Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Він низько вклонився і, як вимагав етикет, торкнувся її простягнутої руки без каблучок, але стис її трохи сильніше, ніж дозволяли правила. Й одразу ж між їхніх пальців пробігла іскра. Побачивши, як розширилися очі Сюзен, він зрозумів, що вона її теж відчула.
— Радий познайомитися, сей, — його спроба говорити байдужим світським тоном не вдалася: він сам відчував, як фальшиво звучать слова. Втім, він уже почав, здавалося, що цілий світ звернув до нього (до них) свої погляди, і не лишалося нічого, крім як продовжувати. Він тричі постукав себе по горлу. — Най будуть довгими ваші дні…
— Еге, і ваші, пане Деаборн. Дякую-сей.
Вона рвучко стрімко повернулася до Алана, що збоку це можна було сприйняти за невихованість, потім до Катберта, а той вклонився, постукав і цілковито серйозно сказав:
— Чи дозволите ви мені трохи полежати біля ваших ніг, міс? Від вашої краси в мене підігнулися коліна. Я впевнений, що коли покласти голову на ці прохолодні кахлі, то кілька хвилин, проведені в спогляданні вашого профілю знизу, швидко поставлять мене на ноги.
Сміялися всі, навіть Джонас і Корделія. Сюзен зашарілася, ставши ще вродливішою, і легенько ляснула Катберта по тильному боці долоні. Вперше за все життя Роланд відчув вдячність до друга за клоунаду.
До компанії біля чаші з пуншем приєднався ще один гість: кремезний і, на щастя, не худий, але в квадратному піджаку. На його щоках палахкотів рум’янець — радше від вітру, ніж від випивки, а довкола світлих очей лежали мережива зморшок. Власник ранчо. Роланд бачив таких людей під час своїх спільних виїздів із батьком.
— Ви, хлопці, не хвилюйтеся, сьогодні побачите стільки дівчат, що сп’янієте від пахощів парфумів, якщо не стерегтиметеся, — сказав новоприбулий, досить приязно всміхаючись. — Але перед тим я хотів би вас запопасти. Френ Ленґіл до ваших послуг.
Він міцно і швидко потиснув їм руки, без поклонів та інших дурниць.
— Я власник «Рокінг Б»… чи воно мій власник, залежно від того, як на це подивитися. А ще я голова Асоціації конярів, принаймні доти, доки вони мене не скинули. Це я придумав, щоб ви оселилися в Смузі К. Ну як воно, нічого?
— Просто чудово, сер, — сказав Алан. — Там сухо і чисто, а місця вистачить на двадцятьох. Дякуємо. Ваша доброта не знає меж.
— Та пусте, — відмахнувся Ленґіл i одним ковтком перехилив склянку пуншу. Проте було видно, що хлопцеві слова сподобались йому. — Ми, хлопче, всі в одній зав’язці. Джон Фарсон — це лише одна погана соломина в полі дурних голів. Люди кажуть, світ зрушив з місця. Авжеж! І котиться він дорогою до пекла, ось що я вам скажу. Наше завдання — якомога довше і краще втримувати сіно подалі від розтопки. Більше навіть заради наших дітей, ніж заради батьків.
— Послухайте, послухайте, — сказав мер Торін голосом, що поривався до високостей урочистості, та не долітав і з плюскотом шубовскав у болото дурості. Роланд відзначив про себе, що старий кістлявий півень ухопив Сюзен за руку (а вона ніби й не помічала цього, пильно дивлячись на Ленґіла), і раптом до нього дійшло: мер їй або дядько, або якийсь інший близький родич. Ленґіл не звертав на цих двох ані найменшої уваги, натомість роздивлявся трьох новачків у товаристві. Він оглянув усіх по черзі й зупинив свій погляд на Роланді.
— Все, чим ми, люди з Меджису, можемо допомогти, до ваших послуг. Тільки повідомте про це мені, Джону Кройдону, Гешу Ренфру, Джейку Вайту, Генку Вернеру, комусь одному чи всім разом. Нині ввечері ви познайомитесь з ними всіма, еге ж, з ними, їхніми дружинами, синами та дочками. Хоча ми й далеко від центру Нового Ханаану, але ми цілковито на боці Альянсу. Еге ж, повністю на боці.
— Гарно сказано, — тихо мовив Раймер.
— А зараз, — сказав Ленґіл, — ми вип’ємо за ваше прибуття. Довго ж вам довелося чекати келиха пуншу. У вас, мабуть, у роті сухо, як у пустелі.
Він повернувся до чаш із пуншем і, відмахнувшись від служника (вочевидь бажаючи вшанувати гостей, прислужуючи їм власною персоною), взявся за ківш у більшій і розкішно оздобленій чаші.
— Пане Ленґіл, — тихо, але рішуче сказав Роланд. Почувши командний тон, Френ Ленґіл повернувся.
— У меншій чаші не такий міцний пунш, чи не так?
Не розуміючи, про що йдеться, Ленґіл замислився. А потім його брови поповзли вгору. Вперше за весь час він побачив у Роланді та решті хлопців не живі символи Альянсу та Внутрішніх бароній, а живих людей. Молодих людей. Власне, лише хлопчиків.
— Еге ж, а що?
— Наповніть наші келихи звідти, якщо вам не важко. — Він відчував, що всі погляди товариства звернено до нього. Особливо її погляд. Він не зводив очей з власника ранчо, але своїм добрим бічним зором бачив, що на губах Джонаса знову заграла тонка посмішка. Джонас уже зрозумів, що відбувається. Торін і Раймер, мабуть, теж. Ці сільські щури багато знали. Навіть більше, ніж потрібно, і йому доведеться уважно над цим поміркувати. Але пізніше. Проте на той момент цей клопіт був для нього найменшим.
— Ми забули обличчя наших батьків, і це було однією з причин, через що нас вислали до Гембрі. — Роланд почувався ніяково, бо розумів, що виголошує промову, подобається йому це чи ні. Він звертався не до цілої кімнати (дякуючи богам за невеличкі послуги), але коло слухачів уже суттєво розширилося. Не залишалося нічого іншого, крім як продовжувати. — Я не хочу вдаватися в деталі, та вам вони й не потрібні, я впевнений, просто скажу, що ми обіцяли, поки будемо тут, не надто захоплюватися алкоголем. На знак каяття, розумієте?
Її погляд. Роланд досі відчував його шкірою.
На мить у маленькому товаристві повисла тиша. Потім Ленґіл сказав:
— Твій батько міг би тобою пишатися за таку твою добропорядність, Вілле Деаборне. Та який достойний хлопець час від часу не бешкетує, га? — Він добродушно ляснув Роланда по плечі. І хоча потиск руки був міцний, а усмішка — відкрита, в його очах годі було щось прочитати, лише в глибинах зморщок вряди-годи спалахувала гостра думка. — На його місці я міг би пишатися?