Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Ренфру просяяв, кивнув і вдруге простягнув Роландові руку.
Цього разу хлопець потис її обома руками, як це було заведено у скотарів і ковбоїв, і чоловік широко всміхнувся.
— Поганющі настали часи, Вілле, вони змушують нас бути підозріливими. У самому Меджисі та його околицях пасеться ще близько ста п’ятдесяти голів коней, — сказав він і додав: — Не мутантів.
— Гідних представників кінського виду.
Ренфру кивнув, ляснув Роланда по спині, залив у себе добрячу порцію елю.
— Гідних, еге ж.
У голові їхнього столу розлігся сміх. Очевидно, Джонас сказав щось смішне. Сюзен сміялася від душі: закинувши голову назад, стиснувши руки на грудях над сапфіровим кулоном. Корделія теж сміялася, сидячи між дівчиною ліворуч і Джонасом праворуч. Торін весь корчився від сміху і розгойдувався вперед та назад на своєму стільці, витираючи серветкою очі.
— Гарна дівчина, — мало не побожно сказав Ренфру. І тут Роландові здалося, що з іншого боку пролунало тихе жіноче гмм. Він зиркнув на Корал Торін, але вона досі змагалася зі своїм супом. Він перевів погляд туди, де сміялися.
— Мер її дядько чи, може, кузен? — спитав Роланд.
Те, що сталося наступної миті, закарбувалося в його пам’яті дуже чітко, так, неначе йому дали змогу побачити всі кольори і почути всі звуки світу. Оксамитові портьєри, прикрашені фестонами, за спиною в Сюзен здалися йому криваво-червоними, здушений сміх Корал Торін пролунав, як хрускіт поламаної гілляки. Йому здалося, ніби цей сміх був такий гучний, що все товариство за столами просто мусило припинити розмови і озирнутися на мерову сестру. Але вечеря йшла своїм ходом, і лише Ренфру та двоє скотарів на протилежному боці столу почули цей регіт.
— Скажете таке: дядько! — Це вперше за весь вечір вона щось промовила. — Дядько — це добре. Ге, Ренні?
Ренфру промовчав, тільки відставив келих убік і нарешті взявся до супу.
— Ви мене дивуєте, юначе. Хай там ви й приїхали із Внутрішніх бароній, але, о боги, той, хто займався вашою освітою, поза книжками і картами, трохи замало познайомив вас із реальним світом, як мені здається. Вона його… — далі йшло якесь не зрозуміле йому діалектне слово, чи то поставка, чи то підстилка.
— Перепрошую, хто? — він усміхався, але усмішка вийшла якоюсь кривою, вимученою. У шлунку враз стало важко, неначе пунш, суп і одна-єдина яловича смужка, яку він з’їв із ввічливості, збилися там у грудку. Ти служниця?спитав він її тоді, на дорозі, маючи на увазі, чи прислуговує вона за столом. Виходить, вона-таки прислужувала, але за більш інтимних обставин. Зненацька йому геть розхотілося чути пояснення мерової сестри, ані найменшого бажання не було дізнатись, що то було за слово, яке вона вжила.
В голові столу почувся новий вибух сміху. Закинувши голову, Сюзен сміялася, її щоки палали, очі сяяли. Бретелька сукні сповзла, відкриваючи ніжну округлість її плеча. Він дивився, і в душу йому заповзав страх, і пристрасне бажання спалювало зсередини. А вона просто неуважно повернула її рукою на місце.
— Це означає «слухняна жіночка», — пояснив Ренфру, вочевидь почуваючись ні в сих ні в тих. — Це давня назва, нині її рідко почуєш…
— Та годі тобі, Ренні, — перебила Корал Торін. Подальші її слова призначалися Роландові: — Він лише старий ковбой, який не перестає розгрібати кінський гній, навіть коли поблизу нема його укоханих коняк. Підстилка означає дружину на стороні. За часів моєї бабусі так називали шльондр… але не всіх, лише певного сорту. — Вона скинула поглядом своїх бляклих очей на Сюзен, котра саме пила ель із келиха, і знову повернулася до Роланда. В її нібито зацікавленому погляді було стільки ненависті, що Роландові це дуже не сподобалося. — Таких, що їм платили дзвінкою монетою, тих, що були надто гарні для простолюдинів.
— Вона його наложниця? — ледь ворушачи холодними, як крига, губами, спитав Роланд.
— Еге ж. Ще не стала нею і до Жнив не стане… і навряд чи це дуже подобається моєму братикові… але її вже куплено і заплачено, як колись. Отак. — Помовчавши, Корал додала: — Якби її батько був досі живий, то вмер би зі сорому.
— Я не думаю, що ми маємо право так різко осуджувати мера, — спантеличеним і набундюченим тоном сказав Ренфру.
Але Корал пропустила його слова повз вуха. Вона вивчала лінію підборіддя Сюзен, м’який вигин її грудей над шовковим краєм корсета, пишноту її волосся. Від ледь помітної усмішки на обличчі Корал не лишилося й сліду. Тепер на ньому неподільно владарювало холодне презирство.
Мимохіть Роланд уявив, як мерові руки з надміру випнутими кісточками опускають бретельки сукні Сюзен, повзуть угору її оголеними плечима, сірими крабами кидаються до печери-заглиблення, схованої під її волоссям. І відвів погляд до іншого краю столу, де не побачив нічого кращого. Погляд одразу спіткнувся об Олів Торін, Олів, яку відправили в заслання на дальній край столу, Олів, яка дивилася на веселе товариство на його чолі. Спостерігала за своїм чоловіком, який підшукав їй заміну у вигляді молоденької дівчини і подарував тій дівчині кулон, порівняно з яким її власні кульчики з рубінами виглядали жалюгідною підробкою. Але на її обличчі не було ані сліду тієї ненависті й злоби, які переповнювали Корал. Дивитися на неї було набагато легше, ніж на Сюзен. Олів лише покірно, з надією і журбою споглядала свого чоловіка. Тепер Роланд зрозумів, чому тоді, на початку вона здалася йому сумною. В неї були для того вагомі причини.
Мерове товариство знову розсміялося: Раймер вніс свою лепту дотепів, перехилившись через сусідній стіл, за яким головував. Напевно, жарт був дуже дотепним, бо цього разу засміявся навіть Джонас. Сюзен поклала руку на груди, потім взяла серветку і промокнула сльозу в куточку ока. Торін накрив її другу руку своєю. Вона крадькома зиркнула на Роланда і зустрілася з ним поглядом. А він думав про Олів Торін, що сиділа з нещасною усмішкою на вустах біля дальньому краю столу, перед сіллю, спеціями і тарілкою супу, до якої вона навіть не торкалася. Її посадили там, де її могла бачити та дівчина. І Роландові спало на думку, що якби з ним були його револьвери, то він, не вагаючись, всадив би кулю в маленьке й холодне повійницьке серце Сюзен Дельгадо.
Кого ти думаєш надурити?
Аж раптом біля нього опинився один зі служників і поставив перед ним тарілку з рибою. Ще ніколи в житті Роландові не хотілося їсти менше, ніж тієї миті… але він їстиме, змусить себе їсти так само, як змусив розум відвернутися на проблеми, що зринули під час розмови з Гешем Ренфру про ранчо «Ледача Сюзен». Він не забуде лиця свого батька.
«Так, я дуже добре його пам’ятаю, — подумав він. — Якби ж то ще забути лице, що понад тим сапфіром».