер Торін і Елдред Джонас із його вкрай уважним поглядом і кривою посмішкою) заплескав у долоні, і він повів її до танцю.
Спершу, коли вони виконували першу фігуру (його ноги, навіть занімілі, рухалися граційно і в такт), він почувався, наче його тіло було зроблено зі скла. А потім збагнув, що його тіло торкається її тіла, що її сукня шурхотить, і людська природа взяла гору.
Лише на мить танець наблизив її до нього впритул, і вона зашепотіла на вухо, лоскочучи подихом. І Роланд подумав, що це саме той випадок, коли жінка зводить тебе з розуму — в буквальному сенсі. Досі він нізащо б у це не повірив, але того вечора все змінилося.
— Дякую тобі за розважливість і пристойність, — прошепотіла вона.
Він трохи відступив назад і водночас закрутив її у танці, підтримуючи рукою за талію ззаду, відчуваючи долонею прохолоду атласу і тепло її шкіри. Вона рухалася навдивовижу граційно, повторюючи його рухи, не зупиняючись і не боячись його величезних чобіт, хоч і була взута у тоненькі шовкові черевички.
— Я можу бути розважливим, сей. А щодо пристойності… Дивуюся, що вам узагалі відоме це слово.
Вона поглянула в його холодне кам’яне обличчя, і її усмішка зів’яла. Він побачив, як у її очах вибухає хвиля гніву, але до гніву був біль, неначе він дав їй ляпаса. Задоволення і жаль водночас сповнили його душу.
— Чому ти так зі мною? — прошепотіла вона.
Він не встиг відповісти, бо музика стихла. Та й уявлення не мав, що відповідати. Вона присіла в реверансі, він вклонився, а все товариство аплодувало і вітало їх схвальним свистом. Вони повернулися на свої місця, в свої окремі хороводи, і знову вступили гітари. Роланд відчув, як з обох боків його хапають за руки, і знову пішов по колу разом з усіма.
Сміх. Штурханина. Аплодисменти в такт. Відчуття, що вона десь там, за спиною, теж кружляє по колу. Думки про те, чи вона так само, як він, хоче вирватися звідти й опинитися надворі, у темряві, на самоті, де можна зірвати цю світську маску, поки ще не пізно, поки не проступило справжнє розпашіле обличчя і не спопелило її до останку.
Розділ VI
ШИМІ
Близько десятої години вечора трійця молодих людей із Внутрішніх бароній розпрощалася з господарем і хазяйкою та вийшла в пахощі літньої ночі. Корделія Дельґадо, яка стояла біля Генрі Вертнера, скотаря баронії, зауважила, що вони, напевно, втомилися. На це Вертнер розсміявся і відповів із сильним, мало не комічним акцентом: «Нє, мем, у хлопів у їхньйому в’їці шило в дупі. До Смуги К вони дійдуть ше не скоро, от побачите».
Майже одразу після хлопців, посилаючись на сильний головний біль, пішла з кімнат, де гуляли гості, й Олів Торін. Вона була така бліда, що її відмовка звучала цілком правдоподібно.
До одинадцятої розійшлися майже всі. Мер, його канцлер і очільник мерової новоспеченої охорони розмовляли в кабінеті з кількома запізнілими гостями — всі вони були власниками з ранчо, всі були членами Асоціації конярів. Розмова була коротка, але продуктивна. Дехто зі скотарів висловив полегшення з приводу того, що посланці Альянсу такі молоді. На це Елдред Джонас не відповів, тільки подивився на свої довгі бліді пальці і загадково розтягнув губи у вузькій посмішці.
Опівночі Сюзен уже була вдома і роздягалася, готуючись до сну. Принаймні, про сапфір турбуватися їй не довелося. Коштовність належала баронії, тож ще в меровому будинку її забрали назад до сейфа, хай там що думав про сапфір і про неї містер Подивіться-Який-Я-Пристойний Вілл Деаборн. Мер Торін (у неї не повертався язик називати його Гартом, хоча Торін і просив її про це, але вона навіть наодинці з собою на це не наважувалася) зняв її сам. Це сталося в коридорі віддалік од зали для учт, біля гобелена, на якому Артур Ельд виносив свій меч із піраміди, в якій його було заховано. І він (Торін, а не Ельд) не оминув нагоди поцілувати її в губи і похапцем обмацати груди — ту частину її тіла, яка впродовж усього нескінченного вечора випиналася так сильно, що здавалася голою. «Я згоряю від бажання, чекаючи Жнив, — мелодраматично прошепотів він їй на вухо. Його подих сильно відгонив бренді. — Кожен день цього літа для мене — неначе рік».
І тепер, у світлі убутного місяця, швидкими різкими порухами щітки розчісуючи волосся в своїй кімнаті, вона думала про те, що ніколи в житті ще не була така сердита, як тієї миті: сердита на Торіна, сердита на тітку Корд, просто-таки люта на того самовпевненого ідіота Вілла Деаборна. Проте найбільше вона сердилася на себе.
«Із будь-якої ситуації є три виходи, дівчинко, — якось сказав їй батько. — Ти можеш вирішити щось зробити, можеш вирішити нічого не робити… або можеш вирішити нічого не вирішувати». Батько цього не казав (та й не мусив казати), але останній вихід був для слабих і дурнів. Колись вона твердо пообіцяла собі, що ніколи в житті не зробить такого вибору сама… а вийшло так, що в цій гидкій ситуації дозволила собі плисти за течією. І тепер будь-який вибір здавався поганим і безчесним, а всі дороги були встелені гострим камінням чи затоплені багнюкою.
У простій негаптованій нічній сорочці з білої бавовни сиділа в своїй кімнаті у будинку мера Олів. Ось уже десять років вони з Гартом спали нарізно, в окремих кімнатах, а в ліжку, навіть на певний короткий час, не були разом цілих п’ять років. Вона теж дивилася у вікно на місяць. Замкнувшись у своєму безпечному прихистку, вона дала волю сльозам… проте ненадовго. Тепер її очі були сухі, а сама вона почувалася спустошеною, ніби мертве сухе дерево.
А що було найгірше? Те, що Гарт не розумів, що принижує не лише її, а й самого себе. Він займався іншим: походжав, напринджений, як індик, розпускав пір’я, а ще не марнував жодної нагоди зазирнути в декольте сей Дельґадо — і навіть не підозрював, що люди (а серед них і його вірний канцлер) сміються з нього за його ж власною спиною. Можливо, це припиниться, коли дівчина повернеться до своєї тітки з великим черевом, але доти ще довго чекати — відьма про це подбала. А якщо дівчина довго не вагітнітиме, то ще довше. А що було найабсурдніше і найдурніше в усій тій ситуації? Те, що вона, Олів, донька Джона Геверті, все ще кохала свого чоловіка. Гарт був самовдоволеним, пихатим, марнославним негідником, але вона його кохала.