Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Так, — відповів Роланд, теж усміхаючись. — Дякую.
— І я дякую, — сказав Катберт.
— Я теж, — тихо мовив Алан, приймаючи простягнутий келих неміцного пуншу і вклоняючись Ленґілові.
Наповнивши ще кілька келихів, Ленґіл швидко роздав їх. У тих, хто вже мав у руках келихи, їх забрали і натомість дали нові, зі слабким пуншем. Коли все товариство отримало келихи, Ленґіл повернувся, вочевидь збираючись виголосити тост. Але Раймер постукав його по плечі, злегка похитав головою і скосив очі на мера. Державний муж дивився на них із вибалушеними очима і трохи відвислою щелепою. Роланд подумав, що він схожий на театрала в дешевому ряду. Бракувало тільки шкірок від помаранчів на колінах. Ленґіл простежив за поглядом канцлера і кивнув.
Раймер зиркнув на гітариста, що стояв посеред музикантів, і той перестав грати, а слідом за ним стихли й інші інструменти. Гості звернули погляди в той бік, а потім мер Торін заговорив, і всі подивилися на нього. Як виявилося, його голос насправді у вжитку анітрохи не був кумедним — навпаки, він був гучний і приємний.
— Пані і панове, друзі мої. Я попрошу вас допомогти мені привітати трьох нових друзів — молодих людей із Внутрішніх бароній, хоробрих молодиків, що відважилися подолати величезну відстань і халепи заради блага Альянсу, на варті порядку і миру.
Сюзен Дельґадо відставила келих і, хоч і не без зусиль, витягла руку з руки «дядечка» і зааплодувала. Решта гостей теж. Кімнатою прокотилися оплески, нетривалі, проте теплі. Але Роланд помітив, що Елдред Джонас не відставив келих і не аплодував разом з усіма.
Усміхаючись, Торін повернувся до Роланда і підняв келих.
— Чи можу я почати з тебе, Вілле Деаборне?
— Еге ж, можете, красно дякую, — сказав Роланд, і його слова зустріли сміхом та новою хвилею оплесків.
Торін підняв келиха ще вище. Всі присутні повторили його рух, і в світлі люстри кришталь спалахнув зірками.
— Пані й панове, прошу вітати Вільяма Деаборна з Гемфіла, Річарда Стокворта з Пенілтона і Артура Гіта з Ґілеаду.
Зачувши останню назву, товариство захвилювалося, неначе мер оголосив Артура Гіта з Царства Небесного.
— Тож подбайте про них гарненько, най їхні дні в Меджисі будуть приємні й запам’ятаються надовго. Всіляко помагайте їм у роботі і просуванні такої дорогої для наших сердець справи. Най будуть довгими їхні дні на землі. Так каже ваш мер.
— ТАК КАЖЕМО МИ ВСІ! — прогриміла зала.
Торін випив, решта наслідувала його приклад. Знову пролунали оплески. Неспроможний більше стримуватися, Роланд повернувся і знову знайшов очі Сюзен. Якусь мить вона рішуче споглядала його, і в її відвертому погляді читалося, що вона так само спантеличена його присутністю, як і він — її. Але тут старша жінка, що була схожа на неї, нахилилася і прошепотіла щось їй на вухо. Сюзен одразу ж відвернулася, напустивши на обличчя світську маску… та в її очах він побачив симпатію. І знову подумав, що зроблене можна скасувати, а від обіцяного — відмовитися.
Коли всі прямували до їдальні, де того дня накрили чотири довгі столи (так близько один до одного, що між ними ледве можна було протиснутися), Корделія відтягнула племінницю вбік від мера й Джонаса, які саме розмовляли з Френом Ленґілом.
— Чого це ви так витріщалися на нього, міс? — сердито прошепотіла тітка. В неї на лобі з’явилася вертикальна смужка, глибока, наче баюра. — Чого ви поводитесь, як пришелепкувата? — Ви. Одне слово — і Сюзен збагнула, що Корделія розлючена не на жарт.
— На кого витріщалася? І як? — ображеним тоном сказала вона. Але в душі вирували грози.
Тітчина рука боляче стисла її руку.
— Не смій зі мною гратися, міс О-Яка-Краля! Ти що, вже десь здибалася з тим індиком? Признавайся!
— Та звідки? Тітонько, мені боляче.
Тітка Корд злобно посміхнулася і ще сильніше стисла руку.
— Краще хай тобі зараз буде трохи боляче, ніж потім вити від болю. Ти геть знахабніла, де твоя скромність? І очицями не стріляй.
— Тітонько, я не розумію, про що…
— Розумієш, — притискаючи племінницю до дерев’яної обшивки стіни, щоб могли пройти гості, прошипіла Корделія. Власник ранчо, якому належав сусідній із їхнім елінг, привітався, тітка Корд чарівно всміхнулася, бажаючи йому доброго вечора, і лише потім повернулася знову до Сюзен.
— Послухай мене, міс, і добре собі затям. Якщо вже я помітила твої витрішки, то половина товариства й поготів. Зробленого не повернеш, але зупинити можна. Годі вже цих ігор. Затямила?
Сюзен мовчала, та на її лиці почали проступати риси впертості, які Корделія ненавиділа понад усе. Забачивши такий затятий вираз обличчя у племінниці, вона завжди відчувала бажання надавати їй ляпасів, поки з носа не заюшить кров, а з великих сірих очей не поллються сльози.
— Ти давала клятву і вступила в договір. Ми підписали папери, ти ходила до відьми, ми отримали гроші. І ти пообіцяла. Якщо це для тебе пустий звук, то згадай хоча б, що це означало для твого батька.
Корделія з втіхою побачила, як на очі Сюзен навертаються сльози. Її брат був нікчемним створінням, здатним хіба що на те, щоб зачати надзвичайно гарненьку дитину… але навіть після його смерті з нього можна було мати певний зиск.
— А тепер пообіцяй, що не пускатимеш бісики. А коли побачиш цього хлопця, обійдеш його десятою дорогою, затямила?
— Обіцяю. Тітонько, — прошепотіла Сюзен. — Обіцяю.
Корделія всміхнулася. Усмішка робила її навіть привабливою.
— В такому разі добре. Ходімо. На нас дивляться. Візьми мене за руку, дитино!
Сюзен взяла тітку за припудрену руку нижче ліктя, і вони, шурхочучи сукнями, разом увійшли до їдальні. Сапфіровий кулон у Сюзен на грудях раз у раз яскраво спалахував, і багато хто з гостей звернув увагу на те, які схожі між собою племінниця з тіткою, і який би був щасливий бідолаха Пат Дельґадо побачити їх такими сьогодні.